Розділ 133

— Неймовірно, щоб у світі існували такі величезні маєтки… Столиця й справді вражає.

— Імператорський палац ще більший, Евер онні. Там узагалі одна стіна — це вже цілий палац.

— Справді? Навіть уявити важко.

Юдер мовчки дивився на захоплені обличчя Евер і Канни. Сьогодні був нарешті той самий день — день, коли Кішіар ступив на землю родового маєтку Апето.

За всіма правилами, під час візиту герцога його мала б супроводжувати численна свита. Але цього разу Кішіар прибув, узявши із собою лише Юдера, Канну, Евер, Джиммі, Ґакейна та близнюків Елдер — усього сімох бійців Корпусу Пробуджених — та ад’ютанта Натана Цукермана. Для офіційного візиту герцога це була сміховинно мала кількість людей.

Причина була простою: дім Апето сам повідомив Кішіару обмеження щодо кількості супроводу. Дріб’язкова спроба принизити, але Кішіар, навпаки, сприйняв це з явним задоволенням і особисто обрав, кого взяти з собою.

“Якщо вони грають у таку гру, то ми приведемо тих, хто на вигляд найменш загрозливий. Для справ, які нам там доведеться робити, це навіть зручніше.”

Так обрані бійці Кавалерії, не маючи жодного уявлення, за яким критерієм їх відібрали, зараз насолоджувалися видом розкішного саду маєтку Апето з вітальні. Сад був настільки величний і пишний, ніби саму природу перенесли сюди без жодних змін, і подекуди здавався навіть розкішнішим за сад імператорського палацу. Він яскраво свідчив про могутність герцогського роду.

— Усі добре ласують солодощами, — м’яко мовив Кішіар, спостерігаючи за галасливими підлеглими. — Якщо закінчаться, не соромтеся просити ще. Їжте скільки хочете.

— Справді можна? — зрадів Джиммі, який ніяк не міг змусити себе відкласти виделку.

Натан, що стояв за спиною Кішіара, з кислим виразом обличчя жестом покликав одного зі слуг дому Аффето.

— Принесіть ще солодощів.

— Так… — тихо відповів слуга.

Гостей провели до вітальні одразу після прибуття й залишили там більш ніж на годину. У будь-кого іншого така зневага викликала б лють, але бійці Кавалерійського корпцсу, ніби нічого не відбувається, спокійно їли солодке, милувалися садом і жваво розмовляли. Через це з кожною хвилиною обличчя слуг маєтку Апето ставали дедалі похмурішими.

“Я їм навіть не пояснював, як поводитися в подібній ситуації, а вони й самі чудово справляються,” — подумав Юдер.

Він із задоволенням спостерігав за близнюками Елдер, які носилися вітальнею й безжально трощили декоративні речі, за Джиммі, що завзято їв, і за Ґакейном, який весело теревенив із Канною та Евер. Юдерові навіть стало цікаво, до якого сказу зараз дійшов герцог Апето. Судячи з усього, Кішіар думав про те саме — його обличчя сяяло усмішкою.

— Сьогодні чай особливо смачний.

— Радий це чути.

— Чи звірили ви все? Чи збігається план, який намалював Ревлін, із реальним розташуванням будівель?

Кішіар прикрив губи чашкою з чаєм і невимушено поцікавився. Юдер ковзнув поглядом до величезного вікна, біля якого стояли Канна, Евер і Ґакейн, і кивнув.

— Так. Перевірили одразу після прибуття. Звідти дуже зручно охопити поглядом усю територію маєтку.

— О, як і личить стародавньому родовому маєтку Апето. Прийом гостей у них бездоганний.

— Цілком згоден.

На спокійну відповідь Юдера Кішіар тихо засміявся.

— Учорашній план усі добре запам’ятали?

— Безумовно.

— Твоя роль найважливіша, але не забувай — ризикувати понад міру не потрібно.

Напередодні вночі Кішіар зібрав бійців і детально пояснив їхні завдання в маєтку роду Апето. Щоб діяти якомога швидше й охопити кілька напрямків одночасно, кожному з семи було призначено окрему роль. Юдеру дісталося найвідповідальніше — пошук і допомога у втечі ув’язнених пробуджених.

— Я… я приніс нові солодощі, як наказано…

Поки Юдер у думках прокручував план, слуга нерішуче підійшов до столу з тацею, заваленою тістечками.

— Ого, виглядає смачно, — захоплено протягнув Джиммі.

Після завершення проявлення другої статі він ріс ледь не на очах, і його апетит зріс у кілька разів.

— Герцог Апето усе ще не готовий? — спитав Кішіар, звертаючись до слуги, який уже збирався відступити.

Той, подумки молячись лише про те, щоб Кішіар не розгнівався й не вбив його на місці, обережно повторив заздалегідь заучену відповідь:

— Т-так… На жаль, він почувається недобре, тож підготовка затягується.

— Ясно. А мій милий тимчасовий боєць Ревлін?

Вимовляючи ім’я третього сина так, ніби кликав улюбленця, Кішіар змусив слугу відчути, як серце падає кудись до п’ят.

— Т-третій пан… теж ще готується…

— Уже годину, так?

— Т-так… В нього слабке здоров’я, тож…

— Хмм.

Коли Кішіар видав звук, схожий на зітхання, слуга мимоволі заплющив очі. У домі Апето за подібну відповідь герцогові можна було б легко розбити голову об стіну — і ніхто б не здивувався. Останнім часом слуг там калічили й замінювали особливо часто.

Слуга був певен, що з Кішіаром буде не краще, але почув лише шелест одягу — той підвівся.

— Тоді нічого не вдієш. Ми чекали достатньо, тож піду зустрічати його сам.

— …Що?

Голос Кішіара був м’який, але в ньому не залишалося місця для заперечень.

— Я теж людина зайнята. За такої затримки логічно, що я піду сам.

— Н-не можна! Герцог ще…!

— Я прийшов не до герцога Апето, а до мого бійця. Решті передайте, щоб підходили туди, де я буду. Відійди.

— Не смійте перегороджувати шлях герцогові.

Ад’ютант Натан Цукерман спокійно вийшов уперед, розчищаючи дорогу. Кішіар рушив широким кроком, і бійці Кавалерії одразу ж пішли за ним.

— Шкода, я б іще поїв…

— Я вже ледве всидів на місці, чекаючи, коли ж ми нарешті рушимо.

— То ми йдемо шукати пана Ревліна?

Їхні репліки були зовсім не ввічливі, але від людей, які щойно ліниво розвалювалися у вітальні, тепер віяло дивною, важкою напругою. Слуга, не усвідомлюючи цього, відступив, обливаючись холодним потом.

— Н-ні… не можна ж…

Коли він нарешті отямився й вибіг із порожньої вітальні, свита герцога Пеллети вже давно зникла з поля зору. Це була надзвичайна ситуація. Слуга кинувся доповідати, щодуху біжучи коридорами.

— Я піду шукати Ревліна нагору, — сказав Кішіар, швидко крокуючи вперед.

— Усі пам’ятають, як залишати сигнал у разі небезпеки?

— Так.

— Пам’ятайте: найважливіше — не завдання, а ваше життя й безпека. Тож діємо й одразу розходимося.

Щойно він це сказав і повернув до сходів, Натан, Канна, Джиммі та близнюки Елдери пішли за ним. Юдер, не дивлячись їм услід, продовжив йти коридором і звернув у зовсім інший бік. Він відчував, як за ним рушили Евер і Ґакейн.

Скориставшись інформацією з листа Ревліна, вони непомітно спустилися вниз, уникаючи чужих поглядів. Біля виходу з головного корпусу ледь не зіткнулися зі слугою, але сховалися в бічній кімнаті й, удавши нових працівників, голосно заговорили. Слуга, нічого не запідозривши, просто пройшов повз.

Ревлін писав, що через запальний характер герцога й Ленора слуг у домі Апето змінюють надзвичайно часто. Тож навіть якщо хтось чув незнайомий голос чи кроки, зазвичай на це не зважали.

Безпечно вийшовши з головної будівлі, Юдер швидко звірився з позначками шляху до прибудови й, рухаючись далі, звернувся до тих, хто йшов позаду:

— Діставшись прибудови, спершу перевіримо, чи є там люди. Діяти почнемо після цього.

Згідно з планом, Евер мала піднятися на третій поверх прибудови й визволити Данденіона, а Ґакейн — спуститися в підземелля, щоб знайти сліди пробуджених і докази.

— Зрозуміла. Після визволення одразу йду до умовленого місця й приєднуюся, так? — перепитала Евер, підтягуючи край бойової рукавиці.

Блакитні рукавиці зі шкіри особливих монстрів були виготовлені спеціально для неї напередодні свята.

— Так. Якщо Данденіон не слухатиметься…

— Ви ж казали — вирубити його, перш ніж він встигне зустрітися зі мною поглядом. Я впораюся.

Евер усміхнулася й легко поворушила пальцями. З її м’якою, доброзичливою зовнішністю ніхто й не здогадався б, якою силою вона насправді володіє.