Розділ 1: Монохромне небо (Частина 1)
ТемноліссяПерекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Боги, як же я ненавиджу літо.
Саме така думка крутилася в мене в голові, поки я сидів на бетонній платформі, більше схожій на розпечену сковорідку, благально вдивляючись у далечінь в надії, що мій потяг ось-ось прибуде й подарує мені бодай короткий порятунок від цієї пекельної ранкової спеки. Липень тільки-но розпочався, а вихід на вулицю вже відчувався, ніби заходиш у сауну. Задушлива спека й вологість самі по собі були б достатнім випробуванням, але до них додавалася ще й нескінченна какофонія цикад, яка робила мої ранкові поїздки справжнім знущанням. І коли мені вже здавалося, що гірше бути не може, з динаміка єдиного гучномовця станції донеслося глухе оголошення.
— Е-е-е, увага, шановні пасажири. Ми змушені повідомити, що через несподіване зіткнення з оленем на перегоні нижче за течією рух потягів зазнає значної затримки. Ми щиро перепрошуємо за завдані незручності й цінуємо ваш час, тож просимо поставитися до ситуації з розумінням...
Іржавий старий динамік, закріплений на верхівці сусіднього стовпа, захрипів і виплюнув чергову порцію перешкод, після чого оголошення урвалося.
— Ох, тільки не знову... — простогнав я.
Те саме трапилося й минулого місяця, тільки тоді замість оленя був дикий кабан.
Станція, де я застряг, була невеликою й занедбаною — всього одна колія, що пролягала вздовж узбережжя, звідки відкривався прямий вид на безкрає море. З іншого боку платформи височів крутий пагорб, порослий густим лісом. Це була одна з небагатьох віддалених станцій у префектурі, які ще не встигли оновити, тож вона приваблювала мандрівників, що прагнули відірватися від цивілізації й вирушити нехай у коротку, але справжню пригоду. На жаль, занедбаний стан залізничної лінії означав, що такі затримки траплятимуться регулярно. Не те щоб я сильно засмучувався через запізнення до школи — у будь-яку іншу пору року я був би тільки радий отримати безкоштовний пропуск. Але зараз я набагато більше хотів би сидіти у класі з кондиціонером, ніж повільно запікатися під палючим сонцем, не маючи жодного уявлення, скільки ще доведеться чекати. Через диких тварин затримки могли тривати від кількох хвилин до години, і судячи з того, що оголошення використало слово «значна», я за попереднім досвідом розумів, що застряг тут ще як мінімум на пів години.
— Чудово. Мабуть, мене просто засмажить живцем… — пробурчав я, похиливши голову у покірному прийнятті долі, поки сонце нещадно пекло потилицю. Я підняв рукав сорочки й витер піт зі скроні, аби той не потрапив у око. Здавалося б, що встановити навіс із кондиціонером — не таке вже й складне задання, але якщо на цій станції навіть автоматичних турнікетів не було, про такі розкоші годі й мріяти. Єдине, що мені залишалося — це шкутильгати до однієї з двох крихітних лавок під хитким дерев’яним навісом, аби хоч трохи сховатися від спеки.
Одна з лавок уже була зайнята двома дівчатами з моєї школи, які жваво теревенили, ніби не відчували нестерпної задухи.
— О так! Схоже, що ми пропустимо фізкультуру на першому уроці!
— Ох, але ж бідний олень…
— Ага, виживає найсильніший, як то кажуть.
Так було щоранку. Ці двоє, здається, ніколи не мислили в унісон, але, судячи з того, що їхні розмови завжди супроводжувалися безперервним сміхом, це їх анітрохи не бентежило.
Я сів на вільне місце навпроти й посунувся якомога далі по лавці, щоб вони не подумали, що я втручаюся в їхню бесіду. На жаль, тінь давала лише ілюзію прохолоди, тож я розстебнув верхній ґудзик сорочки й кілька разів змахнув коміром, пускаючи собі трохи повітря, перш ніж спертися спиною на жорстку спинку лави. І тоді, ніби у відповідь на мої молитви, з боку океану подув легкий вітерець, наповнивши повітря різким запахом солі.
Прямо за колією земля поступово спускалася вниз, обриваючись у море. Над краєм кручі блакитне небо блідло, зливаючись з імлою на горизонті, а вода, навпаки, набирала насиченого лазурного кольору. Сонце відбивалося в хвилях м’яким, грайливим сяйвом. У спогляданні океану з самого ранку було щось майже медитативне — як у вигляді мерехтливого полум’я свічки чи рівномірному дзюрчанні струмка. Це можна було розглядати годинами, не відчуваючи втоми, занурюючись у такий глибокий спокій, що він межував із гіпнозом.
Я ще трохи подивився на море, а потім озирнувся через плече на високий годинник позаду. Уже пів на дев’яту. Навіть якби поїзд прийшов просто зараз, до станції призначення він їхав би не менше двадцяти хвилин, а уроки починалися без десяти дев’ять. Усвідомивши, що шанси встигнути в школу остаточно втрачено, я заплющив очі, сподіваючись урвати бодай короткий ранковий сон.
Але недовго потому одна з дівчат сказала щось таке, що змусило мене насторожитися.
— Слухай… Ти коли-небудь чула про тунель Урашіма? — запитала вона свою подругу.
— Ой-йой, — простогнала друга. — Тільки не кажи, що це знову якась історія про привидів.
— Ні, не зовсім. Ну, тобто, він, звісно, надприродний, але радше в стилі міської легенди.
— А страшна міська легенда?
— Мм… можливо?
— Ні. Нізащо. Навіть слухати не хочу.
— Ой, та ну тебе. Я ж кажу, тут без привидів, чесно! Суть у тому, що це тунель, який виконує будь-яке бажання кожного, хто в нього зайде.
— Будь-яке бажання? Просто треба в нього зайти?
— Ага. Будь-яке бажання.
— Хм… І це все?
— Ну, не зовсім. Ось тут якраз починається моторошна частина… Уяви: ти отримав своє бажання — все, як хотів. Але тепер ти хочеш повернутися додому. А тунель Урашіма так просто не відпускає. Він завжди щось забирає натомість.
— І що ж?
— Роки. Роки й місяці твого життя. Зайшов підлітком — вийшов зморшкуватою старою.
— Ого… Тобто це наче «чи готовий ти віддати найкращі роки свого життя, аби стати мільярдером» чи щось таке?
— Ну так, саме так!
— Оце так… Аж мурашки по шкірі.
— А я ж казала!
Дівчата без угаву щебетали далі:
— О боже, до речі, про моторошне! Вчора у мене в кімнаті був просто величезний павук!
— Фу, серйозно?
— Ага, я покликала дідуся, і він гепнув його згорнутою газетою.
— Ха-ха, твій дідусь — справжній крутелик.
— Атож, він у мене класний.
Вони перескакували з теми на тему із запаморочливою швидкістю, м'яли й викидали старі розмови, немов вчорашні газети, які більше ні на що не годилися, окрім як вбивати павуків. Але я запустив руку в цей імпровізований смітник, витягнув звідти єдину статтю, що привернула мою увагу, і розгладив її у своїй уяві, щоб уважніше розглянути ще раз.
Тунель Урашіма — загадковий прохід, що різко старив кожного, хто в нього заходив, але натомість виконував будь-яке бажання. Я ніколи раніше не чув цієї міської легенди, хоча вже з самої назви й гри з часом було очевидно, що вона походить від казки про Урашіму Таро. «Виконання будь-якого бажання» — доволі заяложене кліше для таких історій, але ось «стрімке старіння» принаймні звучало доволі унікально.
Я замислився: що, якби хтось зайшов у тунель і побажав помолодшати? Чи зміг би він обдурити систему, чи просто трохи молодшав би всередині, а потім, щойно вийшовши, миттєво перетворювався б на старого діда? А що, якби він побажав нескінченний запас еліксиру молодості й забрав його із собою? Або навіть безсмертя?
«Так, воно ніби запрошує людей шукати лазівки», — подумав я, відкриваючи очі якраз у той момент, коли нарешті підкотила електричка. Я глянув на годинник — затримка склала тридцять п’ять хвилин. Але завдяки тому, що я трохи задрімав, розмірковуючи над цікавою темою, час пролетів майже непомітно.
На передній частині вагона не було ні сліду крові, ні чого-небудь іншого, що могло б вказувати на зіткнення з оленем — поїзд виглядав як завжди.
Я зайшов через задні двері й тяжко зітхнув із полегшенням, коли рятівна прохолода кондиціонера почала потроху остуджувати моє розпечене тіло, сантиметр за сантиметром.
Щойно я відкинувся на найближче вільне сидіння, пневматичні двері з шипінням зачинилися, і поїзд знову вирушив у дорогу.
— Дякуємо, що скористалися нашими послугами. Ми щиро перепрошуємо перед усіма пасажирами, тож, будь ласка, уважно вислухайте наступне оголошення…
«Зачекай-но... » — несподівано подумав я, поки диктор монотонно зачитував чергове вибачення від імені своєї залізничної компанії. — «Хіба не мала сьогодні прийти нова учениця?»
Старша школа Кодзакі знаходилася буквально за два кроки від найближчої станції — тут навчалися майже всі місцеві підлітки, окрім відвертих відмінників і безнадійних двієчників. Попри те, що школа знаходилася в глибинці, вона була абсолютно звичайною. Так, будівля явно потребувала ремонту, а на спортивному майданчику час від часу можна було зустріти лиса чи єнота, але загалом — нічого особливого.
Змінивши взуття у вхідній зоні, я попрямував до класу 2-А. Оскільки я прийшов саме під час перерви, натовп учнів, що весело розмовляли в коридорах, мене не здивував. Проте, коли я піднявся сходами й завернув за ріг, то трохи здивувався, побачивши, що біля дверей мого класу зібралася чимала юрба. Спершу я подумав, що хтось розбив вікно або сталася бійка. Але потім у мене в голові ніби лампочка спалахнула — скоріш за все, всі зібралися подивитися на нову ученицю.
Наш учитель згадував, що до нас переведеться нова дівчина, тож допитливі спостерігачі були цілком очікуваними. Але, судячи з ажіотажу, вона мала бути ще й дуже симпатичною. Я протиснувся між цікавими однокласниками й зайшов у клас, і щойно переступив поріг, одразу її побачив.
Вбрана у вишукану, ніби вінтажну сукню-сарафан, вона здавалася просто сліпучою на тлі решти дівчат у стандартних шкільних формах із комірцями-матросками. Мабуть, їй ще не встигли видати форму, проте її теперішній образ так різко вирізнявся, що здавалося, ніби хтось просто вирізав її з іншого кадру й невміло вставив у цей. Ну, і гарне обличчя теж своє робило.
Довге, ідеально рівне чорне волосся надавало їй стриманої елегантності, проте великі мигдалеподібні очі робили вираз її обличчя м’якшим. Те, як вона сиділа з абсолютно прямою спиною, повністю заглиблена у свою книжку, теж мало в собі якесь особливе зачарування.
За всіма параметрами вона була не менш гарною, якщо не ще гарнішою, ніж Кохару Кавасакі, яку вважали першою красунею класу. Проте в ній було щось… надто бездоганне. Настільки, що вона здавалася майже недоступною. І хоч усі тільки про неї й говорили, поки що ніхто не наважився до неї підійти. Всі воліли милуватися нею здалеку. Я теж не горів бажанням бути першим, хто простягне їй руку дружби, тому просто попрямував до свого місця біля вікна й сів.
— КАОРУ! Як життя, друже? — пролунав за спиною життєрадісний голос.
— Та нормально, — відгукнувся я, розвертаючись на стільці.
Позаду стояв Шохей Кага — мій найкращий друг у класі. Через його високий зріст, коротке скуйовджене волосся й дуже прямолінійну манеру говорити його легко можна було прийняти за типового спортсмена-задиру. Але насправді він надавав перевагу домашнім розвагам й мав досить витончені смаки. Шохей був членом шкільного клубу каліграфії, а ще у вільний час будував кораблі в пляшках.
— Чув, твій потяг збив оленя?
— Ага.
— Ого, таке відчуття, що це трапляється все частіше, — сказав Шохей. — Я навіть трохи заздрю. Як людина, яка добирається до школи на власному транспорті, я ніколи не можу скористатися такою маленькою випадковістю.
— Та ну. Посидь пів години під палючим сонцем у розпал літа — чи в люту зиму — і тоді скажеш, наскільки ти заздриш.
— Ну… Мене теж особливо не захищає від погоди мій мопед, знаєш.
— Логічно, — визнав я.
Шохей швидко глянув у бік нової дівчини.
— …Мабуть, у Токіо їм такі затримки не загрожують.
— Та ні, постійно трапляються.
— Ой, ну ні. У Токіо ж немає оленів.
— …Чувак, іноді ти кажеш дуже жорсткі речі.
Шохей скривився, ніби я щойно його серйозно розчарував. Втім, жарти й справді були не в найкращому тоні — хоча мені не подобалося, що він удав, ніби я завжди так жартую. Та все ж, краще було змінити тему.
— До речі, чому ми взагалі себе з Токіо порівнюємо?
— А, бо пані Хамамото сказала, що новенька звідти.
Ага. Пані Хамамото була нашою класною керівницею, новою викладачкою, яку лише цього року найняли у школу. Але, якщо що, вона була далека від образу молодої привабливої вчительки, про яку мріють підлітки.
— Ого. Дівчина з великого міста, га?
— Так, мабуть, їй тут геть некомфортно. Уяви, жити все життя у Токіо, а потім переїхати у глушину.
— Та не кажи.
Я засміявся і знову поглянув на неї.
— Як думаєш, у неї культурний шок чи що?
— Га? Що ти маєш на увазі?
— Не знаю, просто виглядає так, ніби вона уникає спілкування з усіма. Цікаво, що з нею.
— О, справді? — Шохей оживився. — Тебе зацікавила самотня дівчина, га? Не дивуюся, вона ж доволі мила.
— Та ні, не в цьому справа. Просто цікаво, яка в неї історія, ось і все.
— Ну, її звати Андзу Ханашіро, якщо що. І можу сказати, що вона ще той персонаж.
Шохей посміхнувся і почав розповідати кумедну історію. Виявляється, пані Хамамото розповіла класу, що ця новенька — Андзу Ханашіро — переїхала до старшої школи Кодзакі через сімейні обставини, і це був її перший досвід зміни навчального закладу. Але коли вчителька попросила її сказати кілька слів для знайомства, дівчина відповіла, цитую:
«— Ні, дякую, можна я просто сяду?»
За словами Шохея, пані Х настільки спантеличила ця несподівана грубість, що вона навіть не змогла нічого відповісти.
Я легко в це повірив. Поки Шохей розповідав мені цю історію, я бачив, як один з однокласників спробував заговорити з новенькою, але отримав у відповідь:
— Можна не треба? Я читаю.
— Гм… В принципі, не дивно, що вона така самотня, — похитав я головою, зітхнувши з усмішкою.
— Шкода, звісно… Вона б виглядала справді мило, якби була трохи привітнішою, — зітхнув Шохей. — Та нехай. Головне, щоб ніхто не почав до неї чіплятися.
— Ех, та вона, здається, занадто вперта, щоб хтось міг її діставати, — відповів я. Врешті-решт, у мене були важливіші справи, ніж перейматися новенькою. Наприклад, контрольна наступного уроку. Я дістав з рюкзака підручник з математики та конспект, але щойно зібрався швиденько повторити матеріал, як пролунав дзвоник, сповіщаючи про початок другого уроку.
Попри свою непросту вдачу, Андзу Ханашіро швидко довела, що вміє все й одразу. Вона миттєво відповідала на всі запитання вчителя, а на уроці фізкультури без зусиль обганяла найспритніших спортсменів нашої школи. Та коли однокласниці висловлювали захоплення її здібностями, Андзу жодного разу не почала вихвалятися чи навіть скромно дякувати — вона просто кидала на них холодний, незрозумілий погляд, ніби дивувалася, як узагалі можна вважати такі речі вартими уваги. Дехто зі сміливіших учнів намагався запросити її до своїх клубів або спортивних секцій, але вона всіх відкидала з однаковою байдужістю.
Здавалося, Андзу Ханашіро зовсім не збиралася заводити друзів, а кожну вільну хвилину проводила за книжкою. Зазвичай таких замкнених і нетовариських людей у школах швидко засуджують та відкидають, але її блискучі успіхи в навчанні та спорті перетворили її з «дивакуватої одиначки» на «незбагненну геніальну загадку» в очах більшості однокласників. До обіду вона вже остаточно закріпилася в ролі «самотнього вовка», і більшість вирішила не турбувати її, милуючись здалеку. Але не всім у класі це сподобалося.
— Ей, новенька. Будь чемною дівчинкою і збігай-но купи мені “Черіо Колу” в автоматі на першому поверсі, — пролунало зверхнє зауваження, коли до парти Андзу впевнено підійшла одна з наших однокласниць і гепнула на стіл монету у сто єн.
Це була Кохару Кавасакі — та сама «найгарніша дівчина в класі», якщо вірити загальній думці. Вона мала вибілене, хвилясте волосся, спідницю, довжина якої явно не відповідала шкільним нормам, і домашні капці, п’яти яких були безнадійно зім’яті. Вона була, безумовно, красивою, але її зарозуміла хода та вічне відчуття власної зверхності неабияк псували враження. Крім того, усі знали, що вона зустрічається з одним із найнебезпечніших шкільних хуліганів із старших класів, тому ніхто й не намагався їй суперечити, що лише роздувало її его ще більше. Враховуючи такий захист за спиною, не дивно, що вона так довго залишалася безперечною «королевою» нашого класу.
— Що таке “Черіо”? — поцікавилася Андзу, скоса поглянувши на монету.
— Чекай… що? — спантеличено видала Кохару. — Ти серйозно ніколи не чула про “Черіо”?
— Не доводилося.
— Справді?.. Ну, та неважливо. Ти ж розумна, розберешся.
— А ста єн вистачить?
— Та звісно ж.
— Вона хоча б смачна?
— Е-е, а яке це має значення?
— Вони ще якісь смаки мають, чи тільки колу?
— Просто закрий рот і йди вже! — гаркнула Кохару, щосили врізавши ногою по парті поруч із Андзу.
Андзу навіть не здригнулася. Просто мовчки піднялася, без жодних емоцій на обличчі, і вийшла з класу.
Кохару, проводжаючи її поглядом, самовдоволено повернулася до свого місця, гепнулася на стілець і заходилася вихвалятися перед своїми послідовниками.
— От бачите? Казала ж вам, що вона тільки вдає із себе незворушну. Просто треба знати, як поставити її на місце.
Але за кілька хвилин Андзу повернулася, тримаючи в руці банку “Черіо Коли”. Кохару вже було розпливлася в самовпевненій усмішці, коли нова учениця підійшла до неї, зустрілася з нею поглядом… і просто відкрила банку, почавши одним махом її пити.
У класі запанувала гробова тиша. Всі тільки спостерігали, як Андзу неспішно задирала банку все вище і вище, не випускаючи її з рук, поки не висмоктала до останньої краплі. Потім вона нарешті відірвала губи від краю, голосно зітхнула з явним задоволенням і… з гуркотом поставила порожню банку на парту Кохару.
— Дякую. Саме те, що треба.
Після цього вона просто повернулася до свого місця, відкрила книгу і почала читати, ніби нічого й не сталося.
Кохару завмерла. Мабуть, її мозок просто відмовлявся приймати реальність, бо тільки секунд за п’ять вона, нарешті, вибухнула гнівом і різко схопилася на ноги, явно наміряючись влаштувати Андзу прочуханку. Але, на її жаль (і на щастя для всіх інших), саме в цей момент у клас зайшов учитель.
Їй нічого не залишалося, окрім як незадоволено цокнути язиком і з грюкотом повернутися на своє місце. А тим часом клас загудів.
— Чорт забирай. Тільки мені здається, чи новенька — справжня зірка?
— Ох, як же хотілося б побачити, як хтось поставить Кавасакі на місце…
— Ти бачив, як вона осушила ту банку? Оце так навички! Закладаюся, вона знає, як весело проводити час.
Обличчя Кохару налилося фарбою — червоніше, ніж банка “Черіо Коли”. Навіть я мусив визнати: Андзу вдалося провчити місцеву «королеву» всього за один день.
Втім, ця сцена тільки ще раз дала мені зрозуміти, що я ніколи в житті не зможу з нею зблизитися. Ми, швидше за все, дійдемо до випуску, так і не перекинувшись жодним словом, а потім просто забудемо один про одного через кілька місяців. Вона була надто неординарною особистістю, щоб звернути увагу на такого пересічного учня, як я. Та й я не відчував особливого бажання пізнавати її краще.
Наші світи були надто різними, щоб перетнутися.
Проте, незважаючи на всю цю метушню навколо нової учениці, решта дня минула так само повільно й нудно, як завжди.
Коли, нарешті, пролунав дзвоник на кінець уроків, я схопив свою сумку й підвівся зі стільця… тільки щоб побачити перед собою все ще розлючену Кохару.
— Тоно, — пробурмотіла вона сердито.
— Що таке? — я розвернувся до неї.
— Купи мені морозиво.
Йшлося, звісно, про старомодні ванільні ріжки “Сентан”, які продавали в шкільному магазинчику. Вони були запаковані в прозорий пластиковий футляр, а зверху красувалася ідеально кругла кулька фабричного морозива. Не те щоб це мало якесь значення.
— А за які гроші? — відповів я.
— Ти ж не думаєш, що я маю за нього платити, правда?
З досвіду я вже знав, що сперечатися з нею в таких випадках марно. Хоч як прикро було це визнавати, Кохару ставилася до мене як до свого особистого хлопця на побігеньках ще з початку навчального року. Я й досі виразно пам’ятав той фатальний день — коли просто йшов коридором, нікого не чіпаючи, а вона раптом запитала, чи не позичу їй сто єн. Я вирішив: а чому б і ні? А наступного дня вона знову попросила сто єн — і хоча я вже висловив своє невдоволення, сума була настільки дріб’язкова, що я врешті-решт змирився. З того моменту вона вважала мене легким уловом і час від часу приходила або за грошима, або з якимись дорученнями.
Для протоколу: пишатися своєю поступливістю я аж ніяк не міг. Але щоразу, коли я намагався відмовитися, її компанія третьокурсників дивилася на мене так, ніби я сам напрошувався на бійку. А я цього точно не хотів. Тож у підсумку завжди здавався.
— Гаразд, хай буде, — буркнув я.
— Отож бо. А тепер бігом! — крикнула вона мені вслід, коли я вийшов з класу по її дурнувате морозиво.
Спускаючись сходами, я раптом відчув, як хтось штовхнув мене в плече. Я різко обернувся — і полегшено видихнув — то був Шохей.
— Чувак, не можна дозволяти їй так об себе витирати ноги, — похитав він головою, перестрибнувши пару сходинок, щоб зрівнятися зі мною.
— Слухай, я просто опинився не в тому місці не в той час, ясно? Та й після того, що сталося сьогодні вранці, дратувати цього монстра ще більше — не найкраща ідея, — спробував я віджартуватися.
Шохей не купився. Він легко вдарив мене по спині своїм рюкзаком і скривився у виразі щирого несхвалення.
— Ні, серйозно. Чим більше ти їй потураєш, тим сильніше вона буде цим користуватися.
— Та я розумію, але ти, здається, забуваєш про її стрьомного бойфренда. Я не хочу, щоб вона нажалілася йому та його друзям, і вони влаштували мені засідку по дорозі додому тільки через якесь невдале слово.
— Та годі тобі. Такого не буде.
— Ти цього не можеш знати напевне.
— Чувак, ти серйозно думаєш, що старшокласник ризикуватиме відрахуванням через якусь дурницю в найважливіший період навчання? Він і так, мабуть, по вуха у стресі через вступні іспити та пошуки роботи. До того ж ми навіть не знаємо напевно, чи вони взагалі зустрічаються. Я чув, що їх ніхто ніколи не бачив разом, як парочку.
— Тобто ти думаєш, що Кавасакі могла навмисно підтримувати ці чутки, щоб усі її боялися ще більше?
— Важко сказати. Може, це вона й запустила ці балачки. Не здивуюся, якщо так.
Я не міг із цим не погодитися. Кохару обожнювала відчуття влади.
— …Ні, не вірю, що вона б стала роздувати ці чутки, якби в них не було бодай якоїсь правди. Це ж тільки зіграло б проти неї, коли він дізнався би про це і розставив усі крапки над "і", хіба ні? Та й не переживай за мене. Це всього лише якісь нещасні сто єн — мені просто лінь сперечатися.
І я справді так вважав. Якщо кілька сотень єн були єдиною ціною за те, щоб залишатися на хорошому рахунку у Кохару, то це була не така вже й велика жертва.
Шохей знову театрально зітхнув.
— Чувак, у тебе взагалі немає хребта, так?
— А він мені точно потрібен?
— Якщо ти хочеш чогось досягти в житті і не бути вічно під чиєюсь п’ятою, то так. Подивись хоча б на новеньку. У неї можна повчитися.
— Думаю, така впертість лише створює більше проблем у довгостроковій перспективі. До того ж це не означає, що я зовсім безхребетний.
— О, та ну? І в чому ж це проявляється?
— Просто я зробив безхребетність своєю головною стратегією самозахисту.
— І яким саме чином це виглядає менш жалюгідно?
— Ну, подумай ось про що. Ти знаєш, що більшість електричних стовпів насправді порожнисті всередині? Це робить їх міцнішими і менш схильними падати від власної ваги при ударі. Я роблю те саме. Якщо я з самого початку не чіпляюся за свій хребет, то мені нічого втрачати. Хтось може мене штовхнути, вдарити — я лише зігнуся, але не зламаюся. Знаю, для тебе це може звучати нелогічно, але насправді це доволі високорівнева стратегія.
Шохей подивився на мене з явним сумнівом.
— Ти жартуєш, так?
— Переважно так.
Він негайно вдарив мене коліном у стегно.
— Ай! Ну все, досить! — занив я, ледве встигнувши ухилитися, коли він завдав другого удару. Можна подумати, що простий удар коліном у стегно не може бути аж таким болючим… Але ні, ще й як може.
— Ти маєш почати ставитися до цього серйозніше, — сказав Шохей.
— Це був підлий удар…
Я все ще розтирав ногу, намагаючись якнайшвидше позбутися болю, коли ми нарешті дісталися до шкільного магазинчика. Я швидко підійшов до морозильної камери, згадавши, що в цю пору року морозиво розкуповують миттєво. На щастя, всередині залишився ще один ванільний ріжок — його кінчик стирчав серед інших заморожених ласощів.
— Фух, слава богу. Гаразд, зараз куплю це і можемо валити звідси.
Я потягнувся, щоб дістати ріжок.
— Зачекай. Дай-но гляну, — раптом сказав Шохей.
— Ем… гаразд… — пробурмотів я, неохоче передаючи йому морозиво.
— А тепер дивись, — мовив він, перевернув ріжок догори дригом і легенько клацнув пальцем по кінчику.
Той миттєво відламався і розсипався всередині пластикової упаковки.
— Гей! Якого біса, чувак?!
— Ну треба ж, — з удаваним здивуванням сказав Шохей. — Виходить, бути порожнистим не завжди найкраща стратегія.
— Ого, так, ти справді довів свою точку зору на прикладі дешевого ріжка морозива. Браво. — Я вирвав його назад, щоб оцінити збитки. — О, чудово… Тепер це лайно буде капати їй на сорочку, поки вона його їстиме…
— Хех. Це погано, і що? — хихикнув Шохей.
— Легко тобі говорити. Це ж не тобі доведеться розгрібати наслідки.
— Та не парся, чувак. Вона, може, й не помітить, поки не відкриє. А навіть якщо помітить, скажеш, що воно вже було таким, коли ти купував. До того ж, це ж були твої гроші — ти заслуговуєш хоча б на якусь відплату за витрачене.
— Не впевнений, що відплата — це те, чого я прагну…
— А варто було б, — серйозно сказав Шохей, подивившись мені просто в очі. — Ти не порожнистий електричний стовп і не крихкий ріжок морозива, чувак. Іноді треба за себе постояти. Показати, що в тебе є хребет!
— …Якщо вона мене коли-небудь достатньо вибісить, то постою.
— Хех. Отого дня я точно зачекаю… — пробурмотів Шохей з недовірою.
Віддавши Кохару її морозиво, я дременув з території школи, наче кажан із пекла. Потім, як і щодня, сів на той самий поїзд, яким зранку добирався до школи. Загалом поїздка була короткою; зазвичай я просто дивився у вікно або грався в телефоні, і вона проходила непомітно. Коли поїзд зупинився на моїй станції, я встав і показав водію свій проїзний. На цьому етапі він мене вже добре знав, тож це була чиста формальність — він навіть не глянув на нього.
Я натиснув кнопку «ВІДЧИНЕННЯ» біля подвійних дверей і вискочив із вагона, де мене одразу ж накрило тією самою пекельною спекою та співом цикад, що й зранку. Вже за кілька секунд я відчув, як піт починає просочуватися крізь сорочку, і спіймав себе на думці, що непогано було б, якби хтось подовжив залізничну лінію так, щоб я міг доїжджати на приємно прохолодному поїзді аж до власного ґанку.
Я йшов уздовж білої лінії на узбіччі дороги, тримаючи голову опущеною, щоб не сліпило сонце. Далі по вулиці, за крамницею незалежного продавця рису та старою пожежною станцією, ворота якої я жодного разу не бачив відкритими, знаходився мій скромний дім. Літо тільки почалося, але чорний асфальт уже виблискував, ніби дзеркало, відбиваючи сонячне світло так, наче був покритий тонким шаром води. Якось я бачив документальний фільм про такі дорожні міражі — казали, що вони з’являються тільки тоді, коли температура перевищує тридцять п’ять градусів за Цельсієм. Тридцять п’ять градусів. Не дивно, що було так нестерпно жарко.
Змахнувши піт з чола, я зиркнув на сонце, примружившись, щоб висловити йому своє невдоволення. Та воно виявилося занадто яскравим, щоб довго на нього дивитися, тож я опустив погляд назад на дорогу. І саме тоді це сталося.
Краєм ока я помітив дівчинку, що стояла трохи далі по дорозі, і завмер, кілька разів кліпнувши, щоб переконатися, що це не сонячні зайчики. Вона була в трохи завеликій майці та джинсових шортах, які підкреслювали її природно засмаглу шкіру. З-під задньої частини її кепки стирчав маленький хвостик. Навіть здалеку було видно, що її колись яскраво-червоні сандалі добряче зносилися і вицвіли, підкреслюючи цим її активну, непосидючу натуру.
— Бачиш? Ось тут закінчується дощ! — сказала вона, стоячи спиною до мене, і вказала вперед, туди, де дорога починала мерехтіти під сонячним світлом.
Її голос був м’яким і ніжним, але чомусь прозвучав так виразно, наче безпосередньо в моїх вухах. Втім, це не надто дивувало — всі інші звуки літнього дня, навіть безперервне сюрчання цикад, раптово зникли. Навколо запанувала якась моторошна тиша, ніби все завмерло в часі.
Дівчинка обернулася і всміхнулася до мене — найяскравішою, найбездоганнішою усмішкою, яку я коли-небудь бачив.
Це була вона. Карен. Моя молодша сестра.
— Дивись, Каору! Бачиш, як усе висихає, щойно ми підходимо?! Але я впевнена, якби ми побігли достатньо швидко, то ще змогли б знайти кілька калюж!
Мене накрила потужна хвиля дежавю.
Точно, тепер я згадав. Тоді ми ще не знали, що це просто міраж, і намагалися придумати пояснення, чому на дорозі залишаються вологі сліди від дощу, хоча небо над нами було чисте й блакитне. Ми вирішили, що існує якась невидима межа між дощем і сонцем.
Я хотів їй сказати. Дуже хотів. Тепер, коли я вже був у старшій школі, пояснити, як працюють теплові міражі, не мало б становити жодної проблеми. Але я не зміг. Моє тіло сковало, ніби мене паралізувало уві сні, і я не зміг видавити ані слова. Єдина частина мене, яка ще рухалася — це серце, що шалено калатало, ніби збиралося вискочити з грудей.
— Гей, що з тобою? Чому ти просто стоїш? — запитала вона. — Якщо ти не йдеш, то я піду без тебе.
Карен знову відвернулася й рушила вперед. Я спробував покликати її, але знову ж таки — слова не йшли. Єдине, що мені вдалося витиснути з пересохлого горла — кілька уривчастих подихів. Усі ті слова, що я так і не зміг вимовити: «повернися», «чекай», «не йди» — застрягли в моїх легенях, перемішавшись у токсичному клубку з усім іншим, що залишилося несказаним.
Груди палало від бажання вивільнити їх, але думки металися так швидко, що я навіть забув, як дихати. У голові почало паморочитися. А тим часом Карен зникла — розчинилася у тремтливому мареві над розпеченим асфальтом. І знову я не зміг нічого вдіяти.
А тоді, раптово, наче повернувшись з обідньої перерви, цикади знову розпочали свою гучну симфонію. Краплі поту, що чемно чекали на кінчиках моїх вій, нарешті потекли в очі, змусивши мене судомно їх заплющити, щоб позбутися пекучої солі. Я кинувся бігти додому.