Розділ 1🍂

Аврора

Депіляція — це жахливо боляче. Після такого експерименту я вирішила точно записатися на лазерну епіляцію, щоб більше не терпіти це пекло й не корчитися у ванній. Я подивилася на себе в дзеркало. Розгарячіла, важко дихала від болю, від якого в очах темніло. Для зручності я була лише в трусиках і ліфчику. Воскова смужка вже була на моїй нозі, тож я вхопилася за неї й з відчайдушним видихом та криком зірвала. Гучно, на весь дім.

Це жахливо. Це ненормально. Це знущання. Не може ж бути так боляче?!

На щастя, нікого не було вдома. Навіть Лоли — мого домовичка, бо я відправила її по круасани з абрикосовою начинкою.

Я називаю її домовичком, бо мені досі невідомо, як вона тут з'явилася. Усі про це мовчать. Навіть вона. Дівчина працює у нас, виконуючи якісь нескладні завдання. Але зважаючи на те, як у шістнадцять років вона радіє можливості тут жити, виникало ще більше запитань.

Раптом я почула гучний стук у двері. І здригнулася. Лола ніколи не стукала, тож у мене з'явилося припущення, що вона забула ключі, а до охоронців, як завжди, посоромилася підійти.

Я швидко пошкутильгала до виходу, відчуваючи пекучий біль у ногах. Залишаючись у самій білизні, підійшла до дверей і різко відчинила їх.

— Домовичку, ти що, забула… — слова застрягли в горлі.

Я заніміла, побачивши перед собою чоловіка, який дивився на мене важким і проникливим поглядом. Він явно не був схожий на Лолу з пакетом абрикосових круасанів. Високий, у бездоганно пошитому темному костюмі, що підкреслював його широкі плечі, незнайомець виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки бізнес-журналу. Його темні очі повільно, без жодного натяку на збентеження, ковзнули по моєму тілу: від скуйовдженого волосся до мереживного бюстгальтера, а потім опустилися до ніг — яскраво-червоних, палаючих після свіжої депіляції та місцями вкритих залишками липкого воску.

Я завмерла як укопана, раптом усвідомивши всю епічність моменту. Стою в самих лише трусиках і ліфчику перед абсолютно незнайомим, лячно привабливим чоловіком, важко дихаю, а мої ноги виглядають так, ніби я щойно вибралася з каструлі з окропом.

Його брови ледь сіпнулися, а в глибині суворих очей на мить майнула іскра щирого здивування, яка одразу ж змінилася крижаним спокоєм.

— Я, звісно, ціную гостинність, — пролунав його оксамитовий баритон, від якого по моїй спині пробіг табун сиріт. — Але не думав, що прийом буде настільки... неформальним.

Я сковтнула клубок у горлі, намагаючись знайти слова й водночас прикритися руками, що в моєму становищі виглядало максимально безглуздо. Груди важко здималися — я вже й сама не розуміла, від чого саме: від дикої ніяковості чи від цього небезпечного, раптового хвилювання. Цей чоловік одним своїм виглядом пробудив у мені все, що тільки можна було відчути.

— Батько не попереджав про гостей, — витиснула я, трохи ховаючись за двері.

Його брова глузливо злетіла вгору. Погляд незнайомця знову повільно опустився до мого декольте, що збуджено ходили ходором. Рухом голови я відкинула довге чорне волосся наперед, намагаючись прикрити шкіру й судорожно змити з обличчя і збентеження, і раптове роздратування.

Отже, я справді ніяковіла перед ним. Це усвідомлення викликало бажання вирвати це почуття з коренем. Я не мала права так на нього реагувати! І вже точно не повинна ховатися тут, як налякане дівчатко.

— Його немає вдома? — запитав він.

— Немає. А ви ще не зовсім пройшли стадію еволюції?

Замість відповіді його красиві довгі пальці піднялися до верхнього ґудзика піджака й невимушено розстебнули його. Боже мій... Я відчула, як між ніг зрадницьки збирається волога. Не можна бути настільки жахливо привабливим і водночас таким холодним. Чоловікові було близько сорока років, а я дивилася на нього так, ніби переді мною постав сам диявол.

— Що ви маєте на увазі?

— Знайомі з такими термінами, як телефон, зв’язок, номер? — я усміхнулася. Я не хотіла виглядати грубою і сказала це радше жартома, але його це зовсім не розвеселило — навпаки, чоловік, схоже, дратувався. Мені хотілося взяти його за руку і просто стиснути її, щоб він розслабився. Брюнет виглядав дуже напруженим. Можливо, через мій вигляд?

Його пальці завмерли на верхньому ґудзику піджака. Він повільно опустив руку, і його важкий погляд сфокусувався на моїх губах, з яких ще не зникла легковажна усмішка.

— Моя еволюція зайшла достатньо далеко, щоб я вмів користуватися всіма трьома речами, — його голос став на октаву нижчим, перетворившись на небезпечний рокіт. — Я його попереджав про свій приїзд, — я ледь розтулила губи. 

— Але факт залишається фактом: батька досі немає, — я знизала плечима.

Він зробив ще один крок уперед, змушуючи мене відступити в глиб передпокою. Двері, за якими я намагалася сховатися, відчинилися ширше, повністю відкриваючи моє напівоголене тіло його обпікаючому погляду. 

Я знову не могла приховати свого захоплення. Який він мужній, красивий… з цією легкою щетиною на гострих вилицях. Поглянувши йому в очі, я тихо видихнула.

— Усе нормально? — я здригнулася.

— Звісно, але якщо ви якийсь маніяк чи вбивця, то знайте, що в мене є навички самооборони, — я ще трохи відступила, щоб дати нам простір. Двері залишалися відчиненими.

— Думаю, ви вже чудово впоралися, — я почервоніла. Він мав на увазі мій вигляд? Стоп. Він щойно мене образив? Мій зовнішній вигляд — це і є «навички самооборони»?

Усередині мене миттєво спалахнула гаряча хвиля обурення, майстерно замаскувавши і збентеження, і те липке, солодке напруження, яке продовжувало стискатися внизу живота. Я різко випрямилася, геть забувши, що стою перед ним майже оголена. Роздратування додало мені сміливості, і я вперто підняла підборіддя, дивлячись прямо в його темні очі. Але не встигла я нічого сказати, як у дім кулею влетіла Лола, яскраво усміхаючись і тримаючи в руках пакет із круасанами. 

— Авроро! Уявляєш, мені вдалося забрати остан…

Але, побачивши таку картину, вона різко перестала усміхатися й завмерла, як укопана. На її пухких щічках з’явився яскравий рум’янець.

— О боже, — вона заплющила очі. — Я не знала, що в домі хтось є. Я взагалі не відкривала телефон. Ти ж точно попереджала, так? Ох, матінко, я зовсім не бачила. Пробач, пробач… — вона белькотіла, згораючи від збентеження. — Ти ніколи не приводила в дім чоловіків. Та й узагалі ти ніколи з чоловіками…

О ні. Це вже було зайвим. Я різко підійшла й закрила їй рот долонею.

— Лола, замовкни, заради всього святого! — прошипіла я, відчуваючи, як фарба заливає моє обличчя від дикого, паралізуючого сорому. Потік її одкровень треба було зупинити будь-якою ціною, поки вона не видала цьому ходячому спокуснику всю мою «біографію».

Мій домовичок перелякано кліпнула, витріщившись на мене круглими очима, і слухняно замовкла, продовжуючи міцно стискати пакет із круасанами, від яких солодко пахло абрикосовим джемом.

За спиною пролунав ледь чутний смішок. Я повільно обернулася. Чоловік стояв біля зачинених дверей, трохи обіпершись на одвірок і схрестивши руки на грудях. Його погляд тепер іскрився неприхованим азартом, коли він переводив його з мене на розгублену Лолу.

— Яка цікава інформація, — сказав він і поглянув на свої дорогі наручні годинники.

— Може, ви чаю хочете? — спитала я, відпускаючи Лолу й забираючи пакет із круасанами. — От якраз…

— Не варто. Я поїду. У мене справи, — відмахнувся він, повертаючи на обличчя звичну крижану маску.

— Тож… хто ви такий? — моє зацікавлення стало очевидним, бо це був справді неймовірний чоловік. 

— Бізнес-партнер вашого батька, — він підійшов до дверей, а я підбігла до них і швидко зачинила, притулившись до них усім тілом, не даючи чоловікові пройти. Він знову подивився на груди, а потім різко — у мої очі.

Повітря між нами миттєво згусло. Я стояла, притиснувшись спиною до прохолодного дерева дверей, ледь дихаючи, а він височів наді мною, як скеля. Від нього йшла така сильна впевненість, що в мене підкосилися коліна. З кухні долинало тихе шарудіння — Лола явно намагалася вдавати, що її тут немає, і ніби розчинилася разом зі своїм збентеженням у повітрі.

— Ви не назвали свого імені, — якнайтвердіше промовила я. — Я не можу відпустити бізнес-партнера батька, навіть не дізнавшись, як вас звати. Це… неетично.

— Неетично? — тихо, майже по складах промовив він, нахиляючись до самого мого вуха, від чого по шкірі знову пробігла хвиля мурашок. — А от стояти перед чужим чоловіком у самій білизні й блокувати йому вихід — це, виходить, етично?

Його подих обпік мою шию. Усередині мене все стиснулося, і я судорожно ковтнула, не знаючи, куди подіти руки. Мені раптом нестерпно захотілося доторкнутися до його бездоганного піджака, перевірити, наскільки міцні в нього плечі, але я вперто дивилася на його гострі вилиці.

— Нахаба, — зірвалося з моїх губ раніше, ніж я встигла подумати. — Ой, точніше… у чомусь ви маєте рацію, — я відступила, дозволяючи йому вийти, і тільки тоді видихнула, коли він узявся за ручку й відчинив двері, навіть не назвавши свого імені.

— Мене звати Влас, — сказав він.

 — Я Авро…Ра, — не встигла я договорити, як він грюкнув дверима й пішов.

Я дивилася крізь панорамне вікно, як чоловік надто швидко віддалявся. Його широкі плечі були напружені, а упевнений крок видавав приховане роздратування.

Серце ще довго робило кульбіти, а внизу живота тягнуло від того самого солодкого та забороненого відчуття, яке він так легко в мені пробудив.

З-за кухонного рогу обережно визирнула скуйовджена голова Лоли. Вона перевела погляд з мене на зачинені двері.

— Я тебе бачу! Можеш уже виходити.

Лола надутими пухкими губами вийшла повністю, кумедно перебираючи ногами. Вона хотіла щось сказати, але я її перебила.

— Я знаю, у тебе багато питань, але я не хочу на них відповідати, — вона знову відкрила рота.

— Ні! Навіть не вмовляй мене. Тут нема чого навіть розповідати…

— Я не про це. Просто до тебе прилипла воскова смужка ось, — вона підійшла й різко зірвала її, яка була ззаду, біля сідниць.

— О боже… — видихнула я, закриваючи обличчя долонями. Земля йшла з-під ніг від цього всепоглинаючого, епічного сорому. — Будь ласка, скажи, що він цього не бачив. Будь ласка.

— Ну… я не можу бути в цьому впевнена.

— Все. Мене немає. Я померла, — пробурмотіла я, кульгаючи в бік сходів і відчуваючи, як обличчя горить так, що на ньому можна смажити яєчню. — Якщо батько запитає, де я, скажи, що я полетіла на іншу планету. Змінила ім’я. І паспорт.

 — Круасани?! — крикнула Лола мені вслід, коли я, ледь переставляючи палаючі ноги, майже поповзла сходами вгору.

— З’їж їх сама! І забудь про мене! Все! — відгукнулася я, мріючи тільки про одне: залізти під крижаний душ і просто втопитися від цього сорому.