Розділ 130

— Я не хочу ані золота, ані коштовностей. Є лише одне, чого я бажаю…

— Кажи.

Кішіар одразу ж підштовхнув його до відповіді, і Ревлін із напруженим виразом обличчя відкрив рота:

— Я давно чув про ваш корпус і щиро захоплювався… Я хочу стати бійцем Кавалерії.

— Кавалерії?

Кішіар лише злегка підвів брову, зате всі інші відреагували інакше. На несподіване прохання Ревліна з різних боків почулося приглушене вдихання повітря. Луcан теж не повірив власним вухам.

«Нащадок герцогського роду — в Кавалерію?»

Серед впливових столичних аристократів досі не було жодного пробудженого. А тут не лише спадкоємець одного з чотирьох великих герцогських домів Апето виявився пробудженим, а ще й попросився до підрозділу, створеного герцогом Пеллетою — найближчим родичем і соратником імператора. З огляду на образ Кавалерійського корпусу, далекий від витонченого аристократичного блиску, це не могло не приголомшити.

— Це… дещо несподівано. Ти серйозно?

— Так. Це єдине, чого я бажаю.

Ревлін твердо заявив, що жодної іншої нагороди йому не потрібно. Навіть ті, хто зовсім не цікавився політикою, знали про тривале протистояння між імператорською владою та чотирма великими герцогськими родами.

Ревлін шан Апето був іще надто юним і, схоже, не до кінця розумів ці політичні нюанси, зате Кішіар чудово їх усвідомлював. Усі були певні, що таке прохання він не прийме.

— …Добре.

Але Кішіар ла Орр і цього разу легко перевернув усі очікування.

— Я дав слово — отже, мушу його дотримати.

— Справді?

— Якщо бути відвертим, мене дуже зацікавила твоя здатність. Але оскільки є ті, хто проходив відбір і випробування, прийняти лише тебе поза чергою буде складно. Тож як щодо того, щоб до наступного набору ти був зарахований як тимчасовий боєць Корпусу пробуджених?

Ревлін без вагань голосно відповів:

— Для мене це велика честь!

— Тоді вирішено.

Спостерігаючи, як усе вирішилося надто вже легко, Луcан мимоволі розкрив рота.

«Хіба так можна?»

— Я, Кішіар ла Орр, від цього моменту урочисто оголошую: Ревліна шан Апето зарахованим до Кавалерійського корпусу тимчасовим бійцем.

— У-у-уааа!

Люди, що так само, як і Луcан, стояли з ошелешеними обличчями, нарешті усвідомили почуте й вибухнули вигуками. Атмосфера була трохи незграбною, але більшість вважала це надзвичайно сміливим рішенням.

— Що тут узагалі відбувається?!

Та подив і захоплення тривали недовго. Крик старшого жерця Бельтрейла, який запізніло з’явився зсередини храму, вмить остудив площу.

З насупленим обличчям Бельтрейл, навіть не привітавшись із герцогом Пеллетою, одразу підійшов до племінника й підвищив голос:

— Що це за неподобство, третій пане? Пробуджений, ще й у Кавалерії? Мабуть, я щось не так почув.

— Дядьку, я…

— О, старший жрець Бельтрейл шан Апето. Давненько не бачилися.

Перш ніж Ревлін устиг відповісти, Кішіар став між ними.

— Я чув, що відповідальний за подію раптово залишив своє місце, тож мені стало дуже цікаво, що ж за нагальна причина була. Радий бачити, що ти в доброму здоров’ї.

За етикетом втручатися в чужу розмову було грубістю, але тут не знайшлося жодного, хто міг би знехтувати герцогом Пеллетою. Бельтрейл, який намагався зробити вигляд, ніби не помічає його, зрештою змушений був викривити губи в неприродній усмішці й уклонитися.

— …Не очікував, що ваша світлість особисто з’явиться тут. Я радий бачити вас у доброму здоров’ї.

— Так само й я не думав, що опинюся тут. Ще хвилину тому я розмовляв із послами на Пагорбі Достатку, а потім почув, що тут сталася біда. Коли прибув, виявилося, що завдяки твоєму чудовому племінникові все вдалося владнати без жертв.

Кішіар, усміхаючись, злегка вказав у бік пагорба, що було видно з площі.

— Справжнє щастя. Без здібностей Ревліна я навіть не хочу уявляти, чим усе могло б закінчитися. Мати такого талановитого й водночас скромного племінника — велика радість.

— Ваша світлість, здається, тут є певне непорозуміння.

Бельтрейл, дивлячись на Ревліна, що стояв поруч із Кішіаром, натягнуто всміхнувся.

— Я зрозумів, що сам не впораюся, тож одразу пішов по допомогу до храму. Те, що за цей час усе владнали, мене теж тішить. Але щодо слів про третього пана — цього я ніяк не можу зрозуміти.

— Що саме ти не можеш зрозуміти?

— Наскільки мені відомо, третій пан не є пробудженим.

На ці слова усмішка Кішіара стала ще глибшою.

— Дивні речі ти кажеш. Він сам визнав, що є пробудженим, і багато людей тут бачили, як він користувався своєю силою.

— Мабуть, він приписав собі здібність, якою скористався хтось інший. Через слабке здоров’я з дитинства третій пан інколи не розрізняє уяву й реальність.

— Ти справді вважаєш це переконливим?

Кішіар тихо засміявся. Та ніхто з присутніх не наважився підтримати цей сміх.

Бельтрейл використав одну з улюблених політичних тактик аристократії: навіть загальновідомий факт можна оголосити «неіснуючим», якщо це вигідно впливовому роду. Тобто він відкрито намагався стерти факт того, що Ревлін є пробудженим.

Вирази облич навколо закам’яніли. Хоч після створення Корпусу пробуджених образ герцога Пеллети дещо змінився, він і досі залишався відомим як «дефектний товар».

У напруженій тиші вперед вийшов Ревлін.

— Дядьку. Я справді пробуджений. І тепер я вже боєць Корпусу пробуджених. Сам Командир дозволив це. Чому ви намагаєтеся це заперечити? Якщо я можу рятувати людей своєю силою, хіба це погано?

— Третій пане.

Обличчя Бельтрейла стало крижаним.

— Досить нерозважливих слів. Подумай про герцога Апето і другого пана.

— Але ж, дядьку, коли я пробудився…

— Схоже, ти ще не повністю оговтався, і участь у церемонії зашкодила тобі. Краще повернутися додому.

Бельтрейл урвав його на півслові й жестом наказав лицарям за спиною схопити хлопця.

— Дядьку!

— Негайно супроводьте третього пана дому до головної резиденції Апето.

Ревлін пручався, та м’який голос зупинив його.

— Ревліне. Ти втомився, тож поки що повертайся.

— Командире…!

Кішіар усміхнувся й легко плеснув його по плечу.

— За будь-яких обставин той факт, що ти вже мій боєць, не зміниться. Тут стільки свідків. Я зв’яжуся з тобою згодом, тож повертайся й відпочинь.

Хоч слова були адресовані Ревліну, червоні очі Кішіара не відривалися від обличчя старшого жерця Бельтрейла. Не помітивши цього, Ревлін, ледь не плачучи від зворушення, прошепотів, щоб із ним обов’язково зв’язалися, й зник у супроводі лицарів.

— …Ви й справді маєте намір так чинити?

— Мені прикро, що старший жрець так погано розуміє мене й Кавалерійський корпус.

Після зникнення Ревліна між Бельтрейлом і Кішіаром повіяло крижаним вітром. Обличчя усміхалися, та погляди були холодні, мов леза.

— Я негайно повідомлю про це герцога Апето.

— А я подивлюся, як ти впораєшся з наслідками інциденту й візьмеш на себе відповідальність.

— ……

Лише тепер Бельтрейл згадав, що саме він відповідає за подію, і вираз його обличчя змінився.

«Мабуть, забув. Для нього було важливіше заперечити, що племінник є пробудженим».

Луcан, спостерігаючи за цим, із гіркотою зрозумів, що такі, як він, у думках цього чоловіка не існують.

— Мій боєць знайшов і знищив це в скриньці для пожертв. Це єдиний доказ.

Кішіар показово підняв тріснутий червоний камінь і передав його Бельтрейлові.

— …Дякую за вашу допомогу.

— Прошу знайти винного й з’ясувати, з якою метою було зірвано захід і зневажено святковий тиждень. Це не просто дрібний інцидент, а зухвала провокація на очах у закордонних послів. Тож сподіваюся, ти вирішиш це, поставивши на карту честь храму Сонячного Бога.

Тон був надзвичайно люб’язний, але усмішка на обличчі Бельтрейла танула з кожним словом.

— Зрозумів. Тоді дозвольте мені йти — я почуваюся недобре.

— Так і зроби.