Розділ 5
GhostТомас зловив конверти і папірці,які стрімко падали до низу. Вправними пальцями витяг звідти якісь документи й листи. Він приємно здивувався, а я тим часом спостерігав за реакцією нашої актриси. Ніхто з нас не очікував такого повороту подій.
— Ну, що тут у нас? — протягнув я, ніби радіючи цій знахідці.Нарешті, перевів погляд на нову зачіпку.Що це до біса таке і чому про це не знаю я чи Даніель?
— Гаразд, гаразд, не тримаю в напрузі.
— Барабанний дріб, — додав я. В повітрі стукаючи пальцями імітуючи палички для барабану.
— І… — Томас трохи засмутився, побачивши листи.
— Що там? Дай глянути, — я порушив особистий простір Томаса й прочитав:
«Дорога Грейс,
Наше листування, на жаль, добігає кінця, і, на жаль, я так і не зустріла Вас. Шкода, дуже шкода, що така прекрасна квітка в’яне не в тих руках. Але навіть у такому юному віці Ви знову і знову підкорювали мене. Хоч усі ті прекрасні розмови були лише віддзеркаленням реальності. Я повинна залишити цей документ так, щоб його ніхто не знайшов. Я заповідаю вам серце, а той, хто його розбив — заповідає вам гроші. Ваш вибір залежить лише від Вас і ні від кого іншого. Лише Ви давали мені причину залишатися в цьому брудному домі. Але він, напевно, помітив, де ми ховалися. В іншому світі я зустріну Вас, дорога Грейс, а в цьому мене вже не буде.
З любов’ю, М.Р.»
— Чого ви так витріщилися? — нетерпляче сказала Мартіна,явно зацікавившись тишею,що панувала навкруги.
— Та… нічого. — протягнув невпевнено я
— Просто не очікували побачити таке… — додав Томас таким же тоном
— Можна подивитися? — друг мовчки передав лист Мартіні, а потім взяв інший документ із запискою до нього:
Заповіт
«Я, Рональд Флітвел, що проживаю в місті Мейнбур, складаю цей заповіт, будучи в здоровому розумі та твердій пам’яті, на випадок моєї смерті. Мій основний бізнес—порт у Мейнбурні та мої нерухомості—мають бути розподілені між тими, кому я довіряю, і особами, які були для мене найближчими….»
—Ага. Бачу..—я переглянув очима зміст заповіту і прочитав ключові тези вслух - Нерухомість Грейс Віндхем , колекцію автомобілів його похреснику. Дітей в нього немає.правда ж? - уточнив у Томаса підводячи погляд, мій напарник кивнув,тож голова опустилася і я продовжив - колекція - племінниці. - кажу я нудним тоном,але потім око зачіплюється за більш важливішу тезу - Ось воно!
—Монтьєр отримує порт і всі частки від цього бізнесу —з подивом каже Томас, але потім ловить себе на думці, що це логічно і зітхає — так, тоді це..— я перебив побачивши маленьку записку ,що ймовірно випала на стіл з конверту випадково.
— Дивися, тут ще й записка, — з подивом додав я:
«Вибач.»
— Хм… що це може означати? — замислився Томас.
— Записка написана іншим почерком, ніж лист. Отже, це дві різні особи. Можливо, саме Грейс і залишила записку, — розмірковував я вголос. Та все ж… що це за історія? Любовна?
— Але ж ми бачимо тільки підтвердження того, що бізнес у будь-якому разі мав перейти до Монтьєра. — доводить до головно Томас.
— Очевидний мотив, — коротко відповів я.
На цьому ми закінчили обшук, але не завершили розмову з Мартіною. Я акуратно взяв заповіт в друга перечитуючи його в останнє,перш ніж покласти на світленький туалетний столик. Монтьєру діставався порт, то чому вся ця мішура з історією Мартіни взагалі виникла? Клінт. Точно. Це все він спланував. Так? Ні? Можливо?
Довелося трошки напружилася, щоб відігнати думки. Забрати порт можна іншими способами, хіба що… це не єдиний заповіт. Він написаний був 3 роки тому і так захований. Не може вже цей кусок паперу бути дієздатним,чи не так?
— Ви знали про всі статки Флітвела, міс? — запитав Томас і розвернувся до Мартіни,поки мої думки десь літали. Я звів брови подивившись вниз,роздумуючи.
— Не про всі, правду кажучи. Він показував мені багато чого, хизувався, як це люблять робити заможні чоловіки, але, здається, в нього було більше, ніж я могла здогадуватися, — сухо відповіла вона.
— Ви знали деталі його бізнесу? Він щось розповідав вам? — продовжив Томас, дивлячись їй прямо в душу. Від такого погляду всі зазвичай опускали очі, але не Даніель.
Хоч і прикидалася скромною, вона не впускала нікого у свій розум.
— Якщо чесно, я не люблю слухати подібне. Мені воно ні до чого. Але коханий — мене ледь не знудило, і, схоже, її теж — любив ділитися «таємницями», ніби демонструючи довіру. Тому, коли був п’яним, часто називав мене своєю майбутньою нареченою і казав, що порт дістанеться мені. Але я не вірила в ці казки. Як я могла б керувати портом? Це ж не жіноча справа. Тим паче в нього була «права рука».
— Стоп, ми відволіклися. Які саме історії він розповідав? І чому саме ви — як очільниця порту?— кажу я піднімаючи погляд на неї скривившись ще більше від цієї думки.
— Він мені так і не пояснив, — знизала вона плечима. — Рональд просто хотів позбутися італійського впливу, очистити і перейменувати порт. Але, як бачите, йому це не вдалось. Як на мене, італійці йому погрожували через недовіру. Я не розумію, яка ще недовіра, якщо порт його? — вона прикрилася віялом, в її очах читався сум, але внутрішній голос казав мені, що вона вдає. Хоча її слова звучали переконливо, на мить повірив їй.
— Можливо, мафія? — запитав невпевнено Том перевівши погляд на мене
— Можливо, — відповів я на запит Томаса. — А ви, міс, були для нього вигідною, — підсумував я. Мартіна обурено захитала віялом швидше. Я глянув на мого друга, який чекав пояснень, і продовжив: — Міс Мартіна вигідна для шлюбу, бо має італійське коріння, але не є чистокровною. Отже, цей шлюб міг би згладити конфлікт. Дружина — італійка, «права рука» — теж. Жодних підозр. Багато багатіїв переписують нелегальний бізнес на родичів: дружин, дітей, племінників — так вони уникають закону. Висновок: Флітвел не такий вже й хороший. Він розраховував на смерть. Заповіт свідчить, що порт він хотів передати Монтьєру, але амбіцій у нього вистачало. По-перше — слова міс Мартіни натякають на два, а то й три заповіти. По-друге — якби Мартіна й керувала портом, бізнес довго б не протримався. А от за життя — безперечно. Якби Флітвел справді хотів одружитися, то вже давно переписав би порт на Мартіну, можливо просто через принцип або недовіру до інших. Все ж бізнес сімейний.
— Це не складається. Це нелогічно. – каже Томас заплутавшись в моїх швидко сказаних думках. Саме так і треба. Мартіна має бути невинною в цій історії. Інакше усе розвалиться.
— Згоден. Я просто констатую те, що ми знайшли. – кажу я трішки безтурботно і знизую плечима – Тут є ниточка. Тому нам терміново треба до його кабінету! — я стрімко помчав туди не знаючи куди. Все ж прийшлося відкривати кожні наступні двері, щоб нарешті знайти святиню покійного. І ні це не спальня, а його офіс. Саме там мають бути найцінніші папери. Для мене в цей момент найголовніший був лакований дубовий стіл по центру кімнати. Я безпардонно порився в шухлядах в надії знайти те що шукав. Знайшов! До мене підбіг і Томас, а згодом і Мартіна.
— Ось! Новий заповіт! — я швидко пробіг очима по тексту. – Так! Мої здогадки підтвердилися: тепер порт належав Мартіні, а Монтьєру — лише маєток у Кітленді. З характерним звуком я легенько постукав по паперу, тому що це підтверджувало мою правоту. В цьому куражі я усміхався.
— Ви знали про цей заповіт? — повільно запитав Томас не вірячи досі, що так швидко знайшлася ще одна підказка. Дівчина лише похитала головою.
— Дата — за тиждень до смерті. — мовив я між рядками.
— Таке враження, що він знав… — додав Томас, пильно вдивляючись у документи. І нахилився через моє плече. Я тихо видихнув після легенького забігу, а серце пульсувало. Все ж це був гарний маневр. І на щастя ми не повернемося в кімнату Мартіни ближчим часом так точно.
— Потрібно піти до нотаріуса, це явно його підпис. Значить, він причетний до справи, — Томас лише кивнув, ніби прочитав мої думки.
На шум прийшов дворецький.
— Прибув містер Монтьєр, панове.
— Дуже вже швидко, — мовив я.
— Ні, — поглянувши на годинник, сказав Томас. — Вчасно.
Ми спустилися до нього по дерев’яних лакованих сходах із рослинними візерунками. Монтьєр виглядав як місцевий купець. Я б не сказала, що він італієць, але його натура кричала про це.
У сірому костюмі, з зачесаним назад волоссям — такий собі джентльмен — заговорив тихо, спокійно, розмірено. Ми привітались у відповідь і сіли за стіл пити чай. Ах так, забув сказати про тих двох детективів — вони оглядають інші кімнати. Знаєте, мені навіть подобається, що вони в нашій команді — дають зосередитись на головному, хоча таке відчуття, ніби я щось випускаю з поля зору… Та неважливо. До чого це я? Ах так, розмова:
— Ви, напевно, втомилися з дороги, містере Монтьєр, — почала невимушено Мартіна.
— Ви занадто люб’язні для вбивці, — мовив той, демонстративно не торкаючись ані чашки, ані чаю. Я лише всміхнувся — параноїк та й годі. Скільки ж скелетів у нього в шафі!
— Розслідування ще не завершене. Ви не мо… — не встигла договорити Мартіна, і в моменті, Монтьєр, як дика пташка, схопив цю хитру змію за горло.
— Це ж очевидно, я знаю — прекрасна стать не здатна на такий вчинок. Але ви, саме чарівність, — поганий приклад для юних леді, — уявив себе орлом, диким і безжальним. Можливо, він і справді такий, але зараз виглядав повним дурнем.
— У вас поганий день? — невимушено спитав я, любʼязно посміхнувшись. Він перевів увагу на мене, давши собі шанс спуститись із небес.
— Не зовсім, просто моїй сестрі зле… – чорт, а я вже хотів дізнатись дещо про роботу, але сестра — теж непогано.
— Співчуваю. Пробачте мені. Ми всі зараз емоційно розбиті, — змія сховалась у нору.
— Знаєте, родина для мене — найцінніше. І мій бос був її частиною. Шкода, що все так склалося. — сказав Монтьєр і легенько зітхнув в кінці з ноткою меланхолії. До кінця не міг зрозуміти чи він у скорботі. Але за мертвих не переживають.
— Так, ми теж співчуваємо, — додав Томас.
— Ви залишитеся в будинку як його представник. Мені потрібно, щоб усі люди, пов’язані з ним, були тут, — сказав упевнено, поки теплий напій із цитрусовим післясмаком лишав на горлі легке збудження.
— Ні, — він вимовив це слово з такою насолодою, наче смакував кожну літеру.
— І чому ж?— я здивувався його нахабності.
— Бо в цьому немає сенсу. Я залишу вам адресу мого дому, і там ми обговоримо те, що вас цікавить. По очах бачу — ви тут ще лише гості. А як почнете звикати до місцевої фауни і знайдете докази, тоді й поговоримо ще раз, докладніше.
«От же ш гад»— злісно подумав я. Дратувало те, що він, справді, був правий. Але в мене не було часу на роздратування тож продовжив:
— Гаразд. Я хотів запитати про одне маленьке захоплення містера Флітвела — а саме про заповіти та його вічне переписування.
— Я вже подумав про дівчат, хоча маленьким захопленням це не назвеш. Він роками намагався одружитися. Тобто так, він переписував заповіт і через це, а ще через те, що три роки тому помер його брат, потім дружина, а потім подруга. І потік паперів не закінчувався. Він був нав’язливо переконаний, що помре. Ці думки з кожним роком тільки зростали, — спокійно сказав Монтьєр, навіть, не торкаючись чашки, що вже охолола, як і мій інтерес до нього. Який невіглас, як можна відмовитись від чаю з таким приємним ароматом! — подумав я, роздратовано.
— Зрозуміло, — протягнув я і поглянув на Томаса. По його очах було видно: стільки запитань хоче поставити, що мені аж стало смішно.
— Ви бачили один із останніх заповітів? — поставив провокативне питання Том.
— Ні. Я збився на тридцятому, а що? Ви, напевно, думаєте про мотив. Що Мартіна вбила його заради спадку, — перетягнувши ковдру на себе, мовив він.
— Так, саме так і думаємо, — я глянув на Томаса, який стримував своє збентеження й нерозуміння. — Ми знайшли багато доказів у будинку, — впевнено мовив я, киваючи.
— То чого ж ви чекаєте? Заарештуйте її, якщо є докази. Засудити цю даму буде дуже просто. — Даніелль напружилась. Ще секунда — і вона б дивилась на мене з люттю. Хоча, даруйте, збрехав — вона вже так дивилася. Кімната завмерла, як і дихання, особливо в Томаса і Даніелль. Я збрехав заради самої брехні, хоча правду знав давно.
— Зарано, містере Монтьєр. Бо разом із доказами провини Мартіни я можу показати докази нелегального бізнесу Флітвела. А за останім заповітом усе дістається вам. Тож я можу говорити з вами як із людиною, що має владу і досвід на чорному ринку. І не тільки на ньому. Ви не такий вже й чистий, містере Монтьєр, — сказав я. Так, у мене не було доказів, але була інформація, яка поставила італійця в незручне становище. Це було ризиковано, бо звісно ж інформація непровірена. Але порт це великий ринок, на якому є чорні перлини, що приносять відсотки цьому бізнесу щоденно, якщо не щогодинно. Я точно в цьому впевнений.
— Тож якщо обирати між убивцею та контрабандистом – продовжив вальяжно – я оберу другого. І кожен на моєму місці зробив би так само. Чи не так, Томасе? — Я посміхнувся до нього чекаючи будь якої підтримки,але друг не встиг відреагувати. Горішок розколовся. А Даніелль була в шоці. На її обличчі читалося: «Навіщо ти це сказав, дурню?!»
— Як ви смієте обливати мене брудом, містере… — злісно схопив мене за сорочку й у люті намагався згадати моє прізвище. Я лише посміхався. — Рейвенмор! — згадав-таки. Його очі палали пекельним вогнем, а руки прагнули мене задушити.
— Це чиста правда, — безневинно сказав я.
— Заспокойтесь, джентльмени, — наказовим тоном сказала Мартіна, підвівшись.
— Вона права, містере Монтьєр. Відпустіть його, — додав Томас із твердими нотками в голосі. Чоловік розтис руки. І все ж це була ідеальна ілюстрація для мого напарника. День-два — і ми його посадимо.
— Ці здогадки огидні. Я не хочу це чути, — мовив Монтьєр грубо. Він не чекав ні секунди і пішов так швидко як тільки міг. Залишаючи післясмак гіркоти в моєму горлі. Так і кортіло крикнути «побачимось у суді», але Томас не любить тримати всіх на короткому повідку та й справжніх доказів було замало, тому друг наказав італійцю залишатися в місті. Він не втече,бо знає ,що не винен. Тому буде чекати нас в своєму замку, як принцеса. Його впевненість, його ж і погубить.
***
Коли все вщухло, а захід малював рожеві мазки на небі, нас із Томасом чекав розбір моїх витівок:
— Ну і що це було? — майже роздратовано сказав мій друг. Його темно синій силует так і контрастував з навколишнім осіннім садом.
— Блеф. Просто хотів показати, що за маскою купця ховається один із найбільших злочинців міста, — спокійно сказав я, розглядаючи навколишній пейзаж. Сезонні квіти так і вихвалялися своєю витонченістю. Моє око зачепилося за білу хризантему яка купалася в вечірньому сонці. Ця золота година була по справжньому мирним часом, як для природи та і для мене.
— У нас не було доказів. Навіть якщо ти правий — навіщо ми його відпустили? Убивцю!
— Це не я зробив, а ти. — спокійно відповів я , не стараючись підняти погляд на друга, щоб побачити його реакцію. Вже знав – він був до чортиків не радий моїм витівкам. А хто б був? Хоча напевно тільки я насолоджувався цією розлюченою італійською пикою, що називає себе Монтьєром де Сантісом.
— Але це не він, я відчуваю. – голос Томаса трохи стишився, чи то від невпевненості чи то від благання подивитися на нього.
— А я не переконаний, що він чистий.
— Я цього, між іншим, не казав. Наразі головне — спіймати вбивцю містера Флітвела! — наголосливо кинув він.
— Але сподіваюся, ти не будеш заплющувати очі на Монтьєра. Ось яке шоу влаштував— з ноткою грубості сказав я вже підвівши строгий погляд на друга.
— Звісно, ні. Я не збираюся захищати злочинця, — він замовк на мить. — У нас недостатньо доказів. — опустив очі. — І звідки ти дізнався, що порт нелегальний?
— Чутки та мої спостереження. Але більше чутки — особливо в пабі, де тільки про це й говорять, — спокійно сказав я і продовжив іти стежиною далі в глибину цього прекрасного помаранчевого саду. Хотілося малювати етюди сидячи на ґанку, а не це все.
— Ось як. Можливо, ти правий щодо бізнесу, але не вправі, звинувачуючи його у вбивстві, — нарешті заспокоївся він, як затухле вогнище. Я лиш тихо посміхнувся.
Ми ще прогулялися кілька хвилин в тишині обдумуючи, кожен сам для себе,що робити далі. Мої ж думки літали до Даніелль, справді навіщо травити Рональда до того як він би одружився з нею. І ці заповіти? Їх було більше тридцяти, якщо вірити драматичним словам Монтьєра. Але тоді? Тоді треба звернутися до нотаріуса покійного і визначити офіційно який заповіт є легітимним.
І якщо таки порт дістанеться не Даніеллі, що потім? Весь цей план пустий, а вбивці немає. Ні, справа про порт немає жодного відношення до мене, моя головна ціль зробити Монтьєра вбивцею. На цьому і зосереджусь.
— Що ж, я напевно піду — скоріше за все ,Томасу не сподобалася ця тиша або ж власні заплутані думки, тому той пішов. Йому треба зібрати весь пазл. Я подивився йому в слід і побачив як він говорить з своїми підлеглими. Іти до них не хотів. Був втомлений від кількості подій і інформації. В моїй голові крутилися всі образи одночасно, створюючи димчатий силует, що був схожий на монстра з різними головами. Вшиті в одне одного люди обвинувачували всіх навколо. Лише Мартіна та Монтьєр трималися осторонь, як дві сторони однієї медалі. Мені ж треба було правильно перевернути це золото в руках. Ненавиджу цю відповідальність.
Я стряхнув голову від думок, і коли стало холодніше пішов в середину. Мене зустрів дворецький, запропонував повечеряти в колі колег. Хотів би відмовитися,але не мав права. Все ж зможу повпливати на думку цих всіх джентельменів за столом. Крок. Ще крок. І ось я вже сиджу за білою скатертиною біля Томаса навпроти тих двох.
—Ми попросили кухаря запакувати нам зразки їжі — сказав спокійно містер Німсон перш ніж почати різати телячий стейк. Страва була запашною. Мʼясо подалося з ароматним соусом і запеченими овочами. Ідеальний баланс ніжності м’яса та насиченого смаку.
—Мм.. головне щоб ми не померли від цієї вечері—сказав я втомлено дивившись на їжу. Я був не голодний, але заради ввічливості мав би щось зʼїсти. Тож легкими рухами взяв до рук прибори і почав розрізати мʼясо. На моє зауваження всі відповіли тишею. Скот поперхнувся, а вусань поруч легенько постукав того по спині. А я? Я зітхну і не піднімав очей з тарілки.
—То відправитесь завтра до судмедекспертизи. Маємо точно знати що було підсипано, хоча не виключаємо що і сама поверхня посуду могла бути отруєна —сказав спокійно Томас
—Посуд ми теж забрали на всяк випадок — Німсон кивнув . Я все ще мовчав, але треба було щось сказати якось з маніпулювати фактами. Головне говорити. Можливо пощастить і все складеться таким чином як потрібно.
—Ви говорили з М..
—Ви обшукали кімнати? — ці дві репліки прозвучали з моїх вус і «масла» майже одночасно. Але Томас і я точно не хотіли говорити про інцидент з італійцем поки що, тож друг підтримав ініціативу майже одразу.
—Справді, ви знайшли щось цікаве?
—Чесно кажучи — Німсон прокашлявся— знайшли. З ключового це заповіти
—Про них ми знаємо — я нарешті підняв погляд на вусання виглядаючи спокійно і нудьгувато.
—Але їх було багато. Найстаріший датується 20 роком — каже він мʼяко заперечуючи ніби дитина.
—Он як? — я здивувався, то Монтьєр не брехав про драматичне «30 заповітів»? Цікаво.
—Так і в особистих записах Флітвела він постійно щось говорив про свою смерть, панічно боячись цього. Я можу дати вам почитати, якщо в цьому є необхідність.
—І про це ми знаємо. Монтьєр нам все розповів — кажу я спокійно. Чоловік,що боїться загибелі і очікує їх від всіх помре від власного пістолета. Якби не Даніель всеодно був би мертвий. Смерть це питання часу, не більше.
—Ну про бунт він явно не розповідав — викинув зневажливо Скот і навіть не подивився в мою сторону.
—Бунт? — здивовано підняв брови Томас і я майже одночасно.
—Бунт — підтвердив Німсон — він підозрював, що Монтьєр готує проти нього якісь махінації і можливо був правий тож написав все в своєму щоденнику.
—Тобто я був правий бачиш Томасе — зрадів цьому я. Мої очі загорілися, а руки так і тримали прибори над зхололою їжею. Друг лише зітхнув.
—Це явний мотив, справді— підтвердив Том—а де ви знайшли ці записки?
В його кабінеті і в сейфі за картиною у вітальні — сказав спокійно Німсон —скоріше за все хтось їх переносив в сейф і одна записка випала під стіл. Вона була досить малою щоб помітити її. Можливо це сам Флітвел переносив свої листи в сейф , але чому?
—Може це хтось інший? Немає сенсу нести папірці в іншу кімнату —заперечив я роздумуючи над картиною перед моїми очима. Як пальці покійного панічно трусяться поки той складає всі свої записки до купи.
Флітвел молиться всім богам ,щоб вийти з свого кабінету живим, але потім надягає маску спокійності і йде у вітальню.
—Ну ми до кінця і не дізнаємося, хіба це грає роль? Важливіше, що саме було написано. Почерк точно Флітвела. Містер Скот та я в цьому переконалися, коли дивилися на інші документи .
—А що ще було в сейфі?— продовжував розпитуватися я. Якщо ці двоє так просто його знайшли це може означати тільки одне, він не був закритий до кінця. Покійний спеціально залишив ці підказки нам? Я б усміхнувся цій думці. Все цікавіше ніж я міг уявити.
—Револьвер—коротко відповів Скот
—Webley-Fosbery — уточнив Німсон. Хм? Я десь цю назву вже чув. Не сильна хороша зброя в бою, але для стрільби по мішеням згодиться. Може у пана Флітвела було хобі окрім колекціонування рослин?
—Чому там була зброя? — я нахмурив брови і задумливо торкнувся підборіддя кісточками пальців. Телятина на тарілці більше мене не цікавила.
—Ми не знаємо , але це все що ми знайшли. —Німсон знизав плечима
—Справді цікаво
—Щось ще? — запитав Томас вже більш залучено
—В садовому сараї нічого не знайшли, окрім якихось подрібнених трав і насінь. Ми взяли кілька зразків якихось рослини на експертизу. Дуже щось воно було підозрілим.
—Це правильно. Може щось ще? — з надією сказав я. А вони гарно попрацювали поки я розважував публікую, мушу визнати. В моменті,навіть, собі думаю, добре що вони з нами.
—Ще ключик від кімнати Мартіни був у старшої покоївки, вона сама зізналася, що деякі речі її крала
—Крала? — я не з міг стримати здивований смішок. Така поведінка покоївки ну зовсім дитяча. А я вже думав ,що вона строга жінка.
—Я так зрозумів банальна не приязнь, але таке відчуття що її хочуть підставити особливо враховуючи доказ з тим що Монтьєр готував бунт, раджу завтра з нею про це поговорити. Цю жіночку легко розколоти при бажанні – сказав спокійно Скот. Я вже бачив як він попивав вино поки його тарілка пустувала. Я ж повернувся колупати їжу, але в результаті не взяв ні шматочка.
Час пролетів швидко і ось вже стою перед дверима своєї нової кімнати, яку любʼязно відкриває для мене дворецький. Мої втомлені кроки скрипіли на сосновому паркеті, пахло так наче тут ніхто ніколи не жив. Все ж крило в яке нас поселили було гостьовим тож було більш пусто ніж в іншому маєтку. Бракувало пафосу : картин, годинників, артефактів,опудал тварин впольованих сімʼєю Флітвелів. Вони б гарно вписалися б в цю маленьку квадратну кімнатку. Хоча по правді кажучи тут було затишніше ніж в мене дома. Я почув «Спокійної ночі» від стриманого дворецького,а потім і легкий хлопок дверей. Знову один. Точніше - нарешті я один. Сівши на скрипуче ліжко, полегшено зітхнув, а потім мляво торкався свого лиця намагаючись змити втому дня. Думки крутилися в голові. Мартіна? Нащо ця панянка тут. Тобто чому Даніелль тут? Якщо всі докази і так показують на Монтьєра, чому я тут? Все складається занадто просто,щоб не нервувати. Я навіть не сперечаюся проти доказів нічого не ховаю.. ну майже. Але все ж. Може мені піти до Даніель. Я давно її не бачив. Вона не змінилася все так само прекрасна фарфорова лялька з строгими рисами…
Коли сонце повністю зникло за горизонтом, я тихо попрямував до кімнати Мартіни. Моїх кроків не було чути в порожній тиші з відлунням цвіркунів. Роки шахрайства не минули дарма. Хто б міг подумати, що й зараз ці навички згодяться? Від цієї думки стало тривожно. Я ж тут саме через білих воронів, чорт забирай. Нічне повітря гуляло по коридорам, постукав тихенько три рази по лакованому дереві,що були обгорнуті запахом трав та стерильності. Або мені так тоді здавалося.
Двері відчинились, і за ними стояла дівчина з кинджалом і в нічній сорочці:
— Привіт, — мило усміхнувся я. — Так ти ще більше скидаєшся на вбивцю, — підколов її і тихо засміявся. На мою репліку, як завжди, вона відреагувала кислою мармизою. Я зайшов в середину.
— Чорт. Пробач, — вона опустила кинджал, підійшла до дверей і замкнула їх.
— Як перший день? — оптимістично сказав я, оглядаючи вже знайомий простір. Вночі тут було затишніше.
— Просто жахливо. Ти в своєму глузді? — вона шепотом кричала, а я лише всміхався, як дурень.
За вікном розгортався вид на нічний сад,що загадково освітлювався поважним місяцем.
— Ех, і ти ще будеш мені дорікати, чи не так?— моя постать повернулася до неї.
— Так, буду! Треба ж бути таким дурнем. Твій блеф був жахливим, Томмі, просто жахливим! — у люті лаялася вона. Але я був готовий до звинувачень, та не до «Томмі». Я застиг — це слово, як тригер, паралізувало мене. Відчув як по венам пересувається кров глушачи звуки навколо — Чуєш? — додала Даніель до сотні своїх проклять. Я прокинувся, наче з кошмару.
— А те, що ти тримаєш докази у себе в кімнаті — це нормально, так? Ще трохи — і мене б посадили разом із тобою, — роздратовано кинув я.
— Що? Які докази? — розгублено сказала Даніель. Її голос пом’якшав, хоча вона не до кінця розуміла про що я.
— Капелюхи, ескізи, документи. Хоча про останнє ти, мабуть, і не знала. Якби ми не поспішили до кабінету, я впевнений — знайшли б ще щось.
— Ось чому ми тебе й покликали. Самі не справляємося.
— Як я ненавиджу твій перехід з атаки в захист, — сказав я скрививши губами.
— Давай визнаємо — напартачили обоє, — твердо сказала вона. Але я не був спокійним. Мене все бісило. Міг би ж просто малювати, а не цей цирк.
— Так чому ж Стіва не посадили на моє місце! — з претензією сказав я. — Він би точно не напартачив. Я не в банді. Я не хочу більше цього. Могли б і не чіпати мене! — злість, злість, злість розривала зсередини. Але я не кричав. Сказав це з пасивною агресією й пішов до своєї кімнати, думаючи про все. У мені вирувало море гніву, але я й уявити не міг, що цей шторм підіймала образа. Саме вона народила цю ненависть, саме вона пожирала мене. А я просто підкорявся.