Розділ 129

— Командире.

Чоловік у чорній формі, який розтрощив скриньку для пожертв, звернувся до герцога Пеллети — постаті, чия присутність була настільки приголомшливою, що вся площа миттєво стихла. Лише тепер люди знову усвідомили, що герцог Пеллети водночас є і командиром Корпусу Пробуджених, та ковтнули слину.

— Стався раптовий інцидент, але за допомогою іншого пробудженого нам вдалося знайти причину й швидко все владнати.

— Інцидент?

— Усередині скриньки для пожертв… було ось це.

Коли герцог Пеллета взяв у чорноволосого чоловіка червоний камінь, його обличчя миттєво закам’яніло. Лусан, хоч і розумів, що холодний погляд герцога спрямований не на нього, мимоволі здригнувся.

— Є постраждалі?

— Немає.

— …Тут мав бути відповідальний. Де той, хто відповідав за захід?

— Відповідальний, старший жрець Бельтрейл шан Апето… схоже, одразу після інциденту залишив своє місце.

Хоч формулювання було м’яким, ніхто з присутніх не сумнівався, що це означає втечу. Атмосфера миттєво стала ще похмурішою.

— Отже… прикро, — тихо мовив Кішіар, дивлячись на порожнє місце старшого жерця.

У ту ж мить позаду нього з’явився гурт людей, що з запізненням підбігли: офіцери Імперської армії з золотими погонами, солдати під їхнім командуванням, а також посли з інших держав.

— Ваша світлосте! Ви не поранені?!

— Я ж казав, що небезпечно йти першим…!

Попри те що на площі все ще лежали знепритомнілі віряни й священнослужителі на кшталт Лусана, а також рядові солдати, залучені до охорони, погляди офіцерів були спрямовані виключно на Кішіара. Дивлячись на їхню паніку, Лусан лише зітхнув.

«Ну, я й не сподівався…»

Схожі гіркі вирази облич можна було побачити й у інших. Урешті-решт, ніхто не загинув і не був серйозно поранений — цього мало б вистачити. Та реакція Кішіара була іншою.

— Інцидент уже завершено силами Кавалерійського корпусу. Хіба не важливіше допомогти тим, хто справді цього потребує, а не хвилюватися за мене, в з кого й волосина не впала?

— А? А… так, звісно.

Один з офіцерів, ошелешений, швидко обернувся до солдатів і гаркнув:

— Ви чого стоїте?! Якщо я мовчу, це не означає, що й вам можна! Негайно підніміть тих, хто впав, і відправте поранених!

Цей тон настільки показово перекладав провину, що це аж викликало криву усмішку. Лусан, спостерігаючи, як солдати з таким самим незадоволеним виглядом, як і він сам раніше, розбігаються площею, нарешті трохи розслабився.

— Отже… це було всередині скриньки?

— Так.

— Для жарту надто зловісна річ. Хто той пробуджений, що звернув на це увагу? Хотів би побачити його обличчя.

Поки солдати допомагали людям, Кішіар не втрачав ані миті. Оглянувши червоний камінь на сонці, він вирішив особисто з’ясувати деталі.

— Він он там.

Побачивши хлопця з дому Апето, на якого вказав боєць Кавалерії, Кішіар кивнув і наказав привести його. Хлопець був знесилений, але при тямі, тож за підтримки двох солдатів підійшов до герцога. Побачивши білий жрецький плащ, Кішіар опустив червоні очі й мовив із зацікавленням:

— Не думав, що тим, хто допоміг, виявиться учасник церемонії. З якого ти роду?

— З роду Апето… Ревлін шан Апето.

Хлопець із блідим обличчям уклонився.

— Розумію, що тобі слід відпочити, але хочу чітко з’ясувати обставини. Чи можу я поставити кілька запитань?

— Звісно.

— Які в тебе стосунки зі старшим жерцем Бельтрейлом шан Апето, відповідальним за захід?

— Він мій дядько.

Площею прокотилося тихе хвилювання: той, хто найбільше допоміг, виявився племінником жерця, що втік.

— Мій боєць каже, що ти використав силу пробудженого. Це правда?

Ревлін на мить завагався, але потім кивнув:

— Так. Я пробуджений.

— Ох…

— Пробуджений з герцогського дому…?

Гомін посилився.

— Цікаво. Яка саме в тебе здатність?

— Нічого особливого… Я лише можу передавати свій голос безпосередньо в думки інших.

Тепер Лусан остаточно зрозумів, що йому не привиділося.

— Передача голосу… Отже, саме так ти зміг говорити крізь той шум.

Кішіар кивнув і легко поклав руку хлопцеві на плече.

— Це більш ніж гідна здатність. Не применшуй себе. Без тебе постраждалих було б значно більше.

— Дякую…

Ревлін пояснив, що спочатку почув невеликий вибух біля скриньки, а потім почався жахливий шум. Скриньку поставили в стороні від помосту, і саме він стояв найближче — тож ніхто не засумнівався в його словах.

— Командире, ми перевірили всіх. Окрім кількох знепритомнілих від переляку, всі можуть ходити самі.

Доповіли інші бійці Корпусу Пробуджених, які кинулися допомагати раніше за солдатів.

— Проблем зі слухом немає?

— Ні. Після зникнення шуму слух одразу відновився, наслідків немає.

— Це добре.

У ту ж мить хтось раптом вигукнув:

— Кавалерія знову врятувала всіх! Хай живе Кавалерія! Хай живе герцог Пеллета!

Це нагадало день великого параду. Люди почали підхоплювати вигуки.

— Хай живе!

— Герцог Пеллета — справжня гордість Імперії!

Дехто навіть аплодував, вигукуючи ім’я Ревліна. Завдяки йому ім’я дому Апето не було прикрите ганьбою.

Люди жбурляли квіти до Ревліна, Кішіара й кавалеристів. Кішіар навіть підняв одну зів’ялу квітку й усміхнувся.

«Що це за відчуття…»

Лусан, який роками вирощував святі квіти, вперше відчув, як у нього щипає в носі.

— Бачиш? Усі тут неушкоджені завдяки твоїй відвазі, — мовив Кішіар до Ревліна.

— Як Командир Корпусу пробуджених я не можу не подякувати.

— Ні, я майже нічого не зробив. Усе вирішили ви й ваші люди.

Попри похвалу й овації, Ревлін не виявляв ані тіні пихи.

— За добро слід віддячувати.

Кішіар простягнув руку:

— Ревліне шан Апето. Я нагороджу тебе. Проси будь-що — і я виконаю це іменем герцога Пеллети.

— Я не робив цього заради винагороди.

— Ти захистив підданих Його Величності. Відмовитися від нагороди — означає знехтувати цією волею.

Після кількох заперечень Ревлін змушений був здатися. Люди затамували подих, чекаючи, що ж він попросить.