Розділ 143. Приховане
MAVkAСяо Чиє всього палав від жару. Після того як він проскакав верхи майже всю ніч, увесь був укритий потом. Він прибрав руку й продовжив роздягатися. Побачивши, що Шень Дзечвань підвівся, сказав:
— Ти сьогодні ввечері їв? Я пошукаю щось, щоб ти міг перекусити. Дорогою назад я зустрів поштового вершника (1) , який віз твого листа, тож перехопив його. Тепер лист, який ти мені написав, у мене.
(1) 驿马 送信的驿马. 驿马 (yìmǎ) — поштовий/кур'єрський кінь, який використовувався для доставки офіційної кореспонденції між станціями. 驿 — система поштових станцій у давньому Китаї. Тому тут не просто «кінь», а фактично кінь поштової служби / кінь із доставкою листів.
Шень Дзечвань саме збирався злізти з ліжка, але, почувши це, зупинився. Він знову опустився й звідти поглянув на Сяо Чиє — у його погляді промайнув натяк на спокусу.
— Де він?
Сяо Чиє підняв палець і постукав себе по грудях. Шень Дзечвань простягнув праву руку, очікувально жестом вимагаючи віддати листа.
Сяо Чиє відклав обладунок убік, а тоді підвівся, спираючись руками на коліна, і, роблячи це, не зводив очей із Шень Дзечваня.
— Хочеш його назад? Тоді сам прийди й забери.
Від пильного погляду Сяо Чиє Шень Дзечванем пробіг легкий тремтливий струм. Він намацав груди Сяо Чиє й провів подушечками пальців униз по його грудях. Під пальцями відчувалися лише міцні м’язи, вкриті потом.
Він тихо прошепотів м’яким голосом, наче й справді не розумів, що відбувається:
— Віддай мені його.
Зовні Шень Дзечвань і далі мав сонний, затуманений вигляд людини, яка ще не до кінця прокинулася. Однак його пальці впевнено й звично досліджували тіло Сяо Чиє. Вони блукали майже несвідомо, ледь помітно, і Шень Дзечвань анітрохи не переймався тим, що Сяо Чиє може зрозуміти: його нинішня поведінка — лише гра.
Сяо Чиє намагався вирівняти дихання, боячись, що не зможе стримати власних бажань і за одну мить без залишку поглине Шень Дзечваня. Він удавав, що залишається незворушним, переслідуючи Шень Дзечваня лише палким поглядом.
Шень Дзечвань обмацував усе його міцне тіло, а їхнє дихання перепліталося з кожним його рухом. Вони стояли впритул одне до одного, один трохи вище за іншого.
В очах Шень Дзечваня, сповнених виразних емоцій, мерехтіли хвилі бажання. Попри це, він і далі говорив із невинною безпосередністю:
— Цеаню, я не можу його знайти.
Сяо Чия дозволяв пальцям Шень Дзечваня вільно блукати його тілом. Він злегка нахилив голову, вловивши легкий аромат, що йшов від Шень Дзечваня.
Та Шень Дзечвань скористався цим і притулився щокою до його обличчя, легенько потерся об нього. Вдоволення, що промайнуло в кутиках його очей, міцно стиснуло серце Сяо Чиє.
Спітнілий Сяо Чиє раптом голосно розсміявся — коротким, різким сміхом. Він поклав долоню на поперек Шень Дзечваня й притягнув його так близько, що той майже цілком опинився в його обіймах. Коли вони цілувалися, притиснувшись одне до одного, між їхніми тілами не залишалося жодної відстані. Та поки Шень Дзечвань цілував його, Сяо Чиє покусував його губи.
Шень Дзечвань опинився притиснутим до постелі. Він швидко простягнув руку й поклав поранену ліву руку на потилицю Сяо Чиє. Постіль прогнулася під їхньою вагою. Нижня сорочка Шень Дзечваня була розтріпана. Сяо Чиє стояв навколішки, схилившись над ним, і саме тоді з-під одягу випав віяло.
Шень Дзечвань підняв його. Щойно він стиснув віяло в руці, як побачив, що разом із ним випав і лист.
Сяо Чиє вже хотів підняти листа, але гострозорий Шень Дзечвань спритно відсунув його складним віялом до самого краю ліжка. Одразу ж він перевернув віяло й підпер ним підборіддя Сяо Чиє, а потім підняв голову й поцілував його в губи.
Сяо Чиє, здавалося, не помітив його маневру — він був цілковито поглинутий поцілунком, настільки збуджений ним, що вже був готовий діяти.
Вони обоє вже досить давно не були разом, тож тепер, коли нарешті зустрілися, Сяо Чиє охоче піддався грайливим провокаціям Шень Дзечваня.
Здавалося, його терпіння нарешті урвалося: він пестив Шень Дзечваня, аж поки той не почервонів увесь. Хвилі пристрасті накочувалися на Шень Дзечваня одна за одною, аж доки його тіло не почало неконтрольовано тремтіти. Шень Дзечвань уже багато чого навчився й більше не був таким недосвідченим, яким був колись у Цюдові.
Шень Дзечвань опустив погляд і, покладаючись на останні крихти розуму, подумав: «Потім треба буде скинути той лист під ліжко...» Але він не встиг додумати, як Сяо Чиє перевернув його.
Сяо Чиє обхопив Шень Дзечваня за талію, милуючись лініями його спини, що складалися в надзвичайно красиву дугу. Волога від поту нижня сорочка Шень Дзечваня стала напівпрозорою. Зі спини здавалося, що його постать видно майже наскрізь, але водночас вона була ніби схована за туманом і хмарами.
Шень Дзечвань озирнувся через плече, зволоживши кутик губ.
Сяо Чиє наступав, мов завойовник, захоплюючи все нові й нові рубежі, — усе це належало йому. Жар, волога шкіра, близькість, погляд, тремтіння — навіть запах, що з'являвся від рухів Шень Дзечваня, — усе було його, усе належало Сяо Чиє.
Від самої лише цієї думки Сяо Чиє охоплювало безмежне збудження. Шень Дзечвань надто добре його розумів: кожен його погляд влучав просто в найчутливіше місце. Чим сильніше діяв Сяо Чиє, тим страшнішою ставала його сила — бо що сильніше він любив, то важче йому було себе стримувати.
Хотілося розім'яти його на друзки.
Сяо Чиє легенько прикусив праве вухо Шень Дзечваня, затиснувши нефритову сережку між губами.
Шень Дзечвань більше не міг витримувати такої пози; усе було настільки глибоко, що піт і сльози текли з нього нескінченними потоками. Та ні вперед, ні назад відступити було нікуди — талія й щиколотки наче були скувані ланцюгами. Йому було важко, трохи боляче, але цей біль дивним чином розливався по всьому тілу, стираючи спогади про всі кошмари. У думках залишався тільки Сяо Чиє — Сяо Чиє, Сяо Чиє...
Шень Дзечвань затремтів, обливаючись потом. Коли відчув, що ось-ось втратить над собою контроль, він тихо пробурмотів:
— Цеаню...
Сяо Чиє сам іще не заспокоївся, але від одного цього тихого, лінивого звертання його знову охопило бажання.
Шень Дзечвань опустив верхню частину тіла на постіль і сховав обличчя в руках, важко дихаючи. Його тіло все ще злегка тремтіло, а постіль під колінами стала вологою.
Сяо Чиє, не змінюючи пози, нахилився й накрив Шень Дзечваня грудьми. Він ще не відсторонився, а через рух, із яким опустився на нього, лише сильніше притиснув його, змусивши Шень Дзечваня тихо застогнати. Сяо Чиє недбало відсунув розкидані подушки й так, накривши його собою, сказав:
— Обійму тебе, щоб ти міг спокійно виспатися.
Мочки вух Шень Дзечваня очервоніли від укусів, а гаряче дихання, що торкалося їх, залишало після себе оніміння й ниючий біль. Він підняв щоку з рук. Його очі почервоніли й заблищали від вологи. Самими лише губами він беззвучно промовив до Сяо Чиє:
— Занадто жорстоко.Ну і негідник.
Сяо Чиє поцілував його, а Шень Дзечвань не ворухнувся — лише тихенько видав губами звук «цьом» (2). Їхній голод трохи відступив.
(2) 啵 轻轻“啵”出了声 啵 (bō) — звук поцілунку, щось на кшталт українського «цьом». Це дуже миле, грайливе слово. Тут автор спеціально ставить його в лапки, ніби буквально передає маленький звук від поцілунку. Тому: «лише тихенько видав губами звук “цьом”» краще за сухе «поцілував».
Шень Дзечвань ніс на собі вагу Сяо Чиє, проте почувався незрівнянно спокійніше, ніби присутність Сяо Чиє була його непроникним щитом.
Сяо Чиє гладив його. Він знав цю людину надто добре: лише обійнявши Шень Дзечваня, уже міг зрозуміти, наскільки той схуд.
Кінчиком носа він відсунув волосся біля вуха Шень Дзечваня й тихо запитав:
— У Циджові все гаразд? Ти сильно схуд.
Шень Дзечвань на мить замислився, а тоді похитав головою.
— А що з Лво Му? Він тебе там зачіпав?
Шень Дзечвань міцніше стиснув губи й знову похитав головою.
Сяо Чиє видихнув гаряче повітря й почав його дражнити:
— У Циджові розбійники знову розгулялися? Я надішлю туди Імператорську армію, щоб допомогти тобі.
Шень Дзечвань трохи примружив очі й відповів:
— Сумував за тобою.
Сяо Чиє ще не встиг нічого відповісти як Шень Дзечвань продовжив:
— Самотньо спати на порожньому ліжку... доволі холодно.
Сяо Чиє обійняв його ззаду й міцно схопив обидві його руки. Він уже збирався щось сказати, але краєм ока помітив білу пляму. Він витягнув з-під ковдри ліву руку, яку Шень Дзечвань ховав, і різко перевернув її долонею догори. Тоді побачив бинт, яким вона була обмотана. Його погляд перемістився на Шень Дзечваня.
Шень Дзечвань не глянув на нього — лише зарився обличчям у ковдру.
— Шень Ланьджове, — Сяо Чиє підняв його підборіддя, змушуючи подивитися на себе, і вимовив слово за словом: — Ти... ну й умієш... усе приховувати! А!
Наступного ранку Цяо Тянья ще вдосвіта вирушив за місто й привів назад Лан Тао Сюе Дзіня, якого всю ніч залишали на холоді за міськими мурами.
Коли він дістався внутрішнього двору, то побачив Мена, який самотужки походжав під карнизом, ніби грався. Цяо Тянья свиснув до нього й тихо запитав:
— А де твій господар?
Мен не звернув на нього жодної уваги. Він навіть не повернув голови, а просто продовжив займатися своїми справами. Потім розвернувся й знову почав походжати туди-сюди, наче його голову переповнював нескінченний потік турбот.
Цяо Тянья помітив, що бамбукова завіса на головній кімнаті вже піднята, але під стріхою не було нікого з прислуги. Усередині було світло й просторо. Шень Дзечвань сидів за письмовим столом, тримаючи перед обличчям книжку, з-за якої було видно лише його очі. Він дивився на Сяо Чиє, що сидів навпроти.
Сяо Чиє закинув одну довгу ногу й відкинувся на спинку стільця, підперши рукою голову та крутячи великим пальцем перстень. Він навіть не озирнувся, проте вже почув кроки Цяо Тянья, тож промовив:
— Заходь.
Цяо Тянья відразу зрозумів, що справа кепська. Нахилившись, він увійшов і з усмішкою промовив:
— Сьогодні погода чудова. Може, в обід поїмо у дворі?
Сяо Чиє нічого не відповів.
Шень Дзечвань перевів погляд та жестом показав Цяо Таньї продовжувати.
Сяо Чиє раптом видав першим:
— А ти помовч.
Цяо Тянья, який стояв позаду, розсудливо замовк і виразом обличчя дав зрозуміти, що тут він нічим не допоможе. Він відчував, що йому справді не варто було тут стовбичити.
Сяо Чиє провів пальцем по тріщині на своєму персні для великого пальця й погладив її. Його все ще непокоїла одна справа.
— Спочатку поклич сюди Дін Тао.
Дін Тао стояв біля входу у двір, коли побачив, як Цяо Тянья виходить із головної кімнати. Той зупинився під карнизом і поманив його до себе, але Дін Тао зовсім не хотілося йти. Він заклав руки за спину й потер пальці, на яких залишився бруд, а потім почав поволі плентатися до підніжжя сходів, рухаючись зі швидкістю равлика.
Сам не розуміючи чому, він відчув легкий страх. Витягнувши шию, Дін Тао тихенько промовив:
— Я тут.
Сяо Чиє холодно мовив:
— Ану, негайно тягни свою дупу сюди!
Дін Тао скочив на сходинку, а потім знову сповільнив кроки й обережно, сторожко зайшов усередину. Побачивши, що Цяо Тянья стоїть збоку й удає дерев’яний стовп, а Шень Дзечвань, опустивши очі, читає книжку, він одразу вирішив, що сьогодні його битимуть.
Сяо Чиє повернувся боком і запитав:
— Звідки взялися жаби в ставку?
Дін Тао, тримаючи руки за спиною, опустив голову й сказав:
— На вулиці наловив...
Сяо Чиє запитав:
— Тягнути їх із-за міста аж додому — мабуть, непросто? Все-таки відстань чимала.
Дін Тао, пересилюючи себе, відповів:
— Та... та нічого...
Сяо Чиє холодно хмикнув:
— Ага, поки мене немає вдома, вирішив збунтуватися, так? Перед від’їздом я ж наказав почистити ставок, а ти, щойно я відвернувся, узяв та й накидав туди жаб!
Дін Тао наловив жаб просто заради розваги. Спочатку він збирався поселити їх у власному дворику, але там не було ставка. А Шень Дзечвань ще пів місяця тому був відсутній, тож Дін Тао разом із Лі Сьоном наловили цілу купу жаб і закинули їх у ставок. Та минуло всього кілька днів — і Дін Тао вже геть про них забув. Хто ж міг подумати, що Господар повернеться саме цієї миті!
Щойно Дін Тао закінчив про це думати, він крадькома зиркнув на Шень Дзечваня. Сяо Чиє запитав:
— На кого це ти дивишся?
Дін Тао миттю відвів погляд і схилив голову, мов полохливий перепел, приготувавшись вислухати прочухана.
— Іди, — продовжив Сяо Чиє. — До години Ю (3) сьогодні маєш позбутися їх усіх. Якщо сьогодні ввечері я знову почую квакання жаб, то накажу комусь виловити їх, принести до твоєї кімнати й покласти поруч із тобою, щоб було з ким спати!
(3) У традиційному китайському вимірюванні часу година Ю (酉时, yǒu shí) — це проміжок від 17:00 до 19:00, тобто від п’ятої до сьомої вечора.
Та хіба Дін Тао наважився б заперечити? Він енергійно закивав головою, а тоді підхопився й кинувся з кімнати в коридор, вигукуючи:
— Дасюн!
Але щойно крикнув, одразу згадав, що в будинку треба бути тихіше, затулив рот рукою і вже зовсім тихенько додав:
— Ходімо жаб ловити!
Шень Дзечвань змінив позу й зручніше поправив книжку.
Сяо Чиє подивився на нього, але звернувся до Цяо Танья:
— Що там сталося під час поїздки до Чаджову? Якщо твій господар не може толком розповісти, розкажи ти.
Цяо Тянья кілька разів провів рукою по волоссю. У цей момент він навіть почав заздрити Фей Шену, який досі залишався в Чаджові.
Минулої ночі він добре виспався, але останнім часом зовсім занедбав свій зовнішній вигляд: навіть поголитися не мав часу. Стоячи в ранковому світлі, він виклав усе як на долоні — стисло, але вичерпно.
Цяо Тянья навіть не став приховувати хворобу Шень Дзечваня. Якби Сяо Чиє не повернувся, то він і далі мовчав би про неї лише тому, що так наказав Шень Дзечвань. Але тепер, коли Сяо Чиє вже був удома, Цяо Тянья скористався нагодою, щоб нагадати йому про це.
Закінчивши розповідь, Цяо Тянья навіть не став чекати подальших розпоряджень і сам сказав:
— Учорашню справу в резиденції клану Джов ми ще не встигли обговорити до кінця. Раз господар сьогодні нікуди не виходить, я тоді піду.
Сказавши це, він прослизнув крізь бамбукову завісу й утік так швидко, що, мабуть, позаздрив би будь-хто.
Шень Дзечвань учора майже не спав, тому тепер, читаючи, відчував сонливість. Він знову перевів погляд на обличчя Сяо Чиє. Побачивши, що той дивиться на нього, Шень Дзечвань, ніби тільки тепер це усвідомив, моргнув.
І зіграв свою роль він напрочуд добре.
Сяо Чиє не промовив ні слова.
Шень Дзечвань розслабив пальці, відкривши обличчя, і сказав:
— А-Є, я дуже голодний.
Сяо Чиє склав розгорнутий лист і так само, як раніше, засунув його назад.
Шень Дзечвань обережно витягнув ногу й торкнувся кінчиком черевика Сяо Чиє. Потім відклав книгу на стіл, нахилився вперед і почав легенько водити носком уздовж литки Сяо Чиє.
Сяо Чия дивився на нього й холодно, залишаючись на певній відстані, сказав:
— Ти так мені серце ножем пошматував, що від нього самі клапті лишилися. Тепер уже запізно. Шень Ланьджове, я мертвий.