Розділ 149

Невдовзі карета зупинилася. Перед палацом Деллума — найбільшою будівлею всередині Другої стіни — де без упину прибували й від’їжджали екіпажі, утворюючи справжній хаос.

На спеціальну церемонію нагородження, що проводилася з нагоди вшанування всіх, хто тяжко працював протягом року, зазвичай запрошували щонайменше п’ятсот осіб. Але цього року, коли було запрошено всю Кавалерію, людей зібралося ще більше.

Ленор навмисно вдягнув старомодний парадний одяг і, схиливши голову, швидко зайшов усередину, намагаючись не привертати уваги. Через натовп ніхто особливо не придивлявся до тих, хто проходив повз. Це було на краще.

Він підійшов до одного з десяти придворних служників, які поспіхом перевіряли запрошених, назвав своє ім’я й подав знак підтвердження особи. Той здригнувся, глянув на Ленора, а тоді, повернувши жетон, шанобливо вказав усередину.

— Проходьте.

На вечірці в палаці Деллума місця для гостей визначалися залежно від їхнього статусу. Ті, чий ранг був нижчим, залишалися на першому поверсі, тоді як «справді» важливі особи одразу піднімалися на другий. Впливові аристократи, відомі лицарі, маги та іноземні посли — саме вони складали основне коло другого поверху.

Ленор піднявся туди без зволікань. Попри численність гостей, кілька крісел у найвиднішому місці великої зали залишалися порожніми. Вони були призначені для імператора, імператриці, спадкоємця трону й герцога Пеллети.

Імператор уже кілька років не з’являвся на цій церемонії, посилаючись на стан здоров’я, доручаючи імператриці виконувати обов’язки замість себе, тож ніхто не дивувався.

«Схоже, спадкоємець ще не прибув».

Він нишком оглянув присутніх. Попри скандал у домі Апето, на другому поверсі панував спокій. Корпус Пробуджених ще не з’явився, тож найбільше скупчення людей було навколо другого принца королівства Нелларн.

Ленор відчув дивне обурення, дивлячись на тих, хто безтурботно усміхався й вів світські розмови.

— Невже це й справді пан Ленор?

Його впізнали. Кілька молодих аристократів підійшли ближче, і незабаром навколо зібралися допитливі погляди.

— Ми чули, що дім Апето цього разу не братиме участі. Герцог передумав?

— Можна сказати й так.

Навіть звичайна брехня сьогодні давалася важко.

— Я так і знав! Не вірив, що Апето злякається якогось суду, який нібито готує герцог Пеллета. Раз ви тут — отже я, мав рацію.

Серце Ленора різко закалатало.

До листа Качіана ла Орра він думав так само: що жодні дії Кавалерії не похитнуть Апето. Але тепер знав — якщо Ейшес передав інформацію до Кавалерійського корпусу, він безсилий.

«Так. Заради майбутнього варто стерпіти й це».

— Чому ви так безглуздо загородили вхід? Відійдіть.

Голос, що пролунав, змусив натовп розступитися. Ленор одразу впізнав того, хто йшов уперед.

«Кіоле да Діака».

Зарозумілий і зухвалий, але за його спиною стояв могутній рід. Кіоле лише ковзнув поглядом по Ленору й пішов далі, ніби того не існувало.

«Пихатий виродок».

— Кажуть, Кавалерія прибула. Зараз піднімуться.

— Подивимось, як увійде герцог Пеллета.

Невдовзі в залі здійнявся шум. Повітря ніби змінилося, коли відчинилися золоті двері.

Увійшов високий чоловік із холодною, владною аурою.

— Герцог Пеллета.

— Кішіар ла Орр.

Його поява приголомшила залу. Здавалося, навіть світло люстр спрямоване лише на нього.

Але справжній подив настав, коли за ним, у чотири ряди, зайшли члени Кавалерійського корпусу.

— Ось вони…

— Кажуть, більшість із них простолюдини, але виглядають як елітний орден.

— Усі великі події цього свята минули без інцидентів завдяки ним.

Дехто тихо захоплювався дисципліною Корпусу Пробуджених, інші обговорювали їхню майбутню роль.

Ленор відчув запаморочення.

«Вони ж зруйнували мене, зганьбили Апето — і ніхто про це не говорить!»

Образ Кішіара, який тоді безжально принизив його, стояв перед очима.

«Де ж принц? Він пам’ятає про нашу домовленість?»

Ленор почав відступати до краю зали. Білі мундири Кавалерії розходилися поміж гостей. Дехто з них бачив його раніше. Він не хотів зустрічатися поглядами.

Він повернув у бік, але раптом зіштовхнувся з жінкою. Хотів пройти повз, але хтось схопив його за руку.

— Спершу варто перепросити.

Ленор глянув — і впізнав одного з тих самих членів Кавалерії.

Темне волосся, холодні очі.

«Це той самий… що кинув дядька Белтрейла перед нами».

— Відпусти!

Він різко вирвався й кинувся в інший бік, ледь не врізавшись у слугу з тацею келихів.

— Дивишся куди?!

— Перепрошую. Якщо вам зле — я негайно…

— Досить! Дай сюди!

Він вихопив келих і осушив його.

Гаряча рідина обпекла горло.

— Фу…

Та вже за мить зсередини піднявся різкий, нестерпний біль.

— Кх…!

Келих вислизнув із рук і розбився. Стиснувши горло, Ленор повалився на підлогу.