Розділ 124

— То чому ж тоді ти, зараз стоячи переді мною, виглядаєш настільки здоровим?

Те, що Кішіар першим озвучив, було саме тим, про що він навіть Юдеру не розповідав. Коли і Юдер, і Ревлін водночас здивовано подивилися на нього, Кішіар показав трохи винувату усмішку.

— У мене є здогадки. Але я хочу почути це з твоїх уст.

Губи Ревліна ледь помітно затремтіли. Він зовсім не очікував, що Кішіар захоче почути саме це — і насамперед від нього самого.

«Але ж це не надто відрізняється від того, що я й так збирався сказати. Усе добре».

Хлопець подумав про дорогу йому людину, яка зараз, не маючи навіть ковтка води, замкнена й помирає. І мужність знову наповнила його серце.

— Та… так. Ви маєте рацію. Від народження я був дуже слабким. А таким, як зараз, я став приблизно півтора року тому — після того, як пробудився.

Юдер на мить помітив у червоних очах Кішіара якусь емоцію. Вона промайнула надто швидко, щоб можна було зрозуміти її напевне, але одне було очевидно: саме такої відповіді він і чекав.

— Я так і думав.

Кішіар коротко відповів і з усмішкою кивнув.

— Гаразд. Тоді почнімо спочатку. Інформація чи допомога — я готовий слухати все.

— Зрозумів. Але часу обмаль, тож говоритиму якомога коротше. Якщо щось буде недостатньо пояснено, чи можу я згодом передати листа через Джейка?

— Не заперечую.

Отримавши дозвіл, Ревлін опустив золотаві очі до підлоги. Він поволі почав говорити, пригадуючи минуле, яке здавалося водночас і дуже далеким, і зовсім недавнім.

— Ви, як той, у кому тече кров імператорського роду, напевно знаєте: в родині Апето з покоління в покоління народжуються особливо кволі діти. Я — один із них.

Ревлін був украй слабким від самого народження. Він не міг бігати, як інші діти, й часто блював кров’ю без жодної причини. Хоча він вирізнявся особливою слабкістю, у родині Апето подібна тілесна неміч траплялася не так уже й рідко. Старший брат, Ейшес шан Апето, також народився кволим і часто непритомнів.

У родині Апето їх називали дітьми, які успадкували благословенну кров. Та Ревлін завжди вважав, що це радше прокляття, ніж благословення.

Чинний герцог Апето мав загалом семеро дітей від двох покійних дружин, але четверо з них померли ще малими. Вижили лише троє синів — і з-поміж них лише другий, Ленор, був цілком здоровим.

Ревлін жив, щодня чекаючи смерті. У його житті не було нічого, що можна було б назвати щастям. Але одного дня сталося диво. Сила червоного каменю, що, за чутками, впав із небес, дарувала йому дивну здатність.

Порівняно з тими, хто одним пальцем винищував зграї монстрів чи випромінював ауру меча, здібність Ревліна була нікчемною. Передавати голос лише конкретній людині — навіщо це, окрім як для шепотіння?

Та відтоді, як він пробудився, здоров’я Ревліна почало поступово поліпшуватися. Днів без болю ставало дедалі більше, а за кілька місяців він уже міг нормально ходити й навіть бігати.

Здивований цим дивом, герцог Апето запросив свого зведеного брата Бельтрейла — одного з дванадцяти старших жерців. Лише тоді стало зрозуміло, що молодший син є пробудженим. За всіма правилами це мало б вважатися ганьбою, але Бельтрейл висунув припущення, що пробудження могло змінити саму природу вродженої слабкості Ревліна.

Більшість вважала це нісенітницею, але одна людина — другий син, Ленор — захотів підтримати цю ідею.

— Причина була проста. Брат Ленор хотів відібрати в Ейшеса право спадкування титулу.

Якщо шляхом досліджень вдасться знайти спосіб покращити або усунути спадкову кволість, тоді, можливо, місце спадкоємця дістанеться не Ейшесу, а йому. Герцог Апето також зацікавився цим, і в підземеллі бічного крила почалися експерименти над пробудженими.

— Дядько й брат робили там жахливі речі. Вони щиро вірили, що якщо змішати кров пробуджених, то можна відокремити й знищити «благословенну кров» Апето. І навіть тепер, через півтора року без жодних результатів, дослідження тривають.

На обличчі Ревліна з’явилася відраза.

— Дядько Бельтрейл спершу хотів проводити експерименти на мені. Але батько сказав, що йому це не до вподоби. Лише тому зі мною нічого не сталося.

Ревлін боявся і дядька, і брата. Ленор був його рідним братом і не вважав кволого Ревліна суперником, тож іноді з поблажливості приставляв до нього пробудженого охоронця чи демонстративно був люб’язним. Але вдячності це не викликало.

— Ніон… ні, Данденіон був охоронцем, якого мені приставив брат Ленор.

Одного разу Ленор випадково отримав пробудженого, який був ровесником Ревліна й навіть народився того самого дня. Його й призначили співрозмовником та охоронцем молодшого брата. У них не було нічого спільного — ні походження, ні характеру, але вік, день народження, стать і сила пробудження збігалися. Цього виявилося достатньо, щоб вони швидко зблизилися.

— Спочатку ми були друзями. Але… з часом почуття змінилися…

Ревлін прикусив губу й опустив голову. Навіть Юдер, який зазвичай не надто переймався чужими емоціями, легко здогадався про продовження. Зрештою Ревлін, зібравшись із духом, заговорив далі.

— Я першим покохав Ніона. Він кілька разів казав, що не можна. Якби я тоді зупинився, усе могло б бути інакше… Але я був надто жадібним і врешті брат Ленор дізнався.

Ленора обурило, що якийсь простолюдин-пробуджений наважився зблизитися з його братом, у якого та сама кров. Данденіона кинули до бічного крила й замкнули, а Ревліну наказали сидіти під домашнім арештом. На цьому все й скінчилося.

— Брат швидко забуває, через що злився. Але я не міг. Як я міг забути Ніона?

Ревлін не мав сили врятувати його. Єдине, що він міг, — просити слуг, щоб того не заморили голодом. Якщо ніхто не врятує ні його, ні Ніона, тоді залишався лише інший шлях. Він присягнувся: якщо доведеться зрадити власну родину, аби врятувати коханого, він це зробить.

— Якщо ви скажете принести докази досліджень дядька й брата, я знайду їх. Лише врятуйте Ніона. Він не такий, як я: здоровий, добрий і сильний. Він надто молодий, щоб так померти… надто цінний.

Ревлін намагався говорити спокійно, по-дорослому, але наприкінці не витримав. Дивлячись на те, як він плаче, спотворивши раніше ляльково-вродливе обличчя, Юдер відчув складні емоції.

У минулому житті місце наступного герцога Апето зрештою зайняв Ленор. Ейшес, початковий спадкоємець, раптово помер від хвороби ще до сходження імператора Качіана, а за кілька років потому помер і попередній герцог. Про третього сина, Ревліна, Юдер нічого не чув — а отже, найімовірніше, той теж загинув.

Смерть Ейшеса тоді викликала великий розголос. Через численні підозри у вбивстві справу не раз ретельно перевіряли, але зрештою офіційно смерть визнали природною.

«Можливо, після смерті Ейшеса Ленор, отримавши бажане місце спадкоємця, одразу припинив безрезультатні дослідження — ось чому я ніколи не чув про ці жахіття».

Якщо Ленору була потрібна лише влада, а все інше — лише засобом, це цілком логічно.

Та й сама віра в те, що кров пробуджених здатна виправити спадкову хворобу роду, була божевіллям.

Управитель Апето, якого Юдер зустрів на сході, казав, що там збирають носіїв проявленої другогої статі у періоді гону, аби народжувалися «благословенні діти». Усвідомлення того, що це могло бути частиною тих самих експериментів, викликало справжній мороз по шкірі.

«І після всього цього він, ставши герцогом, жив на диво тихо».

Поки Юдер поринав у спогади, Ревлін нарешті заспокоївся й підвів голову. Його чисті золоті очі по черзі подивилися прямо на Кішіара й Юдера.

— Вибачте. Просто щось в око потрапило. Але гадаю, тепер ви достатньо добре уявляєте ситуацію.

Те, як він стримав емоції й гордо випрямив підборіддя, ясно показувало: Ревлін не з тих, хто хоче викликати жалість лише через вік.

— Якщо вам потрібна ще якась інформація — скажіть, і я все надам.

Тепер черга була за Кішіаром. Юдер крадькома подивився на його обличчя, за яким важко було вгадати думки.

— Ти не намагаєшся тиснути на співчуття, а просиш допомоги, чітко пропонуючи інформацію на обмін. Можна запитати — чому?

Це були перші слова, які Кішіар нарешті вимовив, — і вони влучили просто в саме серце Ревліна.