Розділ 123

— …Прошу, дозвольте й мені піти з вами.

— Можливо, там вестимуться розмови, які не варто чути стороннім.

— Я збережу це в таємниці.

У карих очах перевтіленого Кішіара на мить промайнула нерішучість. Юдер подумки вирішив, що якщо той відмовить, він усе одно потай піде слідом — навіть якщо його спіймають, він не збирається відпускати його самого. Та, на щастя, Кішіар довго не вагався й швидко дійшов згоди.

— Гаразд.

Кішіар залишив коротку записку своєму відсутньому ад’ютантові Натану, що лежала на столі, після чого перевдягнувся. Юдер також зняв примітний чорний мундир і натомість одягнув звичайний одяг, який дав йому Кішіар. Розмір був трохи завеликий, але виглядало це цілком пристойно.

— Це одяг, у якому Натан колись виходив уночі. Тобі пасує. Ще б трохи підрости — було б ідеально.

Кішіар задоволено кивнув, оглянувши Юдера з ніг до голови, і кинув фразу, що була радше наполовину компліментом.

— Я вже виріс.

— Тобі ж ще немає двадцяти? За кілька років ще підростеш.

— ……

Не всі люди ростуть після повноліття. Юдер, який уже прожив одне життя, добре знав, що його зріст більше не зміниться. Він вважав себе доволі високим навіть серед бійців Кавалерії, тож реакція Кішіара була для нього несподіваною.

— Так. І наостанок — надягни ще цей капелюх.

Кішіар простягнув Юдеру простий головний убір, який зазвичай носять робітники. Переконавшись, що волосся й обличчя достатньо прикриті, він першим вийшов із покоїв. Дорогою, користуючись потайними переходами, вони безперешкодно залишили територію імператорських лицарів — їм не трапилася жодна жива душа.

— Родова резиденція герцога Апето розташована біля Третьої стіни. Охорона там сувора, тож відтепер ми з тобою — звичайні кур’єри торгової гільдії.

— Кур’єри?

— Це найзручніше прикриття.

— А під час перевірок не питатимуть, до якої саме торгової гільдії ми належимо?

— Не хвилюйся.

Сенс цих слів Кішіар одразу ж довів на ділі. Вони сіли до порожньої карети, що стояла на вулиці з відчиненими дверцятами, чекаючи клієнтів. Коли наблизилися до застави, Кішіар дістав із-за пазухи незнайомий жетон і передав його візникові.

— Показуй це під час перевірок і їдь далі.

— Зрозумів.

Кучер, який спершу занепокоївся проханням заїхати всередину Третьої стіни, побачивши жетон, одразу засяяв. Юдер устиг прочитати напис і широко розплющив очі.

— Це ж посвідчення торгової гільдії Шуден.

— Уже встиг помітити? Так. У цій ситуації кращого не знайти.

Кішіар усміхнувся й без заперечень підтвердив. Торгова гільдія Шуден була відомою на весь континент. Хоча її історія була не такою довгою, як у інших великих гільдій, вона швидко розбагатіла завдяки торгівлі товарами розкоші. Особливо відомою вона стала тим, що мала представництва навіть у південних землях, де торгівля через пустелі була надзвичайно складною. Таке посвідчення точно не могло опинитися в руках будь-кого.

Юдер пригадав, що в минулому житті Кішіар іноді вів приватні справи з Шуденом.

«Я думав, це просто примха заможного представника імператорської родини… але невже він здобув таку довіру саме так?»

З тону Кішіара було зрозуміло, що він користувався цим жетоном не вперше.

— Схоже, ви часто його використовуєте.

— Ну… я люблю розваги, тож і подарунки такі перепадають. Не під власним же ім’ям мені на нічні прогулянки ходити.

З його легкою усмішкою він виглядав як типовий легковажний представник імператорського роду, яким його й звикли вважати інші. Але Юдер знав, що це далеко не вся правда.

«Шуден і Кішіар… варто буде розібратися».

— Ми вже прибули.

Кучер відчинив невеликі дверцята й повідомив про прибуття. Завдяки швидкому проходженню перевірок дорога зайняла менше часу, ніж очікувалося. Кішіар мовчки дивився на розкішні краєвиди за вікном — вони разюче відрізнялися від околиць Сьомої стіни, звідки вони прибули.

— Коли вийдемо, не називай мене Командиром. Пам’ятаєш?

— Так.

Вони зупинилися перед прекрасним маєтком. Стіна тягнулася так далеко, що було складно зрозуміти, де саме вхід, але Кішіар упевнено рушив уперед. Незабаром перед ними постали величезні залізні ворота — родова резиденція герцога Апето, що навіювала тиск самим своїм виглядом.

Та Кішіар не звернув на головні ворота жодної уваги. Він підійшов до невеликої будки вартового збоку.

— Чи є тут хтось?

— Хто ви…?

Після стуку зсередини визирнув літній чоловік.

— Ми шукаємо вартового на ім’я Джейка.

— Я — Джейк.

Оглянувши їх з недовірою, він насторожено насупився.

— Ми прибули з торгової гільдії за викликом третього молодого пана. Він шукає дещо особливе.

Щойно пролунало ім’я третього сина, Ревліна, вираз обличчя Джека миттєво пом’якшав.

— А, третій молодий пан… Тож це він вас покликав?

— Саме так.

— Чув про це. Казав, що ви прибудете за кілька днів, а ви з’явилися так швидко. Прошу, заходьте.

Ставши значно ввічливішим, Джек відчинив бічні двері й запросив їх усередину.

— Зачекайте тут. Я повідомлю молодому панові.

Провівши їх до тісної кімнатки, він хутко зник. Юдер озирнувся, відчуваючи дивне відчуття — навіть у минулому житті він ніколи не бував у резиденції Апето.

Маєток був величний і красивий, гідний герцогського роду, але приміщення для вартового — вузьке й занедбане. Схоже, мешканці цього дому не вважали за потрібне дбати про такі дрібниці.

— Кажуть, що резиденція Апето така ж священна й прекрасна, як дім Сонячного бога. Цікаво, чи сказав би так той, хто спершу побачив би це місце.

Юдер здригнувся й обернувся — Кішіар стояв позаду з незвично серйозним виразом обличчя.

— Мені справді цікаво. А тобі?

— ……

Юдер не встиг відповісти — двері відчинилися, і до кімнати поспіхом увійшов Ревлін Шан Апето.

— Уже повідомили? Хто…—

Він урвався, побачивши Юдера. Попри капелюх, він одразу його впізнав.

— Ви… ви прийшли особисто!

Він ледь не вимовив ім’я Юдера, але вчасно стримався й з усмішкою махнув Джекові, наказуючи вийти.

— Джеку, я поговорю з цими людьми. Постережи зовні.

— Зрозумів. Другий молодий пан може вас шукати, тож прошу поквапитися.

— Знаю.

Джек вийшов, не приховуючи тривоги за юного пана.

— Юдере, я не сподівався так швидко знову вас побачити. Ви передали мої слова герцогу Пеллеті? Він дав відповідь? Що сказав?

Щойно двері зачинилися, Ревлін заговорив швидко, щоки його палали від хвилювання.

— Річ у тім…

Юдер вагався, як пояснити, що Кішіар прийшов особисто.

— Він погодився?

— Я одразу передав усе. Командир…

— Я вирішив почути все сам.

Із-за спини Юдера вийшов Кішіар, повернувши собі справжній вигляд. Ревлін лише тепер усвідомив, що в кімнаті був ще хтось, і, різко обернувшись, з жахом затамував подих.

— Ге… герцог Пеллета…?

— Тсс.

Кішіар легко приклав палець до його губ.

— Я все чув. Ти сказав дещо дуже цікаве.

— …У моїх словах не було жодної брехні.

Герцог Пеллета справді прийшов — майже сам. Ревлін тремтів, але водночас розумів: це його найкращий шанс.

— Ніхто не знає, що відбувається в домі Апето, краще за мене й не зможе розповісти вам без прикрас.

— Це, безперечно, цікаво. Але я прийшов сюди з іншої причини.

— Якої саме?

На мить на вустах Кішіара з’явилася лінива усмішка — і тут же зникла. Ревлін, який звик до страху, що його навіював старший брат Ленор, уперше зрозумів: навіть у посмішці може ховатися гострий клинок.

«Герцог Пеллета зовсім не такий простий, як про нього кажуть. Не можна втрачати пильність, доки угоду не укладено».

— Наскільки мені відомо… молодший син дому Апето від народження був настільки слабким, що ледве міг підвестись з ліжка. То чому ж ти, стоячи зараз переді мною, виглядаєш цілком здоровим?