Розділ 1

Крик. Цей звук я не чув давно. Проблиски спогадів сколихнули в моїй голові поки навколо творився хаос. Але хаос не простий: повільний, нечіткий, такий бездиханний і тривожний. Позаду крику ховався ще один звір - ненависть і ця ненависть була спрямована на мене. Запах фарб, сирості та цигарок, які тут давним давно курили попередні власники, давав знати, що я ще тут - в реальності.

­­­– Ви що робите? Ненормальний якийсь чи що? - ці звуки істерично жіночого голосу діставали мене з моєї насолоди від того крику.

– Помовчіть, - різко сказав я, хоч і тихо. Потім подивився на неї. Вона була занадто балакуча, щоб, навіть, вибачатися.

– Ви.. не смійте мене затикати. В мене є знайомі, які таких як ви на ранок зʼїдають, - хвалькувато сказала пані, прикриваючи порізане передпліччя рукою. Ще має сили тявкати у відповідь. Звісно, в неї є ті пʼяні, гулящі чоловіки, які лізуть кожної ночі до неї у постіль, а на ранок виглядають не як джентльмени, а мішки сміття, що скотилися по пагорбам Англії. Звісно, звісно, звісно - я закотив очі, з моїх губ зірвалося знеможене зітхання. Тільки цим вона мене не лякає, а радше смішить. Можливо, саме тому я легенько посміхнувся.

– Чого смієшся? Ти ніхто тут і звати тебе ніяк. Я думала це оголошення дасть, щось більше ніж просто бути тут натурщицею. І взагалі, ви маєте мені доплатити, щоб люди не дізнались про художника-психа, який живе поруч з їхніми дітьми! - каже вона обуреним тоном, вдягаючи своє шмаття назад. Я лиш зітхнув і дивився на свій етюд на мольберті. Він був не ідеальним, не завершеним. Звісно, якщо вона цілий день тільки й робила, що говорила, як зламана скрипка заважаючи мені своїми розповідями про її розважне, жахливе життя, то я не встиг намалювати нічого. Мій погляд все ще зосереджувався на картині. Напевно, вона думає, що я не живий, тому наважилася підійти до мене і вдарити віялом подароване їй якимось чоловіком. Пані розказувала про нього, але я не пам’ятаю, що саме і пам'ятати не хочу.

– Хей, ти взагалі чуєш мене! Бездарність! - вже на ці слова я відреагував.

Різко вихвативши її віяло, я встав з свого стільця і подивився на неї вниз грізно та різко. На мить мій погляд перемістився на її закривавлене передпліччя і я згадав крик і те, як швирнув від злості в неї мастихін. Тоді совість прокинулася.

– Вибачте, – сказав я сухо, беземоційно, віддавши віяло. Пані лише фиркнула, розкривши аксесуар, щоб закрити свою руку. Чому вона нічого не сказала -  не знаю, пішла вона також, нарешті, мовчки, залишивши мене зі своїми думками. Ніби мати, яка ігнорувала мене, щоб  зрозумів свою поведінку сам.

Я присів на стілець знову дивлячись на картину. Зітхнув, закрив очі і зрозумів, що, не хочу завершувати цю погану роботу. Все у цьому дні було паскудним від початку до кінця, навіть, те як вона зайшла в мій будинок, те як вона говорила чи рухалася - все бісило. І хоч жінка пішла, крик залишався в моїй голові ще довго й картина була чіткою.

– Я шукала підробіток і натрапила на оголошення, – голос у неї був надзвичайно гучний, як труба. Поки вмостилася зручніше на диван навпроти мольберта, пройшла ніби вічність. Я сказав їй, щоб лягала витончено і максимально зручно, звісно ж напівоголена. На останнє на диво вона, навіть, бровою не повела, тільки злегка прикрила ноги драперією, але тільки тому, що я попросив. Знизу дивана лежали фрукти купаючись в світлі сонця, як сама натура. Вона була справді гарною. І по правді кажучи я витріщався на неї кілька секунду перш ніж взяти пензлика у руки на, що вона просто посміхнулася. Тоді я почав малювати.

З кожним мазком дізнавався, щось нове про це гарне тіло. Виявилося, що її звати Клара, і була звичайною христкинкою, одна невеличка проблема – дуже язиката. Вона розповіла всі плітки й історії свого нудного життя. Як познайомилася з чоловіком, як болісно було її розлучення, як вигнали з роботи, і найгірше, що вона стала працювати куртизанкою. І мене осінило чого вона не почервоніла роздягнувшись переді мною так просто, паралельно міг проскакував в її історіях флірт.

Але я її не слухав, зосереджуючись на роботі, по крайній мірі старався з усіх сил. Голос жінки перемішувався з іншими голосами в моїй голові створюючи какофонію, яку не можна було переварити. Нудило вже від самого повітря, а в очах злегка темніло.

Раптом простір навколо поступово насичувалося злобою й агресією, мені стало душно і  не знав чому. Як мишка, ненависть ховалася, а я продовжував малювати. Розповідала й секрети відвідувачів: про сімʼї постояльців, їхній фінансовий стан, про хвороби різного типу. На цьому моменті стало бридко від знання, що хворою може бути вона. Адже такі люди, як щури, які гуляють і переносять хвороби, як подарунки злої долі, особливо в наш час. Їй нічого не можна довірити. Жахлива! А її голос вже пересох і звучав, як розстроєна волинка в невмілих руках. Втім, усе її життя таке. Шумне, неохайне, розпусне, без краплі совісті. А головне — її це влаштовувало!

Уся її краса в мить випарувалася, і залишився тільки її характер. Добре, що це не позначилося на картині. Я міг контролювати себе, але як довго? Від концепції не відходив, тисячу разів пошкодував про це й стільки ж переконав себе в протилежному.

Свербіж. Страшний озноб захопив моє тіло. Я контролював себе. Кивав, вже нервово у відповідь на її історії. Але час минав, а голова почала тріщати.Ця нестерпність змішалася в кашу, вже не міг міркувати. Шум почав набридати, сказав їй «тихіше», на що вона просто пирхнула, мовляв, моя робота малювати, а не обурюватися. Ця грубість, її безглузді рухи в непідходящий момент та інше, не хочу,навіть, до цього повертатися — все дратувало.

– Ще довго?

Це питання мене добило. Мало того, що вона не сиділа, як я сказав, мало того, що тарахкотіла без зупинки, так вона ще й питає «довго чи?». Жінки, що з них узяти. Вона не розуміє мистецтва, неможливо намалювати без концентрації й натхнення гарну композицію. Не розуміє.

Всередині ніби все стиснулося, і якийсь голос сказав мені: «Зроби це, давай». Якби демон сидів на плечі, то він був би розміром із мій мольберт.Голова почала трохи крутитися, «може, таблетки?» – спитав я себе – «Та ні»

Я знову переключився на натурницю, тримав мастихін, який впивався мені в долоню. Порівняно з її надокучливим голосом я відчув солодкий біль, а потім, ніби щось мене штовхнуло, мастихін полетів прямо в дівчину.Черговий безглуздий рух врятував її, і ніж залишив поріз на брудному кістлявому плечі. Крик. Мої зіниці розширилися, вона швидко схопилася з дивана. У Клари був шок, а у мене – насолода.

Коло закрилося, і я знову помітив деревʼяний паркет під своїми ногами, на якому виднілися ніби мазки від старих пігментів в перемішку з пилюкою і брудом, які мої черевики залишили тут. Була холодна, відсторонена осінь, ну і прибирати не хотілося по правді кажучи, все рівно рано чи пізно я знову прийду з якогось бару з таким же брудним взуттям і це буде знову на цьому паркеті. Немає сенсу, правда? І все ж...

– Небо? – це слово вискочило з моїх сухих губ, я й сам не розумів чому.

Подивився на паркет, потім на картину, потім знову на паркет. Мене осінило.

Ця багнюка і старі, як цей світ, пігменти, були схожі на темне вечірнє небо Англії. І ні, це не був прекрасний захід сонця, а туманна реальність цього промислового міста. Навіть, оранжево-рожеві краєвиди були рідкістю, хоча поруч було море.

Я підійшов поспішно до картини і піднявши трішки штангу щоб регулювати висоту мольберту. Потім почав малювати задній фон, дивлячись на підлогу і підбираючи на палітрі схожі відтінки. Мазок за мазком – душа трохи відпочила від навʼязливих думок. Це була маленька терапія . Але зробивши крок назад, щоб перевірити свою роботу мій погляд впав на центральну фігуру, точніше підмальовок і знову згадав слова – її слова.

– Бездарність, – відлунням почув голос Клари в своїй голові. Я різко розвернувся, але ззаду нікого не було. Зітхнувши, моя рука кинула пензлик в банку до інших таких замучених роками інструментів і тоді пішов на кухню, щоб абстрагуватися від цього кошмару.

Кухня була єдиним місцем де не був великий безлад, в порівняні з іншою частиною мого невеличкого будинку. Зайшовши холодний маленький простір я зрозумів наскільки тихо тут було.

  Район в якому я жив, називав місцем «прислуги», тому тут завжди було спокійно і ,деколи, можу не побоятися сказати, безлюдно. Зазвичай тут жили люди які працюють на когось з вищих класів ,а я був як білою вороною, наївно намагаючись працювати сам на себе. Якби був художником при дворі, я був би «вищим» цього всього, вищим за рангом – ближче до мистецтва .Але натомість вибрав дуже дивний та своєрідний шлях, викупивши маленький будинок на два поверхи, що був водночас і рідним і чужим. Прокурене повітря нагадало про сьогодення, коли я підійшов до робочої поверхні з ніби сухої деревини, їсти не хотілося, однак я знову і знову згадував ту натурщицю… Її обличчя ніби розчинялося в моїй памʼяті, як не засохлі мазки на тій роботі, що я нещодавно створював. Єдине що було чітким так це поріз на її кривому, огидному плечі. Я зітхнув, задумано проводячи пальцями по нерівній поверхні стола де залишилися сліди від ножа. Зазвичай ближче до правого краю різав там хліб , тож цих рубців було багато, вони давали моїй холодній шкірі пальців відчути саму форму і ніби текстуру цього порізу, який залишиться шрамом для неї. Хотілося, доторкнутися до цієї крові, зробити більше порізів, відчути ширшавість шкіри і тривогу, яка заполонила пульс під цим…Але раптом почувся страхітливий воронячий крик, я прокинувся від думок, які тепер лякали мене самого.

– Що я верзу? Хіба так можна думати? – у відповідь звісно була тиша. В горлі пересохло. Я зробив крок назад повільно обернувся на місці і простягнув руку вгору щоб дістатися до склянки і налити туди води. Випивши рідину за один раз, зрозумів, що мені треба забиратися звідси. Втекти, і бігти до тих пір поки я не віджену ці думки. Вони зʼїдять мене і мою душу. Я не хочу щоб це повторювалося.

Моя голова оглянулася по сторонам: у кутку все ще чорніє стара, закіптюжена піч, що пахне вогкістю й недогорілим вугіллям. На стінах облуплена фарба, крізь яку проглядає сира, потріскана штукатурка, ніби щось потаємне за нею ховається. Я підійшов відлучивши маленький шматочок фарби і розімʼяв між пальцями. Ця вже пилюка посипалася до такої ж пилюки заходячи в щілини паркету. Тоді зітхнувши я зробив декілька кроків до холу щоб взяти з старої хиткої шафи своє чорне пальто та шарф, розуміючи, що додому я вернуся пізно.