Розділ 150
Shadow— У-у… а! А-а! А!
Він закричав від жахливого болю, якого ніколи в житті не відчував, але голосу не було. Живіт, горло, голова — усе ніби палало й плавилося. Перед очима потемніло. Звуки зникли. Він шкреб підлогу, корчився, але біль не слабшав.
— Ря…туй…!
Рука, що в розпачі шарпалася, вчепилася в чийсь одяг. Але перш ніж він встиг договорити, той холодно висмикнув край убрання.
«Ти знаєш, хто я?!»
Навіть у болю Ленор відчув приниження й сором, безпорадно розмахуючи руками.
«Хтось… покличте мого слугу. Ні… жерця… покличте жерця. Хто-небудь… швидше…»
Думка обірвалася. Чорна кров потекла з очей, носа й рота — і він помер.
— А-а-а-а!
Пронизливий крик рознісся всім другим поверхом палацу Деллума. Усі погляди зійшлися в одній точці.
— Що сталося?!
— Пан Ленор шан Апето впав! Другий син Апето!
— Невже він мертвий?
Побачивши чорну кров на підлозі, оздобленій коштовним магічним камінням, кілька слабкодухих аристократів знепритомніли. Тих, хто не бажав бути причетним, швидко покинули місце події. Проте багато хто, не стримавши цікавості, все одно зібрався навколо тіла.
І саме тоді крізь натовп з’явився Кішіар ла Орр, герцог Пеллети.
— Що сталося?
Лише після його появи люди розступилися.
— Ваша Високосте. Пан Ленор шан Апето щойно впав, виплюнув кров і помер.
Кішіар підійшов ближче. Його погляд зупинився на напіврозбитому келиху поруч із тілом.
— Отрута.
— Ми не впевнені. Але він упав одразу після ковтка.
— Ленор шан Апето не мав сьогодні бути присутнім. Як це сталося.
— Схоже, він прибув сам, без дозволу герцога Апето.
Якщо сам — то, ймовірно, всупереч наказу.
— Добре. Хто подав цей келих.
Слугу, який стояв розгублено, вивели вперед.
— В-Ваша Високосте, я нічого не зробив!
— Поясни, як сталося, що він випив твій келих і помер.
— Я ніс напої за наказом. Він сам схопив келих і випив… Я навіть не знав, хто він…
Кішіар мовчки вислухав.
— Де інші келихи.
Їх принесли. Кішіар узяв срібну ложку з благословенним написом для виявлення отрути й занурив у напій. Срібло миттєво почорніло.
— Справді отрута!
— Замах?!
— Хто дав тобі ці келихи.
— Я… не пам’ятаю… їх було багато… Вони мали стояти… на столі принца…
— На столі принца?
У залі здійнявся гул.
І в цей момент оголосили:
— Її Величність імператриця та Його Високість спадкоємний принц прибули.
Качіан ла Орр увійшов із незмінним виразом обличчя. Імператриця зблідла, почувши пояснення.
— Чи правда це? Замах?
— Поки що відомо лише те, що три келихи з отрутою мали поставити на стіл принца, — відповів Кішіар.
— Отже, винного ще не встановлено? — холодно спитав Качіан.
Він підійшов ближче. Погляд ковзнув до тіла Ленора. На мить у його очах промайнув жорстокий відблиск — і зник.
— Він каже, що не пам’ятає.
— Тоді допит варто провести окремо. А зараз — спершу приберіть тіло й затримайте слугу. Не личить залишати мертвого на загальний огляд.
Спадкоємець залишався спокійним, попри те що замах, імовірно, був спрямований на нього.
— Кажуть, він лише прийомний, але яка врівноваженість…
— Зовсім не те, що…
Один із іноземних послів замовк під холодними поглядами Корпусу Пробуджених.
Люди, ніби прокинувшись, згадали: яким би прекрасним не був Кішіар ла Орр, його вважали лише легковажним герцогом.
Качіан наказав прибрати тіло й узяти слугу під варту. Ситуація поступово заспокоїлася.
Імператриця оголосила:
— За таких обставин продовжувати церемонію неможливо. Нагородження відбудеться пізніше. Сьогодні всі можуть розійтися. За бажанням — можете залишитися на першому поверсі.
Натовп почав рухатися вниз.
Юдер, який спостерігав збоку, повернув голову на голос одного з членів Кавалерії. Ще нещодавно вони були радісні — тепер усі похмурі.
Він рушив проти потоку — до Кішіара, що стояв сам і дивився, як забирають тіло Ленора.
Попри коштовності та розкішний мундир, його постать здавалася самотньою.
— Командире.
— М? Ти ще не спустився?
Голос був світлий і безтурботний.
— А ви чому не спускаєтесь? Ви в порядку?
— Звісно. Я ж не поранений і не мертвий.
— Тоді чому…
— Щось тут дивне.
Кішіар тихо всміхнувся.