Розділ 127

— …Зрозумів.

— Про інші, детальніші моменти зараз говорити ще зарано, тож повідомлю, коли все буде визначено точніше.

— Добре.

Юдер усвідомив, що розмова завершена, й поклав виделку на тарілку з уже з’їденим тортом. На обличчі Кішіара з’явилася ледь помітна усмішка.

— Усе з’їв. …Невже ти все ж любиш солодке?

— Я вже казав минулого разу: я його ні люблю, ні не люблю.

Він сказав це не задля жарту, але Кішіар, не зрозуміло з чого, стиснув губи, стримуючи сміх.

— Гаразд. Можеш іти.

— Так.

Минуло зовсім небагато часу після того, як Юдер вийшов із кабінету Командира, і всередину, ніби замінюючи його, зайшов Натан. Речі, які він одразу передав Кішіару, була звітом і листами, запечатаними особливим способом.

— Звідки вони?

— Два звіти про внутрішні настрої в імперській армії, один лист із Хартана, а той, що зверху, — з замку Пеллети.

Кішіар природно зняв печатки й за мить перечитав увесь вміст.

Звістка про те, що верхівка почала поступово насторожуватися через пробуджених звичайних солдатів, які останнім часом почали гуртуватися в імперській армії; звіти людей, які, навіть без присутності герцога, сумлінно працювали над розвитком володінь; а також справи, якими його віддані лицарі Пеллети займалися по всьому континенту, — усе це було вміщено в кількох невеликих аркушах.

— Усі добре справляються. Тепер остаточно ясно, що ні Діака, ні Апето не помітили того, що сталося в Хартані, тож якийсь час можна не втручатися. Ти добре попрацював, Натан.

— Замилювання очей — це ж те, чим ми завжди займалися.

Легко відповівши, Натан перевів погляд на порожню тарілку з-під торта й запасну чайну чашку перед Кішіаром.

— Схоже, тут щойно був сер Айль.

— Так. Схоже, доведеться якомога швидше створити постійну медичну систему для корпусу Пробуджених.

— Він знову поранився?

На обличчі Натана, який того дня був поруч увесь час, поки Юдера лікували в кабінеті Командира, з’явився вираз розуміння, і Кішіар ледь гірко всміхнувся.

— Ні. Зараз — ні. Але, схоже, найближчим часом так і буде.

— Це людина, яка значно перевершує звичайних у здібностях і витримці. Можливо, вам не варто так надмірно хвилюватися?

— Як я можу зрадити очікування того, хто так впевнено покладається на мене?

— Що?

Натан не до кінця зрозумів тихо сказані слова й перепитав, але Кішіар одразу похитав головою й усміхнувся, ніби нічого не було.

— Нічого. Просто вважаю це за потрібне. Просувай справу якомога швидше.

Кішіар ла Орр і раніше був людиною, яку важко зрозуміти, але зараз у Натана склалося відчуття, що він став незрозумілим у дещо іншому, нетиповому напрямку. Зітхнувши, Натан кивнув.

— Зрозумів. Я якнайшвидше розшукаю лікарів і аптекарів. Пошук священника, який уміє тримати язик за зубами, займе більше часу, тож краще хоча б когось привести спершу. Також заготую більше святої води й очищувальних каменів.

— Добре. І ще одне.

Кішіар кивнув і додав іще одне завдання.

— Паралельно з цим розпочни будівництво медпункту на першому поверсі, щоб у разі потреби його можна було використати одразу. Якщо поруч буде приблизно тридцять ліжок, буде ще краще.

— Хіба ви не казали, що плануєте це робити лише після того, як у корпусі з’явиться ще кілька бійців із лікувальними здібностями?

Натан здивовано перепитав, нахиливши голову.

— Якщо зробити це пізніше, можна запізнитися саме тоді, коли це буде потрібно. До того ж ліжка стануть у пригоді не лише для хворих — інколи вони потрібні й для ізоляції. Тож підготуватися заздалегідь не завадить.

Як і сказав Натан, раніше Кішіар вважав, що такі приміщення, як медпункт чи палати, цілком можна облаштувати пізніше, коли в корпусі з’явиться кілька пробуджених із лікувальними здібностями. Свята вода або очищувальні камені, принесені з храму, лікували швидше за будь-якого лікаря чи аптекаря, тож він не бачив сенсу заздалегідь будувати те, що не було нагально потрібним.

Однак після того, як нещодавно сталося проявлення другої статі у Джиммі Вокера і для його ізоляції не знайшлося окремого місця, через що до особистих покоїв постійно заходили різні люди, Кішіар дещо переглянув свої погляди.

Тіла пробуджених відрізняються від тіл звичайних людей. Навіть він сам ще не до кінця розумів усі зміни, що сталися з його тілом після пробудження, тож що вже казати про інших. Кішіар припустив, що вже за кілька років потреба у спеціалізованій медицині для пробуджених стане очевидною.

— Зрозумів.

Навіть не до кінця усвідомлюючи або приймаючи прихований сенс його слів, давній ад’ютант усе одно виконає наказ якнайкраще. Думаючи про Кавалерійський корпус, який і далі змінюватиметься, Кішіар раптом перевів погляд на порожню тарілку з-під торта.

— Чого це ви раптом усміхаєтеся?

— Та ні. Просто… раптом стало смішно.

Навіть відчуваючи на собі здивований погляд Натана, він не міг стриматися. Кішіар ледь затремтів плечима й сміявся ще довгий час.

Якщо замислитися, він уже дуже давно не сміявся просто через по-справжньому кумедний спогад.

————————————————

— Що ж це таке… Я ніяк не можу зрозуміти, як старший жрець сприймає цю важливу церемонію. Учасників затвердили вже богзна-коли, а він за день до події так легко наказує збільшити їхню кількість?

Послушник Лусан, відібраний для допомоги на сьогоднішньому обряді роздачі священного полум’я, удаючи, що підмітає підлогу, крадькома прислухався до роздратованої розмови літніх жерців просто перед ним. Від учора між жерцями панувало сум’яття, і тепер стало зрозуміло, що причиною було раптове збільшення кількості учасників церемонії.

— То він без жодних вагань перекреслює рішення, ухвалені ще пів року тому, то наказує замінити вже вирощені квіти, бо вони йому не до вподоби… А тепер ще й велить підготувати місце для сидіння синові герцогського дому! Я вже так розлютився, що жити не можу!

— Хіба це вперше? І не лише він такий. Усі, хто походить із впливових родів, поводяться так само. З огляду на суму пожертв, які дім Апето вносить у Великий храм, нам залишається лише терпіти й усе підлаштовувати.

— Який сенс у роді для жерця, що поклявся присвятити тіло й душу богові?

Лусан, якого під час підготовки до обряду роздачі священного полум’я добряче заганяли, відчував навіть певне задоволення від їхнього гніву, але зовні цього не показував.

«Мене проклинав, казав, що такий ледар ніколи не стане справжнім жерцем, а перед словами старшого жреця, який навіть носа сюди не показує, — ні пари з уст. Смішно, просто смішно».

Згідно з писаннями, жерці бога Сонця мають порвати зв’язки зі світом. Та нині майже ніхто цього не дотримувався. Якщо ти не сирота, як Лусан, якого немовлям залишили перед храмом, то твій рід визначав і те, якої посади ти можеш досягти, і те, який матимеш голос.

Ті жерці, що вважали себе жертвами й звинувачували старшого жерця в зловживанні силою роду, зовсім не пам’ятали, як самі зневажали й принижували Лусана через його сирітське походження. В його очах вони нічим не відрізнялися від того самого старшого жерця.

— Лусане! Скільки можна мучити один і той самий клаптик підлоги? Припини байдикувати й іди допомагай переносити священне полум’я!

Мабуть, він надто довго стояв на одному місці, підслуховуючи, бо один із літніх жерців різко обернувся й гаркнув. Лусан поспіхом схопив мітлу й утік, відповівши без жодної щирості:

— А, так-так.

— Що це за відповідь, нікчемо! Якщо сироту взяли з милості аж до Великого храму, то мав би бути вдячним! Що ж це за…

«Та у вас же самих священної сили менше, ніж у мене. Хто тут ще нікчемний?»

Лусан переносив гори священного полум’я, яке вирощував і доглядав цілий рік, поки руки не опухли, і прибирав поміст та столи, де мали стояти юні аристократи — учасники церемонії.

«Квіти вирощували, збирали й обрізали колючки такі, як я, а роздавати їх тут будуть діти аристократів. Кому взагалі спало на думку створити такий безглуздий обряд».

Інші послушники, що працювали поруч, виглядали не краще — схоже, вони думали про те саме. Вражало лише те, що така церемонія, де не було жодної щасливої людини, називалася традицією і тривала вже кілька сотень років.

— Незабаром прибудуть учасники. Закінчуйте й негайно спускайтеся вниз.

Щойно підготовка завершилася, високородні учасники, немов чекаючи цього, з’явилися один за одним. Юні аристократи, які брали участь в обряді роздачі священного полум’я, усі як один мали вишукану зовнішність і руки, на яких не було й сліду від важкої праці. Серед них особливо вирізнявся хлопець із золотаво-рудим волоссям, красивий, мов лялька. Саме він і був тим сином дому Апето, чия раптова участь у церемонії так розлютила жерців.

Послушники, зокрема й Лусан, мали допомогти юним аристократам накинути поверх одягу білий жрецький плащ. Лусану випало обслуговувати саме сина дому Апето. Коли він накинув плащ на плечі хлопця й потягнувся зав’язати шнурки, то з подивом помітив, що чоло й задня частина шиї юнака були вкриті холодним потом.

«Дивно. Невже навіть такий панич нервується, беручи участь у церемонії».

Здивувавшись, він на мить завмер, але роботу все ж потрібно було завершити. Поки він зав’язував шнурки, Лусан помітив, що у хлопця тремтять не лише краплини поту, а й міцно стиснутий кулак, і йому ледь не стало смішно.

— …Якщо вам зле, скажіть. Я можу негайно влити у вас священну силу.

Аристократичний юнак, який досі здавався йому лише неприємним, раптом нагадав сиріт, за якими доглядали в храмі, і в Лусана мимоволі прокинулося співчуття.