Розділ 155

Оминувши Кіоле, що завмер із розгубленим виразом обличчя, Юдер, похитуючись, піднявся нагору. Коли він спускався раніше, то оглушив і відкинув у кут коридору слуг Качіана — тепер те місце було порожнім. На щастя, схоже, знову кидати золотий ґудзик не доведеться.

З кожним кроком від самих кінчиків пальців ніг угору здіймався пекучий, запаморочливий біль, ніби тіло горіло. Та порівняно з поспіхом якнайшвидше дістатися безпечного місця це було нічим. Підганяючи свідомість, що ось-ось могла згаснути, він ледве пересувався, спираючись на стіну, коли раптом щось зачепилося за його ногу. Тіло, що мало впасти, підхопив той, хто досі не пішов, — Кіоле.

— Ти… ще не пішов? Я ж сказав… іди негайно…

— Тут щось не так. Якщо це не отруєння, то що тоді?

Юдер ледь стримав запаморочення, що накочувалося, й до крові прикусив щоку зсередини. Глухий біль трохи прояснив свідомість.

— Тебе це не стосується. Поки нас не викрили й не здійнявся галас — повертайся.

— Ні. Через тебе я зв’язаний клятвою, яка змушує мене допомагати тобі. Як я можу спокійно піти? Якщо ти раптом помреш, є гарантія, що мене не знищать за порушення клятви? Скажи прямо, що відбувається, щоб я хоча б знав, вірити чи ні!

— Гей, хто там!

Прокляття. Ледь Юдер проковтнув лайку в запамороченій голові, як Кіоле схопив його за руку й потяг за великий обладунок поруч. У звичайному стані Юдер одразу б вирвався з цієї незграбної хватки, але зараз перед очима все кружляло, а тіло ломило так, що він не зміг опиратися.

Щойно вони сховалися, Юдер згорнувся майже безсило, важко дихаючи. Кіоле, дивлячись на нього, розгублено забурмотів:

— От же… через тебе я навіть вилаятися не можу! Га, що робити? Ти ж зараз не зможеш кинути ґудзик? Моя зброя… А, точно. Перед входом її довелося здати. Ті типи мені не подобаються. Схоже, це не вартові палацу…

— Замовкни вже.

Юдер ледве вимовив це, задихаючись, і грубо притис долонею обличчя Кіоле.

— Ммф!

Перед входом на прийом усі мусили здати зброю, тож і Юдер залишився без свого меча. Але він не хвилювався — йому достатньо було будь-якого предмета, щоб використати його як снаряд. Проте він не міг передбачити, що саме в таку мить почнеться прояв. Хоч як він готувався, це був найгірший можливий час.

«Якщо захочу — зможу використати силу. Але…»

Якщо він застосує її зараз, темп прояву, що вже набирав обертів, може пришвидшитися, і тоді він втратить ясність мислення. Тоді стане ще гірше.

Що робити? Торкаючись золотого ґудзика в долоні, Юдер раптом згадав про один засіб, підготовлений заздалегідь.

«А. Точно. Магічний артефакт. Браслет».

Чуючи поспішні кроки з коридору, він швидко закотив рукав. Під білою рукавичкою на зап’ясті був тонкий, непомітний браслет. Знайшовши його, Юдер одразу розчавив пальцями чорний камінь, нанизаний на шнур.

З сухим тріском камінь розсипався, мов кристал солі. Водночас невидима сила огорнула Юдера й Кіоле, наче тонка плівка. Саме в ту мить солдати, що прибігли, націлили зброю в бік обладунка.

— Тут! Звідси звук… Е?

— Нікого немає!

— Я точно чув голос! Людський…

Браслет-артефакт, подарований Аліком, учнем мага Таїса Юлмана, попри простий вигляд, спрацював бездоганно. Солдати не помітили двох людей, що ховалися за прозорим захисним полем.

Але бар’єр не міг триматися довго. Юдер лише сподівався, що за цей час підозра розвіється, і солдати підуть.

— Все ж перевіримо довкола…

— Ей, зачекай! Назад!

Раптом один із солдатів закричав. Обладунок перед ними, що досі стояв нерухомо, зі скреготом випростався й почав рухати кінцівками.

— Це лицар-обладунок Деллуми!

Юдер, що, згорнувшись, стримував у собі вибухаючі відчуття, насилу повернув голову.

У палаці Деллума, названому на честь великого мага Луми, вже майже тисячу років блукав зачарований лицар-обладунок. Той самий загадковий обладунок, який Джимі так хотів побачити. Схоже, сьогодні він опинився саме тут. Порожній обладунок задзвенівши шаблею замахнувся — солдати, лаючись, відступили.

— Чому він тут стояв, прикидаючись звичайним обладунком? Чорт…

— Ідіоте! Ти сплутав його звук із людським голосом? Нам треба знайти тих щурів якнайшвидше! Відступаємо!

Коли солдати зникли, обладунок, похитуючись, розвернувся й пішов у протилежний бік. Захисне поле також розсіялося.

— …Ха-а.

Кіоле видихнув.

— Не думав, що побачу лицаря-обладунок із палацу Деллума саме тут… Я в дитинстві шукав його — і не знаходив. Гей, ти теж бачив? А той браслет — це артефакт? Підозрілий ти тип… Проніс таке всередину?

Юдер не міг відповісти. Здавалося, щось ось-ось прорве шкіру. Кожен спалах свідомості супроводжувався тривожним сигналом інстинктів.

— Угх… ха…

Побачивши, як Юдер шкребе підлогу, стримуючи біль, Кіоле нарешті зрозумів, що зараз не час вражатися, і підняв його. Від самого дотику тіло здригнулося — біль був таким, ніби ламалися кістки.

— Відпусти…

— Якщо ти помреш, можливо, й я загину. Тож ні. Я доведу тебе до зали. Там твої товариші — якось упораєшся!

Не можна. У залі надто багато людей. І Кіоле навряд чи впорається з тим, що треба зробити. Юдер відштовхнув його й, ледве тримаючись, сперся на стіну.

Попереду він побачив двері. Відчинивши їх, опинився в маленькій кімнаті для зберігання приладдя для прибирання.

«Тут згодиться».

Він повернувся до Кіоле.

— Якщо хочеш допомогти — зроби одне. Я залишуся тут. Повернися, ніби заблукав, і передай Командиру.

— Що?

— Скажи лише, що почався прояв. Він зрозуміє. …Але додай, що йому не можна приходити.

— Що ти мелеш? Як я…

— Іди.

Юдер зачинив двері.

Навряд чи Кіоле впорається. Але якщо за годину він не повернеться, Кішиар почне його шукати. Лише на це й лишалося сподіватися.

Ноги нарешті підкосилися. Юдер поповз у найвіддаленіший кут, мов поранений звір.

«Ще лишилися справи…»

Треба знайти карету, якою прибув Ленор. Слуги спадкоємця казали, що його слуга нічого не знає — але, можливо, Юдер помітить щось інше. Скільки ще залишилося з тієї години, що дав Кішиар?

Він прикусив губу — і знову всередині прокотився глухий удар.

— Угх…

«Саме зараз…»

Він очікував прояву. Готувався. Але це сталося значно раніше, ніж у попередньому житті. Чи вплинула мітка? Чи зустрічі з альфами в період гону?

«Яка різниця… Воно вже почалося».

Юдер підвівся й сів у найменш помітному кутку між стінами, підтягнувши коліна. У такій позі навіть якщо він втратить силу й розум, зможе швидко активувати артефакт.

У темряві без жодного променя світла лунав лише його уривчастий подих. Тіло, що щойно було крижаним від болю, тепер палало жаром і вкривалося холодним потом. Кожен суглоб скручувало, наче в лещатах.

«Справжній прояв ось-ось почнеться».