Розділ 134

«Здатність Данденіона, про яку розповів Ревлін, — сковувати тіло того, з ким він перетнеться поглядом. Він казав, що не може скувати всіх одразу, тож проти Евер йому не вистояти».

Навіть якщо стан Данденіона, якого довго тримали в ув’язненні та накачували ліками, був би вкрай поганим, Евер усе одно змогла б або переконати його, або придушити силою. Саме тому Кішіар і призначив її на цю роль.

— А якщо в підземеллі доказів залишилося більше, ніж ми очікуємо, що тоді, Юдер? — ніби чекаючи нагоди, швидко спитав Ґакейн. — Я ж не зможу одразу визначити, що важливіше.

Юдер, не вагаючись, відповів:

— У першу чергу бери папери або книги. Або ж речі, які Канна зможе прочитати. Якщо все забрати не вдасться, решту сховай, використавши тіньового двійника.

— Папери, значить. Добре, зрозумів.

Ґакейн дістав зі внутрішньої кишені плаща форми в кілька разів складений шкіряний мішечок. На вигляд він був звичайнісіньким, але насправді на нього було накладено чари, що зменшували вагу покладених усередину речей.

Невдовзі перед ними з’явилася будівля прибудови з білим дахом. Утрьох вони мовчки перезирнулися й синхронно рушили до чорного входу, яким зазвичай користувалися слуги. Саме цей прохід, що вів просто на кухню прибудови, був найлегшим для проникнення — і про це їм також розповів Ревлін.

«Він казав, що підкуплений слуга сьогодні залишить ці двері відчиненими».

Юдер без вагань підійшов до невеликих дверей і смикнув за кільце. Вони відчинилися без жодного спротиву.

«Їжа на кухні лишилася, але жодних ознак присутності людей… Отже, все йде саме так, як і передбачав Кішіар».

Юдер окинув поглядом кухню, де ще зберігалися акуратно складені гори посуду, фрукти й зерно — ніби кілька годин тому тут щойно прибирали після миття. За такої кількості очевидних слідів була лише одна причина, чому слуг не видно: усіх, окрім тих, кого задіяли для переведення ув’язнених пробуджених, навмисно відправили геть.

«Боялися, що це приверне увагу Кішіара, та не подумали, що нам це тільки спростить справу».

Кішіар припускав, що навіть якщо з прибудови вивели всіх слуг, Данденіона, замкненого на третьому поверсі, залишать на місці. Формально він не був піддослідним — офіційно його лише утримували під вартою як охоронця Ревліна. Навіть якщо хтось його побачить, приховувати тут було нічого.

Чи могли люди дому Апето уявити, що вже настільки міцно затиснуті в долоні Кішіара? Юдер кивком показав Евер і Ґакейнові заходити всередину.

— ……

Прощальні слова були зайві. Переконавшись, що Евер і Ґакейн розійшлися в різні боки, Юдер зачинив кухонні двері. Його шлях лежав не вглиб будівлі, а назовні — до сараю біля колодязя.

За картою, яку намалював Ревлін, саме там був вхід до підземного ходу прибудови. Без зволікань Юдер рушив туди, оглянув землю й помітив між мішками з провіантом дверцята, що не були зачинені до кінця.

Серед розкиданих довкола нечітких слідів ніг відчувався слабкий запах крові. Юдер глибоко вдихнув, відчинив двері й почав спускатися вниз. У пам’яті спливли слова Кішіара, сказані напередодні.

«Кінцевим пунктом, найімовірніше, стане ліс на крайньому заході маєтку. Там густі дерева — ніхто не помітить, а ще є родинний мавзолей і молитовня, тож вони вважатимуть це зручним місцем, щоб ховати людей».

Підземний хід був досить широким, щоб по ньому міг проїхати віз, і зовсім не темним — у стіни було вмуровано камені, що світяться. Колись цей шлях використовували для доставки харчів до дому Апето на світанку, і він був добре доглянутий.

Крокуючи вперед, Юдер востаннє впорядкував у голові подальші дії.

«Передусім — виявити Бельтрейла шан Апето та інших жерців і слуг, одразу знешкодити й приспати. Потім вивести ув’язнених пробуджених цим ходом, об’єднатися з Евер і Ґакейном, які вже завершать свої завдання, і після цього вийти назовні та зв’язатися з лицарями Пеллети, що чекатиме зовні».

Щоб перемістити близько двадцяти пробуджених, у маєтку Апето напевно задіяли чимало людей. Щоб поодинці, миттєво, зламати їхній опір до того, як вони зрозуміють, що відбувається, потрібна була відповідна сила. Юдер поглянув на власну руку в чорній рукавичці, легко стиснув кулак і знову розтиснув.

«Стан… хороший. Я впораюся».

Та не встиг він як слід зібратися з думками, як у ніс ударив різкий, металевий запах. Спершу здалося, що це примарилось, але з кожним кроком він ставав усе сильнішим. Невдовзі Юдер зрозумів, що це за запах.

«Це…»

Посеред проходу лежав мертвий чоловік. Він розкинувся на землі з перекошеним від жаху обличчям, широко роззявивши рота й міцно стискаючи руків’я кинджала, що стирчав із грудей.

Недобре передчуття пробігло вздовж хребта. Юдер негайно кинувся вперед. Далі на шляху трапилося ще кілька тіл. Він промчав повз них, не зупиняючись, але, побачивши мертвого чоловіка в білому жрецькому вбранні, змушений був спинитися.

Жрець загинув у дещо іншій позі, ніж решта. Юдер зрозумів, що причиною смерті став сильний удар головою об стіну — настільки сильний, що розтрощив череп.

Він обережно потягнув тіло за плече, і закам’яніле тіло глухо впало набік. Закривавлене обличчя майже не відрізнялося від інших — широко розплющені очі й роззявлений рот свідчили про крайній жах у мить смерті.

Усі тіла були спотворені страхом. Жрець розбив собі голову сам, а решта — з ножами в грудях, стискаючи руків’я, ніби самі вганяли їх у себе.

Чи могло це бути випадковістю?

Юдер залишив тіло жерця й знову побіг. Через ще сильніше відчуття тривоги серце калатало дедалі гучніше. Невдовзі з’явився вихід до західного лісу. Звідти долинав галас. Зменшивши швидкість і приховавши присутність, Юдер притиснувся до стіни й визирнув назовні.

— Хто ти такий? Хто ти, в біса? Людина герцога Пеллета?!

Першим, що він побачив, була спина чоловіка в плащі з широким каптуром і натовп людей, що лежали перед ним. Юдер широко розплющив очі, впізнавши серед них єдиного, хто ще тримався на ліктях і кричав, — Бельтрейла шан Апето, старшого жерця.

— Як ти смієш… Якби я знав, що ти пробуджений, я б ніколи… Я… Кхе-кхе…!

З розсіченим чолом і обличчям, залитим кров’ю, Бельтрейл кричав, аж доки раптово не закашлявся, випльовуючи кров. Він задихався, корчачись, тоді як чоловік у плащі дивився на нього без жодного руху. Лише після цього той тихо засміявся, відкинув каптур і зняв його.

— Від людини, яка вважає себе найбільшим знавцем пробуджених, таке чути нудно, жрецю.

— ……

У ту мить, коли Юдер почув цей холодний голос, уздовж хребта пробіг різкий струм. Він інстинктивно стиснув кулак і повільно розтиснув його. Після побачених тіл він і припускав щось подібне, але побачити це на власні очі було зовсім інше.

Нахан. Ілюзіоніст зі сходу, який колись справив на Юдера сильне враження й зник, тепер стояв на території маєтку роду Апето й усміхався, ніби був тут завжди.

————————————————

Бельтрейл шан Апето, що все життя прожив як шанований старший жрець, тремтів від шоку, дивлячись на жахливе обличчя чоловіка, який топтав його й усміхався — наполовину спотворене, наполовину цілком неушкоджене. Відтоді як у світі з’явилися пробуджені, він вивчав їх і вважав себе тим, хто знає про них більше за будь-кого. Теперішня ситуація була для нього абсолютно незбагненною.

«Ще мить тому він був звичайним слугою. Жодних ознак використання сили, навіть наймані пробуджені мовчали… Коли ж він устиг підібратись до мене й усіх обдурити?..»

Уперше Бельтрейл звернув увагу на цього чоловіка — точніше, на слугу, яким той прикидався, — ще дуже давно. Він часто бачив його, коли ходив між прибудовою і великим храмом. Той слуга нічим не вирізнявся серед інших: боявся Бельтрейла й жодного разу не насмілився підійти першим.

А два дні тому саме цей слуга передав Бельтрейлові листа. Люди, які прагнули через нього налагодити зв’язки з великим храмом, часто надсилали листи до дому Апето, тож саме по собі це не здалося дивним. Але зміст листа виявився дещо незвичним.

Автор представлявся іноземним послом, що прибув на фестиваль, і чемно писав, що давно цікавиться дослідженнями Бельтрейла щодо пробуджених і хотів би за нагоди зустрітися й поговорити. Для Бельтрейла, який шукав шлях продовжити свої дослідження за межами дому Апето й без участі Ленора, це був напрочуд вдалий момент.