Розділ 154

Цю отруту потрібно було поглинути через шкіру, тому зазвичай її наносили у вигляді порошку або рідини. За кімнатної чи низької температури вона була непомітною на тілі, але під гарячим полум’ям розтавала й на мить спалахувала особливим блиском.

Юдер викликав на долоні маленький вогник. Із тихим «фух» спалахнуло червоне полум’я — і водночас праву руку знову пронизав ниючий біль.

«…Я ж покликав його зовсім крихітним».

Чи не погіршився сьогодні його стан? Юдер насупився й швидко оцінив самопочуття. До ранку нічого незвичного не відчував, і зараз застосування сили не здавалося виснажливим, але тіло дивно обважніло.

«Спершу перевірю».

Ігноруючи пульсацію в правій руці, він уже збирався опустити полум’я до тіла, коли Кіоле, що запізніло підійшов слідом, побачив це й задушено видихнув, затиснувши рота.

— Що ти робиш? Тільки не кажи, що збираєшся спалити труп…

— Лише перевіряю, чи є отрута.

Щоб уникнути безглуздих підозр, Юдер коротко пояснив. Кіоле нерішуче наблизився.

— Отрута? Але ж він уже випив її й помер, вирвавши кров’ю. Що ще перевіряти… Угх.

Сміливість зникла, щойно під світлом полум’я очі мертвого, що застигли від жаху, стали ще моторошнішими. Кіоле, затиснувши рот, похитав головою й відступив.

— Тільки не кажи, що змусиш мене допомагати й у цьому.

— І не збирався. Хоча я починаю сумніватися, як ти став старшим лицарем.

Юдер освітлював полум’ям щоку й тіло Ленора, а Кіоле скреготнув зубами:

— Імператорська гвардія створена для захисту столиці та палацу, а не для порпання в трупах!

Звучало переконливо. Але як можна щось захистити, якщо дивитися лише на чисте й відвертатися від бруду?

Юдер нічого не відповів і зосередився на огляді. Кіоле бурмотів щось ображено собі під ніс.

— Ти справді зухвалий і дивний тип.

— …

— Вибрав герцога Пеллету замість дому Діака? Ха. Пошкодуєш. Якби не клятва, я б уже побіг нагору й доніс на тебе.

— …

— Через цю клятву я останнім часом зазнав стільки принижень, що й спати не можу. Не знаю, що ти задумав…

— Знайшов.

— Що?

Юдер не зважав на його слова. Під полум’ям на щоці й грудях тіла заблищали сліди, схожі на білий порошок.

«Це світіння отрути, що викликає спрагу. Без сумніву».

Він перевів вогонь до долоні — там теж з’явився слабкий блиск.

— Світиться… Що це?

— Я ж казав — перевіряю отруту.

— Але я ніколи не чув про отруту, що світиться від вогню.

Погляд Кіоле був недовірливий. Юдер подумав, що той не такий уже й дурний.

— Так. Вона не надто відома.

«Поки що».

У минулому житті після сходження Качіана ла Орра на трон ця отрута стала популярною у нього й серед кількох аристократів. Змішування слабкої та сильної отрути для замахів навіть стало своєрідною «модою». Іронічно, але так і було.

«Здається, і тоді Качіан був одним із перших, хто її використав».

Як людина, що майже не залишала палац, дізналася про таку отруту? Раніше Юдер над цим не замислювався.

«Кажуть, її роблять із грибів… Треба буде простежити».

Перевіривши тіло повністю, Юдер зосередився на місці, що світилося найсильніше — грудях. Піднявши закривавлений край одягу й обшукавши внутрішню кишеню, він намацав два предмети.

Один — коштовно оздоблений металевий знак особи. Другий — лист, просочений кров’ю.

«Лист?»

Наче просто уважніше роздивляючись, Юдер наблизив його до вогню й непомітно сховав під свій одяг. Знак посвідчення особи, навпаки, світився набагато яскравіше, ніж отрута на шкірі.

«Отже, отруту нанесли, коли перевіряли знак, і повернули назад. Усе сходиться… Але що з листом?»

Серце забилося швидше.

Він поклав знак назад у кишеню Ленора й випростався. Кіоле дивився з відразою.

— Навіть у рукавичках торкатися отруєного так спокійно… Не підходь до мене.

— Це не надто сильна отрута. Навіть якщо отруїтися, просто відчуєш сильну спрагу.

— Лише це? Тоді чому він… А.

Кіоле перевів погляд на тіло Ленора. Юдер, не чекаючи подальших слів, рушив до виходу. Попереду лишалася ще одна справа.

— Уже все?

— Ні.

— Куди ще?

Юдер уже хотів відповісти, що це не його справа, але раптом відчув чиюсь присутність і різко затулив рот Кіоле, відштовхнувши його вглиб коридору. Сам теж сховався.

За мить сходами швидко спустилися чоловіки з напруженими обличчями.

— Нікого?

— Може, ховаються всередині. Перевірмо.

Вони відчинили двері складу, де лежав Ленор.

Юдер дочекався, поки всі зайдуть, і тихо рушив до сходів угору. Треба було виграти час і відійти якомога далі.

«Разом!»

Кіоле, сповнений рішучості не залишитися самому, слідував ззаду.

Серед тих, хто спустився, не було слуг Качіана. Якщо нагорі чекатимуть — доведеться знову використати золотий ґудзик.

Але щойно ця думка промайнула, біль у руці, що на мить вщух, знову різко посилився. Юдер стиснув кулак, намагаючись ігнорувати його.

Та біль не слабшав — навпаки, розростався, мов вогонь у сухих дровах, і з кожним кроком ширився тілом із лякаючою швидкістю. Юдер важко вдихнув.

«Що це?»

Здавалося, це не просто пляма. Відчуття було схоже — і водночас зовсім чуже. Перш ніж він устиг осмислити ситуацію, хвиля охопила його від голови до п’ят.

Тіло затремтіло, наче перед ударом гігантської хвилі. Усвідомлення прийшло блискавкою.

— Гуп.

Удар у серце струсонув груди, вуха, мозок. І знову — гуп. І ще раз.

І лише тоді Юдер інстинктивно зрозумів природу цього жахливого відчуття.

Це були ознаки проявлення.

Буревій усередині розширювався стрімким вихором. Так само, як тоді. У минулому житті.

«Чому… саме зараз».

Та буря вже почалася й не давала зосередитися. Світ на мить почорнів. Коли зір повернувся, він уже стояв навколішки на сходах. Юдер важко дихав, тримаючись за стіну.

— Що з тобою? Отрута? Я ж казав — не можна так бездумно торкатися…!

— По… вертайся, Кіоле.

— Що? А ти?

— Я сам повернуся. Іди.

— Точно не отрута?

Юдер похитав головою, стримуючи бурю в грудях.

— Ні. Іди!… Ха.

Щойно він підвищив голос, новий удар прокотився тілом. Він зігнувся, дряпаючи стіну. Кіоле відступив, в очах — страх і нерозуміння.

— Що це раптом…

Юдер різко підвівся. Якщо це справді початок проявлення, то скоро розум зникне, а тіло пройде крізь нищівну перебудову. До того, як це станеться, він мусить забратися звідси.