Розділ №1

І буде спокій, і буде мир на цій богом забутій землі. Ті, хто прийшли сюди без долі та надії, нехай знайдуть свій дім.

Жінка загорнута в світлу тканину простягла руку своєму новонародженій нації. Як мати горне немовля, так і вона втішає нас, дає надію.

Хай буде дім, хай буде щастя, хай буде гордість та велич.

Слався Фівет, 

***

Підручники історії та релігії на диво пов'язані, особливо в цій країні. Поки люди інших націй нафантазують собі ідолів, наш насправді ходив по землі та залишив тут свої сліди з кров’ю.

Церква неабияк пишається цим. Та й справді ніби «чого тут» соромитись коли Монархія йде рука об руку з вами? Коли правитель давши присягу стає ще й лідером Фіветської Церкви та ви надаєте взаємну підтримку? Такому міцному зв’язку довжиною в століття можна лише позаздрити.

Я чула, що в інших культурах монарх є «помазаником Божим», в нас це діє дещо інакше. По легендам Фівет була першою правителькою та засновницею церкви, логічно, що влада повинна передатись далі по крові. То ж і королівську сім’ю сприймають дещо божественно, з благоговінням та захопленням. Традиції там…що ж, вони дійсно є невід’ємною частиною їх життя. Цікаво, як проходять саме будні в їх сім’ї? Хмм..

Чому я думаю про це?

Сидячи тут, на березі моря, я відчуваю як мої ноги омивають хвилі, а пісок ще віддає літнім теплом. Мені завжди потрібен був простір для думок, іноді це було місце, іноді людина. Не знаю на щастя чи на жаль, але після останніх подій знадобиться шукати нові місця та нових людей.

Я закриваю підручник та згортаюся клубочком, обіймаючи свої коліна. Сидіти так на цьому побережжі зовсім самій... це дивно. В мене майже ніколи не було простору для своїх думок. Не те щоб я жалілася, та в дитячому будинку загалом з особистим простором проблеми. Часом це тиснуло, навіть дуже, але я ніколи по-справжньому не почувалася самотньо. Ну до якогось часу. Три роки назад мій єдиний справжній друг досяг віку в якому дітей в таких закладах визнають здатними на самостійне життя. Їм обіцяють житло від держави, а насправді…Що ж, по звісточкам, які я отримувала від Річарда на початку було зрозуміло, що це все більше схоже на казочки для дітей. На ділі ж він живе в старому та геть занедбаному будинку, в якому не те що «де-не-де тече дах», радше «відкривається неймовірний вид на зорі. Такий неймовірний, що мені страшно що буде взимку»,- писав він в своїй незграбній манері. Мені його правда шкода. Насправді, я сумую за ним, нічого не чути вже як півтори роки.

Відверто кажучи після тих листів мені було страшно, що буде далі. Що чекає мене в майбутньому? Я не така загартована та підготована до життя на відміну від нього.

Але після того, як прийшов лист про прийняття в академію я пережила насамперед неймовірну радість, а потім мене огорнуло тривожне почуття. Також, я не знаю як це краще висловити, окрім цього всього я відчула….надію? Можливо, я більше не буду самотньою.

Надія на те що, там я  нарешті знайду сім'ю, яку мені не зміг дати сиротинець. Ця мрія теплиться всередині мене. І навіть знаючи про недосконалість нашого суспільства, нерівність системи і те, що вірогідно мене дуже швидко виженуть звідти, бо «я не справлятимусь з їх програмою», я все ще маю надію на краще.

Думаю вже час йти. Я підіймаю свою невеличку валізу та обтрушую себе від піску, перед тим як взутись та вирушити в дорогу до гуртожитку.

Дорога до мого нового житла вкрита гарною бруківкою. Я б кожен день прогулювалась такими гарними вуличками та парками, що знаходяться поряд. Шкода дітей Блекхауса майже не пускають сюди. Я і сама вже встигла зловити на собі дивні погляди та перешіптування. Авжеж чорнокровні люди рідко приймаються до таких місць як Державна Академія Андромея, це занадто престижно для таких вихідців як я. Мене врятувало хіба те, що я навчалась краще за інших в дитбудинку. Ну і не стану брехати, в деякій мірі це благодійність для сиріт від знаті, останнім часом вони намагаються покращити свій імідж за рахунок подібних «дарунків». Все ж таки, це хороша можливість підвищити свій рейтинг перед якимись важливими виборами, а що там буде далі в же не важливо. Правлячому класу просто треба показати що їм не начхати на бідних сиріт, то ж іноді виділяється декілька пільгових місць.

Загалом Державна Академія Андромея- одна з найстаріших академій країни, що була заснована пару століть назад одним з визначних політиків того часу та названа в честь першого короля. Вищий освітній заклад посеред столиці, що має гарну репутацію та гордиться своєю історією, хіба це не звучить як мрія? Ставки підвищує те, що розглядається можливість присвоєння статусу "Королівської Академії" цьому закладу, що свідчить про підвищений рівень уваги. Це все не просто так, ширяться чутки, що племінник суверена  планує виступити як патрона або захисник академії, надаючи їй певний статус та підтримку в перспективі.

 Не те, щоб я вундеркінд, просто там майже нічим зайнятись, окрім як працювати по дому. То ж, як тільки я навчилася читати в ранньому віці, тільки це й робила. З допомогою нянечок та пари викладачів, яких виділяють для кожного дитбудинку, намагалась освоїти складні науки. От мене і обрали претендентом на навчання в академію. В основному це знову ж таки для виду, багато хто справді не тягли програму або стикалися з булінгом та дискримінацією, через що їх повертали в будинки. Ну а далі ви і так знаєте на прикладі Річа…

Хоч це все не віє райдужною перспективою, все ж таки це гарна можливість. Я хочу отримати все, що можу від цієї нагоди.

І ось я стою перед порогом в жіночій гуртожиток. Мої руки дрижать від занепокоєння, а пальці починає поколювати. Будівля виглядає масивною. Такою, що на її фоні здаюся дрібнішою ніж є.

Я поринаю в думки, що й не помічаю людей поряд. А варто було б.

Дві фігури, що бурно обговорюють щось наблизились до мене. Я чула лише деякі уривки їх розмови. Дзвінкий та гучний голос перегукувався з тихим та лагідним

-Не чесно! Як вони можуть?! Ми завжди, де б не були, ночували під одним дахом! Та що там дахом, ми по можливості завжди в одній кімнаті. Як я облишу свого любого братика самого, вони ж будуть тебе ображати!

-Не будуть, все гаразд. Будь ласка, сестричко, не хвилюйся за мене, це всього лиш гуртожитки. Ми тільки будемо ночувати окремо, а зранку будемо зустрічатися на цій стежці та йти на навчання.

-Не верзи дурниці, Флоренс. І як ти тільки можеш бути таким спокійним?

Тихий голос залився сміхом. Він хотів щось сказати, але за мить ми обидва опинилися на землі. Нарешті я прийшла до тями та змогла детально розглянути людину, що простягалась поряд.

Це був хлопчина з зеленими як трава волоссям та великими смарагдовими очима. Його вкриті ластовинням щоки вже рясно заливалися фарбою. Він витріщився на мене зі страхом, а потім швиденько піднявшись почав перепрошувати та збирати речі, що повипадали з його сумки, коли він спіткнувся.

-Вибач!! Вибач, будь ласка, я справді не хотів!!Я..

Друга фігура підбігла до нас та смикнула хлопчину за плече. Мені здалося що я марю, коли я побачила, що вони майже що ідентичні. Вирізнялися хіба що зачіски, а так як дві краплі води. Здається вони близнюки.

-Флоренсе! Дивись куди йдеш, дурню, ти не забився?

-Ні. Зовсім ні, дякую тобі.

Її погляд перевівся на мене. Дівчина все ще здавалася занепокоєною, навіть коли з її братом було все гаразд. А потім я зрозуміла, що відбувається. Вона простягла мені руку, аби я могла підвестися на ноги.

-       Ти вже пробач мого брата. Він іноді може бути незграбним, але він хороший хлопчина і не навмисно це все..

-       Все гаразд, дякую. А ви..

-       Мене звуть Ерін, а його- Флоренс. Звертайся якщо що. До речі, а як тебе звати?

-       Габріель

-       Таке гарне ім’я, хлопчаче трішки правда.

Вона посміхнулася, здавалося, що навколо навіть стало тепліше від цього. Дівчинка зовсім не цуралася знатися зі мною, навпаки мені здалося, що вона хотіла цього, а не просто проявляла ввічливість. Все ще стискаючи мою руку в своїх м’яких долонях вона почала говорити далі.

-Слухай, раз так вже сталося, давай далі підемо разом на заселення, а то тут самим ніяково перед таким заходом.

Знову пролунав дзвінкий сміх, вона хитала мою руку пропонуючи це. Я лише кивнула головою та, переглянувшись з ними, усміхнулася.

Ми рушили всередину. Йдучи по довгому коридору до вахти я все таки наважилась запитати їх.

-Ерін.. в тебе багато подібних до мене друзів? Якщо ви так з ввічливості то справді не варто...

Все ще мовчазний Флоренс тепер дивився на мене вже не з тільки з соромом, а й зі здивуванням. Його ж сестра нахмурила брови, наче я сказала дурницю.

-Габбі, ми не далеко від тебе втекли. Зелених та червоних теж не сильно поважають в академії, ми тут тільки через те, що батько нещодавно купив статус барона. Він каже це допоможе торгівлі та нам у навчанні, бо так хоч якийсь авторитет. В основному тут відриваються фіолетовенькі дітки заможних батьків.

Ми все одно росли простими дітьми граючись на вулиці з будь ким. Повір, нам не принципово яка в тебе кров: хоч чорна, хоч червона, хоч зелена, чи фіолетова там…да будь ти сама принцеса. Головне, щоб людина була хороша, а поганим ми спуску так само не дамо.

Її слова звучали так відверто та сміливо, що в одну мить перехопило подих. Я рада, що заведу друзів раніше, ніж очікувала, але..

Сподіваюсь, в неї все буде добре, небагато людей розділяють її думку.

Ми підходимо до стійки й починаємо процедуру заселення. Ерін йде першою, її питають данні по типу ім’я, дати народження і подібного, щоб звіритись зі списком.. Все пройшло чудово, то ж і я підходжу, поки близнюки знову починають перемовлятись між собою. Зеленокровна жіночка з презирством оглядає мене з голови до ніг, після чого також питає ім’я. На мою відповідь я чую лише.

-Габрієль Бекхаус? А що ти тут робиш? Мабуть це помилка.

-Що?

-Мені здається я чітко сказала. Що подібних в нас немає і бути не може. Ти вирішила пожартувати, знаючи що в період заселення мало охорони? Можливо, мені варто їх покликати?

-Ні, не треба, будь ласка. Я справді отримала пільгу..

-Пільгу значить? В академію навіть мої діти не зможуть потрапити, це при умові того, що я знаю адміністрацію. Ти хоч уявляєш яка тут черга та гроші? Йди звідси по-хорошому

Моє серце завмирає, а тривога наростає з кожною хвилиною. Як це може бути помилкою? Стільки старань пішло аби я опинилася тут і все дарма?

Я судорожно перебираю варіанти, мої пальці знову дрижать. Жінка з темно-зеленим волоссям підіймає брову й скептично дивиться на мене крізь свої окуляри. Це триває поки близнюки не помічають, що щось не так. Ерін підмовляє брата, той в свою чергу нервово ковтаючи підходить до нас та, випрямившись ласкаво посміхається до жіночки. Неочікувано для мене, хлопчина починає саме що є солодко щебетати.

-Пані, доброго дня. Мабуть, що справді сталася якась помилка в реєстрації чи з документами. Чи можете ви передивитись ще раз? Це моя дуже близька подруга, я давно її знаю, буде шкода якщо станеться заминка.

Вислухавши це, погляд жіночки став м’якіше, вона навіть посміхнулася йому у відповідь, поправляючи волосся. Магія патріархату та спільного виду крові… жарти жартами, але з таким устроєм гарненьким хлопцям при грошах справді легше.

-Твоя подружка? Що ж… можливо, я перегляну ще раз. Мені казали що сьогодні приїде якийсь хлопчик сирітка, але не думаю що ми помилились.

Після такої вистави одного актора швиденько виявилось, що й справді сталася помилка. Мені здається чи Ерін накаркала… мене справді нашвидкуруч записали до хлопчиків, довго мабуть документи не розглядали, «все одно можуть швидко вигнати», то ж яка їм різниця, так? З Флоренсом під боком якось навіть спокійніше на душі. Він навіть домовився, щоб вільне місце в кімнаті з Ерін закріпили за мною. «все одно ж прийдеться обирати їй іншу кімнату, а тут вона зі знайомими точно не викликає проблем, тим паче ви ж кажете, що місце там є»,- ці слова лунали так просто, що навіть образливо. Мене б справді було б складно підселити кудись, я розцінювалась як клопіт, який благородний лицар в одну мить вирішив. Знала би ця жіночка, як цей лицар заливався зеленими барвами, зливаючись з довкіллям в одне, коли впав на мене пару хвилин назад. Мабуть так він загладжує провину, бо, здається, тепер він менше нервує поряд зі мною.

Ситуація з заселенням вирішилася, лишилося швиденько збігати з хлопчиною до чоловічого гуртожитку, аби сповістити про ситуацію особисто і забрати форму. А от саме форму, за яку окремо сплачено, вони не забули! Поверталася назад я вже сама. Флоренса все одно б далі злощасної стійки не пустили.

Блукаючи коридорами я знову загрузла в думках. Якби не близнюки сьогодні мені прийшлося б не солодко. Не знаю, чому мені так повезло, але зайвим не буде, мені необхідна їх підтримка. То ж і стосунки треба гарні мати, потоваришую і вже буде набагато легше. Невдовзі я знаходжу нашу з Ерін кімнату та заходжу всередину. Мене зустрічає вже знайома особа, дівчина вже розклала свої речі та пильно розглядала форму зі складним виразом на обличчі. Здавалось, що вона аж надулася від змішаних емоцій які її охопили, вона розвернулася до мене й пробурчала.

-Ця форма справді чудова, але тобі здається, що вона занадто… я не знаю, мені не завжди зручний подібний одяг. Не побігаєш, не пострибаєш, тільки но й дивись щоб смужечка до смужечки й спідниця випадково не припіднялась. Але то мої загони, то як тобі?

Я спочатку не зрозуміла до чого це вона, але зараз я помітила те, на що не звертала увагу раніше.

Як виходець з дитбудинку я звикла носити, що є й не сильно жалітися. Спідниця? Чудово, буде на свята або прогулянки? Светр? Прекрасно, точно холодно не буде! Штани? Що ж, це зручно для роботи, хоч і не зовсім розцінюється як жіночій одяг.

Так що ж я помітила? Шорти. Дівчинка була в літніх хлопчачих шортах, буквально комплект одягу ідентичний з її братом. Не дивно що спідниця не задовольняє її.

-Мені здається форма дуже мила, але я не буду її носити

-Чому це?

Ерін уважно слухала мою розповідь про те, що сталося коли ми з Флоренсом пішли і те, як мені обіцяли пошити таку ж форму коли-небудь пізніше, а поки я буду ходи в цій, в чоловічій. Те, що трохи засмутило мене, а адміністрації було майже байдуже неабияк збадьорило мою сусідку. Скочивши з ліжка вона підбігла до мене приспівуючи.

-Габбі, Габбі, в нас же візуально здається один розмір! Нумо мінятися, ну хоч одним комплектом! Їх все одно декілька видають, а так і тобі і мені!

Не знаю що їй з цієї витівки буде, але я погодилась. Все одно я хотіла хоч один такий гарний та жіночний комплект одягу. Такого в мене ніколи не було в притулку. А щодо Ерін? Здається вона рада, що зможе задовільнити свою примху в одязі. Після цього ми сиділи на своїх ліжках та довго говорили до самого відбою.

- Ох, ти не уявляєш, що трапилося минулого року! Одного разу, коли я намагалася вивчити новий танець для шкільного виступу, мій брат вирішив мені допомогти. 

- Ну, це ж мило з його боку

-Так от, він почав копіювати та трохи виправляти мої рухи, думаючи, що ніхто не бачить. 

- Але щось пішло не так? 

- Точно! Виявилося, що він забув закрити двері, і всі друзі стояли за його спиною і спостерігали за цим веселим шоу вже як півгодини. Його вираз обличчя був безцінним! Він так смішно злякався, і якби був черепашкою, одразу сховався б у панцир!

 Здавалося що її життя та життя Флоренса настільки тісно перепліталися, що вони справді були одним цілим. Навіть говорячи про одяг вона згадала, що любила коли була маленька вбиратися в речі брата та йти гратися з ним. Тоді їх плутали через це дуже часто, навіть батьки, що здавалося їй смішним. А коли іншого близнюка ображали якісь місцеві задири, вона негайно давала їм відпір.

«Мій брат досить ніжна та сором’язлива натура. Навіть коли він допоміг тобі і міг здаватись впевненим в собі, одразу після цього він прибіг до мене, і клявся, що більше ніколи не буде говорити! Такі соціальні контакти та активність йому тяжче даються ніж мені. Іноді я думаю, без мене поруч, він би зі всім погоджувався і просто плив по течії. Ну а потім іноді ховався б під ковдру від жорсткого світу!», - от як вона описувала його. Я й сама не помітила, але її розповіді  були настільки кумедними, що я весь час просто сміялась.

Пройшов якийсь час і, стомившись від розмов, ми вирішили лягти спати. Ерін побажала мені солодких снів та, розвернувшись до стіни, спробувала заснути. Мабуть виходило так собі, бо ворочалась вона ще довго.

Що ж, добраніч, Ерін, добраніч, Флоренс, добраніч… Річарде. Завтра я знову напишу тобі листа, правда, все ще не знаю куди надсилати. Сподіваюсь, в нього все добре.