Розділ 147

— …Так не до душі?

Юдер здригнувся й ледве змусив себе знову підвести голову. Він не мав дозволити Кішіару помітити його стан.

— Це надто… щедро для мене.

— Не надто. Ти зробив стільки всього, що прикрасити фінал свята такою нагородою — цілком заслужено. Чи х, може, поміняєшся з моїми?

— Ви ж самі казали, що ваші дорожчі. У жодному разі.

Кішіар уже підняв руку, збираючись зняти рукавички, тож Юдер поспішно його зупинив.

— Розумію. Якщо це дар від вас, пане Командире, я з вдячністю прийму.

Юдер зняв чорні рукавички й на його очах натягнув білі. Підкотивши рукави парадного одягу до ліктів і вдягнувши їх повністю, він відчув, як складні почуття на мить здійнялися в грудях — і так само швидко вщухли.

— Бачу, ви вже готові.

У цей момент до кабінету Командира увійшов Натан Цукерман. На відміну від звичного вигляду, сьогодні він був у обладунках із гербом лицарів Пеллети. Не змигнувши й оком від розкішного вигляду Кішіара, південець підійшов ближче, але, помітивши Юдера поруч, на мить затримав на ньому погляд.

— Парадний одяг вам личить, пане Айлю.

— …Дякую за комплімент, сер Цукерман.

— Приймай веселіше. Натан не розкидається такими словами.

На самовпевнену усмішку Кішіара Юдер нічого не відповів. Сам Натан, не зважаючи на жарти свого пана, одразу перейшов до справи.

— Доповідаю: усі тридцять лицарів Пеллети, яких ви викликали, прибули й розміщені. Від моменту вашого від’їзду й до повернення охоронятимуть всю цю будівлю та територію загону імператорських лицарів.

— Добре. А Таїс Юлман?

Кішіар кивнув і поцікавився про мага Таїса Юлмана. Отримавши звіт Юдера та стос паперів від самого Таїса, він дозволив упертому старому магу залишитися тут, як той і бажав. Для його учня Аліка Пельгіна, якого без наставника мали потягти на вечірку, це стало громом серед ясного неба, але співчувати йому ніхто не збирався.

— Я щойно перевірив — він сам у підвалі. Сказав, що не хоче, аби хтось інший туди заходив, тож ми поставили одного лицаря біля входу.

— Учора доповідали, що його учень блукав околицями. Він чимось це пояснив?

— Лише сказав, що ви дізнаєтесь, коли настане час… Імовірно, встановлює пастки чи оборонні кола, щоб захистити будівлю.

— І те, й інше, — озвався Юдер.

Нарешті він знайшов нагоду втрутитися. Власне, саме про це й хотів сказати раніше Кішіару, але досі не мав змоги.

— Учора я розмовляв з Аліком. Він сказав, що пан Юлман доручив йому кілька справ для захисту підвалу й самої будівлі.

— Схоже, він дуже не хотів іти на святкування. Ну що ж, нам же краще.

Коротко кивнувши, Кішіар перевів погляд на Юдера й Натана.

— Сьогодні я, ймовірно, залишуся в палаці. Учора ввечері Його Величність раптово надіслав листа з пропозицією зібратися родиною за вечерею. Певно, не зміг відмовити Її Величності імператриці.

— Тоді що робити корпусу Пробуджених? — спитав Юдер.

— Ти й ще кілька людей залишитесь зі мною. Решті наказати повернутися одразу після завершення святкування. А до того часу, Натан, ти відповідальний тут.

— Виконаю доручене.

Натан легко стис руків’я меча й вклонився. В очах Кішіара спалахнула усмішка, гостра, мов щойно нагострене лезо.

— Зробімо так, щоб цей день став найкращим для нас усіх і для Кавалерійського корпусу. Що ж, рушаймо.

Кішіар розвернувся, розвіявши поли плаща, й попрямував уперед. Юдер і Натан пішли за ним пліч-о-пліч. Щоразу, як вони спускалися сходами, зібрані тут члени корпусу пробуджених і лицарі Пеллети широко розплющували очі й вітали їх із неприхованим піднесенням.

— Вітаю, Командире!

— Раді знову бачити вас у доброму здоров’ї, пане!

— І я радий, Тікере. Розраховую на тебе сьогодні.

— Звісно!

Кішіар відповідав привітанням, іноді махав рукою, іноді кидав кілька слів — і продовжував спускатися. На першому поверсі перед гуртожитком Кавалерії вишикувалася ціла низка карет. Безліч екіпажів створювали величну картину, і члени корпусу не стримували захоплення.

— Неймовірно… І всі вони для нас…

— Командире! Ви вже тут.

Заступники командира, які перевіряли список і садили людей у карети, поспішили назустріч.

Стівер, з волоссям, зачесаним назад; Евер, із довгим волоссям, заплетеним і підколотим; Канна, з коротким волоссям, закріпленим шпилькою за вухом. Дивлячись на них, Юдер зрозумів слова Кішіара про те, що парадний одяг може бути прекрасним і без коштовностей.

Вони теж не приховували здивування, побачивши Кішіара у святковому вбранні, але, помітивши Юдера поруч, розкрили очі ще ширше.

— Ого, Командире, у такому вбранні ви… ніби ви сам Бог Сонця, що зійшов на землю.

— Ха-ха. Стівере, який гучний комплімент. Дякую.

— Юдере, твій одяг трохи іншого кольору, ніж у нас. Тобі дуже личить! — тихо додала Канна.

— І тобі.

Відповідь була короткою, але Канна не образилась. Підморгнула й ледь помітно підняла великий палець. Юдер ледь усміхнувся у відповідь.

— Ну що, скільки вже сіло? — запитав Кішіар.

Стівер озирнувся довкола.

— Приблизно… половина. Карета для вас — попереду. Можете сідати першими.

— Гарна робота.

— Порівняно з забезпеченням порядку на заходах — це дрібниця, — впевнено усміхнулася Евер і віддала честь.

Юдер пішов за Кішіаром до головної карети. На дверях був викарбуваний імператорський герб, а над ним — полотнище з гербом герцога Пеллети. Поряд із кучером стояв Алік Пельгін.

— Вітаю вас, Ваша Світлосте. Дякую за милість дозволити супроводжувати вас до імператорського палацу.

Поклін був бездоганний, але Юдер помітив у молодого мага приховану пригніченість і втому. Іти без Таїса Юлмана, та ще й поруч із таким непростим чоловіком як Кішіар, для нього було справжнім випробуванням.

— Та годі. Для Командира природно супроводжувати почесного гостя Корпусу Пробуджених. Сподіваюся, дорогою ви розповісте багато цікавого про свої дослідження.

— Т-так…

Кучер відчинив дверцята. Перш ніж сісти, до Кішіара підійшов Натан і, знизивши голос, сказав:

— Через раптову зміну планів прошу бути особливо обережним.

— Невже вечерю з родиною й ніч під одним дахом треба так остерігатися?

— Якщо не помиляюся, ви казали, що цикл уже близько…

— Так.

Кішіар коротко кивнув і, усміхнувшись, поплескав відданого ад’ютанта по плечу.

— Навіть якщо щось станеться, цього разу постраждаю не я. Тож відклади надмірні хвилювання, Натан.

Натан тихо зітхнув і відступив. Коли всі сіли й дверцята зачинилися, Алік Пельгін опустив голову з таким виразом, ніби прагнув утекти бодай до вбиральні. Він явно сподівався, що Кішіар не заговорить до нього, але такого щастя не сталося.

— Невдовзі вирушаємо.

Незабаром кучер повідомив про від’їзд. Карети одна за одною рушили, і загриміли копита, відчулися поштовхи під ногами.

— Що ж, до прибуття ще є час. Поговоримо.

Сидячи поруч із Юдером, Кішіар усміхнувся й звернувся до Аліка.

— Я був зайнятий і не мав нагоди спуститися в підвал, тож маю чимало запитань. І про Перлинну Вежу хотів би почути більше.

— А… так.

— Чому так пітнієш? Якщо потрібна хустка — скажи.

— Ні, дякую, у мене є…

Для Аліка, який донедавна нишпорив у Кавалерійському корпусі як очі й вуха свого наставника, Кішіар ла Орр уже не був тим легковажним і нікчемним герцогом, яким його колись вважали.

Він радше нагадував розумного хижака, що довго чекав нагоди, згорнувшись і сховавши кігті. Наставник казав, що мати можливість спостерігати за таким зблизька — рідкісний шанс. Але для полохливого Аліка сидіти поряд із таким страшним чоловіком зовсім не хотілося.

І зараз — подивіться ж. Каже, що хоче поговорити про дослідження й Перлинну Вежу… але чи тільки про це?

«І все ж відправити мене самого… Учителю, це жорстоко!»

Та що вже поробиш. Раз так склалося, лишалося тільки чемно відповідати. Алік почав обережно підтримувати розмову з Кішіаром, у глибині душі сподіваючись, що Юдер Айль, який сидів поруч із герцогом Пеллетою, стане для нього хоч якоюсь підтримкою.