Розділ 131

Щойно Кішіар дав дозвіл, старший жрець Белтрейл з холодним поривом розвернувся й пішов. Люди, що спостерігали за цим, відчули, як напружена атмосфера миттєво розсіялася, й один за одним з полегшенням перевели подих, обмінюючись між собою сповненими цікавості поглядами.

Герцог Пеллета й герцогський дім Апето відкрито зіштовхнулися. І жодна зі сторін не виглядала такою, що має намір відступати, тож усі відчували: попереду назріває велика буря.

— Юдере. Далі нехай розбирається імперська армія, а ми повертаймося, — мовив Кішіар.

— Зрозумів, — відповів той.

Лусан глянув на чорноволосого чоловіка в темній формі, який увесь цей час мовчки стояв поруч із Кішіаром.

«А, точно… Я ж так і не подякував йому».

Через сум’яття він не встиг зробити цього раніше. А якщо проґавити момент зараз — невідомо, чи ще колись випаде нагода.

— П-перепрошую, зачекайте, будь ласка!

Лусан поспіхом підбіг і, зібравшись із духом, обережно вхопився за край одягу свого благодійника.

— ……

Чоловік із чорним волоссям безвиразно обернувся. Лусан мимоволі здригнувся, але швидко зрозумів, що в його погляді більше здивування, ніж роздратування, і трохи розслабився.

«Не пам’ятає мене? Ну, ситуація була надто напружена… це й не дивно».

— Я… я просто хотів подякувати вам за допомогу раніше…

Коли чоловік повернув голову, Лусан помітив тонку рану збоку на його шиї й мимоволі осікся.

— Я… бачу, ви поранилися. Напевно, варто полі...

— Усе гаразд...

— Я зроблю це.

Не встиг він договорити, як яскраве світло миттєво огорнуло тіло чоловіка. Для загоєння такої дрібної рани не потрібно було стільки сили, але Лусан свідомо вклав більше, ніж зазвичай. Хай навіть це єдине, що в ньому справді цінували — його свята сила, — він хотів висловити нею свою вдячність.

За мить світло згасло. Чоловік трохи ширше розплющив очі. Від рани на шиї не залишилося й сліду.

— Для такого молодого віку в тебе напрочуд потужна свята сила.

Це промовив Кішіар, який за кілька кроків спостерігав за сценою з зацікавленням. Лусан і гадки не мав, що сам герцог звернеться до нього, тож відповідав украй обережно, відчуваючи, як серце стискається.

— А… так. Я просто… хотів допомогти відновити сили, тож використав трохи більше.

— За такого рівня ти, певно, з відомства Цілителів. Як тебе звати? Скільки років уже на шляху священника?

— Ні, що ви. Я ще навіть не звичайний священник… лише учень. Мене звати Лусан, і я на цьому шляху вже близько чотирьох років.

Відомство цілителів було одним із підрозділів Великого храму — там служили священники, чиї здібності до святої сили славилися на весь континент. Та Лусан, який і досі не отримав повного сану, мусив турбуватися не про відомства, а про те, чи стане він узагалі колись справжнім священником.

— Учень?..

Кішіар відверто насупився, не приховуючи подиву.

— Важко повірити. З такою майстерністю.

— Дякую… але ж сама по собі сила не означає, що одразу станеш священником, — ніяково всміхнувся Лусан.

Насправді він був родом із маленького храму в західній глушині. Старий священник, який розгледів його дар, порекомендував його до Великого храму, й там спершу навіть казали, що після кількох місяців учнівства його одразу візьмуть до відомства Цілителів.

Та проблема була в характері. Лусан не вмів мовчки коритися старшим, як інші учні. Якщо вважав щось неправильним — не робив, хай там що. Через це швидко нажив собі неприязнь нагорі й у місці, де оцінювали не стільки здібності, скільки політику, він перетворився на клопіт.

— …Тепер зрозуміло, — коротко мовив Кішіар, і на його губах на мить з’явилася крива усмішка, ніби він здогадався про все без пояснень.

— У світі надто багато зрячих, які вдають сліпців. Але хіба можна приховати те, що вже існує? Лусан, так? Скоро ти отримаєш сан. Тримайся.

— Дякую.

Нащадок самого бога Сонця звернувся до нього на ім’я та ще й так щиро підбадьорив. Лусан ледь не розплився в дурнуватій усмішці, але насилу стримався.

— Дякую за лікування.

Чорноволосий боєць із Кавалерії нарешті заговорив, чемно схиливши голову. Лусан усміхнувся й похитав головою.

— Та нічого. Я ж учень, мені рідко випадає шанс застосовувати святу силу, тож якщо колись знадобиться допомога — звертайтеся.

Говорячи це, він сам не вірив у можливість нової зустрічі. Скільки разів він казав таке іншим — і жоден не повертався.

«Хто б міг подумати… Добре бодай те, що перед вигнанням із Великого храму в мене залишиться один світлий спогад».

Якби він знав, що вже за кілька днів без жодної причини отримає сан звичайного священника, а одразу після цього з Кавалерійського корпусу надійде запит на призначення штатного священника, — нізащо б так не подумав.

————————————————

Інцидент із шумом під час церемонії роздачі святого вогню знову сколихнув усю столицю. Та обговорювали не так винуватця і не зусилля з розслідування, як відкритий конфлікт між двома герцогськими домами.

— То той юнак і справді може стати бійцем Кавалерії? Кажуть, у домі Апето все догори дриґом.

— Герцог Апето так розлютився, що нібито забив слугу.

— Чув, герцог Пеллета заявив, що особисто відвідає Апето, щоб зустрітися з третім сином. Цікаво, чи відчинять йому двері?

— Та навряд. Кажуть, того хлопця можуть вигнати з родини. Напевно, виставлять за поріг.

Реакції майже не відрізнялися від того, що Кішіар і передбачав.

Герцог Апето публічно заперечував, що Ревлін є пробудженим, і наполягав: звичайна людина не може вступити до Корпусу пробуджених. У відповідь Кішіар, посилаючись на повноваження Командира, відкрито надіслав запит на аудієнцію. Тим часом у столиці вже ширилися чутки, ніби Ревліна тримають під замком і знущаються з нього. Кішіар додав, що мусить переконатися у його безпеці власними очима.

Іноземні посли, що перебували в столиці, також із неабиякою цікавістю стежили за розвитком подій. Для них справжній скандал у могутній імперії Орр був майже розвагою — всі чекали, чи не почнуться нарешті зрушення в застояній системі.

Коли протистояння між двома герцогами загострилося до межі, втрутився імператор. Кейлуса, який навіть у святковий період не залишав палацу, передав обом свою волю письмово.

Суть наказу була простою: у час, коли на столицю й так спрямовані всі погляди, не варто роздмухувати безглузді конфлікти — слід діяти згідно із законом.

Після цього листа долі двох домів різко розійшлися.

Згідно з правом, спершу належало з’ясувати, чи справді Ревлін є пробудженим, і лише тоді вирішувати питання його вступу до Кавалерії. Дім Апето наполягав, що «третій син не є пробудженим», але жодних доказів не наводив — бо чудово знав, що перевірки не витримає.

Багато знаті, включно з герцогом Апето, обурювалися, мовляв, імператор надто відверто підтримує свого брата — герцога Пеллету. Та громадська думка була на боці імператора: вимога діяти за законом звучала значно переконливіше, ніж спроби просто все зам’яти.

Зрештою дім Апето змушений був відступити. Вони дали згоду на візит Кішіара до родового маєтку й зустріч із Ревліном.

— Ревліне, я не розумію, навіщо ти це робиш. Скажи, що ти не пробуджений, що це було непорозуміння з боку герцога Пеллети. Хіба це складно?

Другий син, Ленор, звертався до замкненого в кімнаті брата. Відтоді як Ревлін повернувся з церемонії, ця розмова повторювалася не раз — і щоразу закінчувалася тим, що розгніваний Ленор ішов геть.

Але сьогодні так піти він не міг. Адже батько зрештою змушений був погодитися на принизливу вимогу герцога Пеллети.

Ленор згадав коротку розмову з батьком перед тим, як прийти сюди.

«Не знаю, що в того хлопця вселилося. Кажуть, внутрішній ворог страшніший за зовнішнього — та я й уявити не міг, що побачу, як мій син стане на бік ворога! І ти, рідний брат, нічого не помітив, Леноре?»

Герцог Апето здригався від самої думки, що Кішіар і Корпус пробуджених ступлять на землю їхнього давнього родового маєтку. Оскільки Ревліна тримали під замком, уся лють виливалася на старшого сина.

«Пробачте… Я й гадки не мав, що він так зациклений на цьому пробудженні. Якби знав, ніколи б не дозволив йому опинитися поряд із Кавалерією…»

«Досить! І після цього ти ще смієш зазіхати на місце спадкоємця?»

Згадуючи холодний погляд батька, Ленор стискав кулаки, відчуваючи, як сором роз’їдає його зсередини.