Розділ 157

Більшість звичайних людей, що заповнили залу, здавалося, зовсім не помічали цієї дивної ситуації й були зайняті сміхом та розмовами. Лише ті, у кого відбулося проявлення другої статі, не могли навіть нормально дихати, відчуваючи всім тілом величезну хвилю сили, що виходила від Кішіара.

Як може від однієї людини виходити настільки сильна присутність? Досі Ґакейн, який чимало часу провів поруч із Кішіаром, вважав, що вже звик до його потужної аури, але те, що він відчував зараз, було зовсім іншого рівня.

Коли Ґакейн, придавлений тиском, ледь не сперся рукою об стіну, Кішіар раптово опанував свою силу. Ґакейн, навіть забувши, що має зайти всередину й передати йому листа від слуги Ленора, поспіхом ковтав повітря, намагаючись оговтатися від щойно зниклого тиску.

— Давно не бачилися, Кіоле да Діака. Я вже думав, що ти поїхав, бо не бачив тебе. Схоже, ти кудись поспішно відлучався?

Кішіар легко перехопив із таці слуги келих із напоєм і природно простягнув його Кіоле, який ще не до кінця відновив дихання.

— А… так.

Хоч Кіоле й славився кепським характером, перед Кішіаром він чомусь мимоволі знітився. Він і так прийшов, щоб зустрітися з ним, тож добре, що той сам підійшов першим, але щиро кажучи, залишатися з ним наодинці йому зовсім не хотілося.

«Невже він уже щось помітив і тому підійшов?»

Кіоле навіть не здогадувався, що до нього міг пристати якийсь запах, який відчувають лише ті, у кого відбулося проявлення другої статі. Проте він гостро відчував численні погляди, що нишком ковзали між ним і Кішіаром. Серед них був і принц Качіан.

Не дивно, що його насторожила ситуація, коли герцог Пеллета, якого він терпіти не міг, раптом першим підійшов до Кіоле. Удалині третій брат, який прийшов разом із Кіоле, широко розплющив очі й жестом наказував негайно підійти.

Зовні всі робили вигляд, ніби не дивляться, але пильно стежили, про що говоритимуть ці двоє.

«За інших обставин я б одразу забрався геть, поки не викликав підозр…»

Та зараз він не міг цього зробити. Кіоле згадав чорноволосого чоловіка, якого залишив позаду. Зухвалий, нахабний тип із похмурим обличчям, що не визнавав жодної ієрархії, не знаючи навіть становища роду Діака, і змусив його укласти холодну клятву — якщо він не допоможе, той навіки засне. Тепер той перебував у маленькій комірчині, терплячи невідомий біль.

«Навіщо я взагалі пішов за ним і втягнувся в це…»

Дорогою назад Кіоле не раз пошкодував, що пішов за ним. Він навіть подумав, що краще було б, якби герцог Пеллета й Кавалерія вже поїхали.

Але герцог Пеллета досі залишався тут і навіть сам першим підійшов, так що Кіоле не довелося вигадувати привід для розмови.

Він силоміць розслабив зморщені брови, намагаючись стерти з пам’яті обличчя чорноволосого чоловіка, яке випромінювало муку, мов страждало від зубного болю.

— Я вийшов трохи провітритися, але, повертаючись, заблукав.

— Справді? Хіба ти не був тут і торік? Дивно чути, що той, хто часто відвідує імператорський палац, може заблукати.

Кішіар удавано здивувався, а тоді знову всміхнувся.

— Втім, у палаці Деллума таке можливо. Кажуть, там досі живе магія великого чарівника Луми, і часом з’являються шляхи, яких раніше не було.

— Ось як?..

Кіоле подумки вилаявся, дивлячись на усмішку Кішіара, яка здавалася глузливою.

«Прокляття. Треба швидко сказати й піти, а він усе говорить і говорить — я вже не знаю, як почати».

Не здогадуючись про його тривогу, Кішіар спокійно продовжив:

— Сьогодні від тебе йде інший аромат. Ти змінив парфуми?

— Ні. Я не знаю… Невже вас так цікавлять запахи?

Коли Кіоле відповів із виразом, наче розжовував камінь, Кішіар знизив голос і м’яко прошепотів:

— Досить. Серед пробуджених іноді трапляються ті, хто поширює аромат, якого звичайні люди не відчувають. Він значно сильніший за природний запах тіла, і часом навіть третя особа, яка просто перебувала поруч, може ним просочитися. Хіба це не дивно?

Кіоле не зрозумів, до чого він веде. Але, почувши слово «пробуджені», нарешті знайшов зачіпку для своєї мети.

— Я не такий, як ті… з Апето. Мене не цікавить така сила, і я нічого про неї не знаю. Чув лише, що існує якесь проявлення. Це пов’язано з цим?

Будь ласка, здогадайся сам. Попри його відчайдушне бажання, вираз обличчя Кішіара не змінився.

— Ти знаєш про проявлення другої статі? Цікаво. Хто тобі про це сказав?

Ось він — момент. Кіоле підніс келих до губ, удаючи, що п’є, і тихо промовив:

— Мені сказали, що якщо я так скажу, герцог сам усе зрозуміє.

Напій залишив гіркий присмак. Коли Кіоле опустив келих, він здригнувся — червоні очі Кішіара дивно блиснули.

— Ось як… Насправді мій помічник щойно відлучився й досі не повернувся. Я саме думав, чи не заблукав він, зачарований магією, як і ти… Ви ж знайомі?

— …Так.

Розмова була без конкретики, але обидва чудово розуміли прихований сенс.

— Із дому Діака досі надходять прохання вигнати мого помічника з Корпусу Пробуджених. Я думав, ти досі сердитий через ту подію. Неочікувано.

— Якщо чесно, мене просто змусили.

— Змусили?

Кішіар примружив очі й усміхнувся.

— Дякую за інформацію. Я не забуду цього й згодом віддячу.

Він розвернувся й зник у бік тераси. Кіоле лише тоді зміг повільно видихнути, відчуваючи, наскільки був напружений.

«Я допоміг тому виродку…»

Усе через клятву. Якби не вона, він ніколи б не наважився говорити з герцогом Пеллетою перед очима принца Качіана.

— Кіоле! Ти збожеволів? Розмовляти з герцогом Пеллетою перед самим принцом!

Третій брат, щойно Кішіар зник, підбіг і почав шепотом дорікати. Але його слова зовсім не лякали. Він не мав ані крихти батькової прихильності й лише постійно заздрив Кіоле.

Порівняно з чорноволосим чоловіком із Кавалерії, який без вагань жбурляв у людей золотими ґудзиками, ця слабка ворожість була смішною.

— Нічого особливого. Він сам підійшов, я лише відповів. У чому проблема?

Обличчя брата почервоніло від приниження.

— Ти надто розпустився через батькову прихильність. Повернемося — і я все йому розповім…

«Роби як хочеш».

Кіоле відвів погляд і раптом помітив, що Кішіар, який щойно стояв у залі, вже зник.

«Ах. Я ж забув передати останні слова того з Кавалерії… Він наче казав, що немає потреби приходити?»

Йому стало трохи неспокійно, але він вирішив, що це не так важливо. Усе необхідне він уже передав.

Тим часом атмосфера в залі майже не змінилася. Дехто поїхав, але більшість жваво обговорювала смерть Ленора й те, хто міг стояти за спробою вбивства принца Качіана.

Сам принц Качіан тримався гідно під усіма поглядами, але думки його були деінде. Він непомітно покликав одного зі слуг.

— Знайшли того, хто оглушив слуг і зник?

— Ще ні.

— Гірше, ніж я очікував.

— Але ваш попередній наказ виконано. У підземному складі не виявлено слідів проникнення. Можливо, вони знепритомніли з іншої причини.

— З іншої причини?

Слуга тремтів, але відповів:

— У палаці Деллума залишилася магія великого чарівника Луми. Можливо, це через неї. Також доповідали, що бачили лицаря в обладунках. Можливо, ті, хто знепритомнів, несвідомо його спровокували…

— І чому ти робиш цей висновок?