Розділ 135
ShadowБельтрейл одразу ж передав власникові листа, що готовий призначити зустріч. Відповідь надійшла сьогодні вранці — через того самого слугу, який і доставив листа.
«Я був глибоко вражений мудрими поглядами шанованого старшого жерця і з нетерпінням чекаю нагоди зустрітися сьогодні та обговорити все докладніше».
Сьогодні? Хіба так домовляються — раптово, самовільно призначаючи зустріч? Що за нісенітниця? Але він одразу згадав, що йдеться про посланця з-за кордону, й опанував себе.
«Схоже, це людина без жодних манер».
Хоч написане в листі й неабияк зацікавило його, Бельтрейл не був настільки вільним, щоб погоджуватися на такий несподіваний візит.
Та й навіть якщо той з’явиться в резиденції Апето, досить буде просто не приймати його.
«Що накажете, старший жрецю? Слуга, який приніс листа, чекає за межами маєтку. Чи передати відповідь негайно?»
«Досить. Зараз мені не до цього. Ти ж один зі слуг прибудови? Спускайся вниз і допомагай з роботою».
До прибуття герцога Пеллети з Кавалерією в маєтку Апето потрібно було якомога швидше перевезти всіх піддослідних експериментів, ізольованих в підземеллі прибудови. Бельтрейл негайно відкинув усі зайві думки.
Але саме тоді, коли він ішов підземним проходом, ведучи попереду пробуджених найманців, а за ними — піддослідних експериментів та слуг, раптово сталося щось дивне.
«Кха-а-а!»
У темному проході, освітленому лише нічними каменями, раптом пролунав пронизливий крик — і один зі слуг упав.
«Рятуйте! Я… я винен! Я більше не торкатимусь тих, тих пробуджених! Ні!»
Він, мов божевільний, дивився в порожнечу, повз по підлозі й верещав. Через нього спокійний досі прохід миттєво перетворився на хаос.
«Що тут відбувається? Негайно замовкніть!»
Бельтрейл спершу заспокоїв переляканих слуг, а потім особисто підійшов до того, хто впав.
«Ти! Що ти коїш? Не можеш опанувати себе?!»
Він наказав одному з допоміжних жерців влити в слугу божественну силу, і той, здається, ледве прийшов до тями, озирнувшись довкола. Побачивши наляканих людей і зупинивши погляд на холодному обличчі Бельтрейла, слуга залився слізьми й задихано заговорив.
«Я винен… Я в усьому винен… Старший жрецю, благаю, пощадіть, пощадіть мене!»
«Пощадити? У чому ж ти завинив?»
«Я… я порушив наказ старшого жерця й увесь цей час чіпав тих пробуджених… кх…!»
Слуга не договорив — і раптово знову впав. Цього разу ніхто не встиг скористатися божественною силою.
Його тіло вигиналося неприродно, мов маріонетка в руках велетенської істоти. Затремтівши всім тілом, він вихопив кинджал із-за пояса й миттєво встромив собі в груди. Помер він із широко розплющеними очима, ніби побачив щось жахливе.
«От халепа. Надто швидко помер. Ось чому не варто розпускати язика».
Серед приголомшених людей раптом пролунав знайомий, але водночас чужий голос. Бельтрейл упізнав у мовцеві того самого слугу, що приніс йому листа, і насилу видавив слова.
«Що ти таке верзеш? Якщо ти слуга, то поводься як слуга і негайно…»
«Ой. Навіть якщо з тремтячими руками щось вигукувати, жодної величі вже не відчувається, старший жрецю».
Слуга — ні, незнайомий чоловік — у напівтемряві усміхнувся до Бельтрейла демонічною усмішкою. Лише тепер той усвідомив, що перед ним зовсім інше обличчя, не те, яке він пам’ятав, — і його охопив шок.
Темно-синє волосся, ліва половина обличчя, перекручена й почервоніла, мов обпалена вогнем, і на противагу їй — холодна, витончена права половина. Побачивши вибілене ліве око, Бельтрейл відчув, як у нього підкосилися ноги.
Він безсумнівно був серед них від самого початку. Але відколи мав такий вигляд? Як не намагався пригадати — відповіді не знаходив. Бельтрейл раптом зрозумів, що навіть вигляд слуги, якого він нібито пам’ятав, був нечітким. Ім’я, обличчя — все розмилося, ніби хтось стер спогади.
«Ти… ти хто…»
«А яка різниця, хто я?»
Чоловік із потворним шрамом підняв лише один кутик губ і тихо засміявся.
«Усе одно всі ви тут помрете».
«Зухвалий покидьку! Чого стоїте? Негайно вбийте його!»
Бельтрейл не хотів визнавати, що його охопив страх від тиску, який випромінював цей чоловік. Він поспіхом наказав пробудженим найманцям атакувати, але якимось чином ті зникли, навіть не наблизившись до нього. Слуги з криками жаху почали тикати пальцями.
«Як можна в одну мить убити стількох людей без жодного сліду?!»
«Схоже, вам і на думку не спадає, що, можливо, цих людей тут узагалі не існувало».
«Це магія? Чи ти пробуджений? Звідки ти взявся?!»
Замість відповіді чоловік простяг руку в бік виходу.
«Ви коли-небудь грали в квача?»
Ніхто, з паралізованих страхом, не відповів, і чоловік м’яко продовжив.
«Ні? Тоді навчитеся просто зараз. Якщо не втечете негайно, ніхто не знає, що з вами станеться. Це буде дуже весело.»
Бельтрейл хотів ударити насмішкувате обличчя, але допоміжні жерці підтримали його під руки й потягли бігти.
«Старший жрецю! Він не при собі. Це не звичайний противник — якнайшвидше вибирайтеся назовні й кличте допомогу з маєтку Апето! Це найважливіше!»
Вони мали рацію. З підземелля неможливо було покликати на допомогу, тож спершу треба було вибратися назовні. Вперше в житті Бельтрейл біг щосили. Він уперше усвідомив, наскільки незручною може бути вишукана жрецька ряса. Стискаючи важкі поли, що чіплялися за ноги, він незграбно біг, а за спиною раз по раз лунав переляканий крик.
Так Бельтрейл нарешті вирвався назовні. Але часу радіти досягненню західного лісу не було. На неймовірне лихо, чоловік зі шрамом уже був там і чекав на них.
«Ха-ха. Обличчя такі, ніби ви привида побачили. То як, гра в квача була веселою?»
«Як ти… як ти дістався сюди раніше…»
«Ви кинули навіть своїх дорогоцінних піддослідних експериментів і кинулися навтьоки — вражаюче видовище, старший жрецю. Сумніваюся, що за своє життя я бачив щось смішніше».
Його усмішка була по-справжньому демонічною.
«Ні!»
Бельтрейл у розпачі затряс головою. Він волав до інших, щоб ті повалили демона й захистили його. Але, немов за злим жартом, усі пробуджені найманці довкола зникли, а жерці, навіть без дотику, почали блювати кров’ю й падати.
Бельтрейл упав, ніби в жахливому кошмарі, й вирвав кров’ю через надмірне хвилювання.
Без сумніву, це був посланець герцога Пеллети, Кішіара ла Орра. Він надіслав Кавалерійський підрозділ, щоб відібрати піддослідних експериментів й усунути перешкоду в його особі. Затьмарений відчаєм розум Бельтрейла не сумнівався в цьому.
— Ти… ти й лист приніс із самого початку з брехнею, так? Щоб приспати мою пильність і забрати піддослідних експериментів…! Що ти з ними зробив? Вивів через підземний прохід? Чи вбив?!
— Ти відкинув їх, боячись за власне життя. То яке тепер має значення, що з ними сталося? — щиро здивувався чоловік.
Бельтрейл, охоплений приниженням і люттю, закашлявся кров’ю.
— Кх-кх… байдуже… навіть якщо ти їх здобув, мене тобі не вбити. Хіба ти не знаєш, хто я? Я — один зі старших жерців Великого храму і член дому Апето. Навіть якщо все це розкриється, я завжди зможу здобути нових піддослідних ля експериментів й продовжити дослідження!
Герцог Пеллета ще пошкодує, що так необачно зробив ворогами його й рід Апето. Вислухавши наповнене ненавистю прокляття, чоловік тихо засміявся й, нахиливши голову, мовив:
— Ха-ха-ха. Мені байдуже, але є кілька моментів, у яких ви помиляєтеся, тож я їх виправлю.
— Яку ще маячню ти зібрався нести?
— По-перше, я не підлеглий герцога Пеллети. І тим більше — не з Кавалерії.
— …Що?
Бельтрейл, який вирішив нічому не вірити, на мить навіть забув про це й ошелешено перепитав.
— Яка нісенітниця.
— Вони, ймовірно, вже зрозуміли, що я їх випередив, і мчать сюди. Хоча, чесно кажучи, це не має значення.
— Тоді хто ти такий?! Якщо ти не підлеглий герцога Пеллети, то як ти зміг самотужки проникнути в саме серце резиденції Апето?! Це неможливо!
— Саме це — другий момент, який я хочу виправити.
Промовивши це, чоловік повільно рушив до Бельтрейла. Той інстинктивно відступав, відчайдушно хитаючи головою.
— Не… не підходь!
— «Ми» можемо. Поки є брати й сестри, яким ми потрібні, ми підемо будь-куди заради них.
— «Ми»…?
Коли Бельтрейл важко перепитав, у очах чоловіка спалахнуло світло — радісне, ніби він лише цього й чекав.
— «Зоря Награну».
Сенсу цих незнайомих слів Бельтрейл не зрозумів.