Розділ 223

«Тепер вже у нього самого не запитаєш, тож певності бути не може, але...»

Від самої лише думки, що це може бути правдою, голова раптово стала абсолютно холодною та тверезою. Юдер провів долонею по обличчю й кілька разів глибоко перевів подих.

«Зараз думати про це немає жодного сенсу. Усе це в минулому...»

Усе це минуло.

Це були правильні слова, проте десь у глибині грудей усе одно з’явилося відчуття, ніби туди з розмаху встромили щось гостре. Відтоді як він повернувся назад у часі, він жодного разу не шкодував про своє минуле життя. І зараз усе залишалося так само.

Але що це за почуття? Що це взагалі таке?

Він відчував глибоку розгубленість, бо не міг дібрати слів, аби описати стан, у якому опинився.

Він неодноразово повторював собі ці слова, намагаючись прогнати зайві думки, і знову сів на ліжко, але сон взагалі не йшов. Замість дрімоти його голову заполонили думки зовсім не про майбутнє завдання із зачищення монстрів на заході й не про червоний камінь — там були лише спогади про Кішіара.

Таємничий чоловік, якого Юдер, як йому здавалося, так і не зможе збагнути до самого дня своєї смерті.

Людина, чиє життя він уперше відібрав власними руками.

І обличчя, яке він стільки років намагався викреслити зі своїх спогадів, зрештою виринуло в його пам’яті в останню секунду.

«...Може, краще піти й розпитати Інона?»

Досі він вважав ці сни лише хаотичними мареннями, які то з'являлися, то зникали, й про які навіть неможливо було сказати точно, чи відбувалися вони насправді. Проте цього разу просто так відмахнутися не вдавалося. Інон знав чимало всіляких речей, тож, вислухавши цю розповідь, він, можливо, зміг би вказати на деталь, яку Юдер пропустив.

Перед очима постало обличчя Інона, який неодмінно вибухне гнівом і почне скиглити: «Ти що, вважаєш, ніби я знаю геть усе? Ну й вигадав же!». Проте іншого виходу не було. Адже той був єдиним, хто взагалі знав бодай щось про його минуле.

«Ніч хоч і пізня, але Інон майже не спить, тож він ще може не спати».

Він вирішив спочатку завітати до його кімнати поруч із медичним відділом і подивитися, чи світиться там вогонь, а якщо ні — то просто повернутися. Від цієї думки на душі трохи полегшало.

Проте, безшумно відчинивши двері й ступивши в темний коридор, де тьмяно мерехтіло нічне каміння, Юдер не пройшов і кількох кроків, як завмер на місці. Ще до того, як він устиг повернути голову, його чуття, що охоплювали все тіло, водночас щось уловили.

Чиясь присутність, яка виходила за межі звичайних п'яти відчуттів і вражала саму глибину свідомості.

— ...Командире?

Ніби відповідаючи на цей ледь чутний шепіт, чоловік, який спирався на стіну коридору, повільно розплющив і знову заплющив очі. У його червоних зіницях, які в темряві здавалися чорними, ковзнула ледь помітна посмішка.

— Вирішив прогулятися вночі?

— Чому ви... тут?

— ...

Він запитав це, намагаючись приховати здивування, проте Кішіар не відповів. Зустрівшись із його поглядом, який мовчки дивився на нього, ніби вважаючи за потрібне спочатку отримати відповідь на своє запитання, Юдер відчув, як пригнічені спогади зі сну знову повільно виповзають назовні. Намагаючись із усіх сил не думати про це, Юдер розтулив губи:

— ...Я саме збирався ненадовго спуститися до медичного відділу.

— Навіщо?

— Мені не спиться, тож якщо Інон ще не спить, я хотів дещо з ним обговорити...

Це звучало дещо переконливо, але, хай там як, це не було цілковитою брехнею.

— Навіть не знаючи, спить він чи ні?

— Якби він спав, я б просто повернувся.

— Тоді хіба перед тобою немає значно кращого варіанта, ніж такий непевний вибір?

«Просто перед твоїми очима». Побачивши перед собою це бліде обличчя, що мовило ці слова, Юдер занімів. Він вагався, розтуляючи губи й не знаючи, що відповісти, а далі просто важко зітхнув:

— Навіщо ви справді прийшли? Не кажіть тільки, що прийшли побачити мене.

— Чому ти так упевнений?

— ...То ви й справді прийшли зустрітися зі мною?

Глибокої ночі, навіть не постукавши в двері, просто стоячи в коридорі?

Зустрівши погляд Юдера, сповнений складних сумнівів, Кішіар ледь помітно всміхнувся. Його обличчя виглядало ще більш млосним і туманним, ніж зазвичай, ніби він був напівп'яний від сну.

— Чесно кажучи, я й сам не зовсім розумію. Мені здавалося, що після звіту Натана я просто відпочивав у себе, а коли отямився — уже стояв тут.

— Це...

Лунатизм? Чи, можливо, це ознака погіршення здоров'я через цикл? Хай там як, але те, що його тіло рухалося поза його свідомістю, було поганим симптомом.

— Покликати священика Лусана?

— Не треба, — легко відповів Кішіар. Він відірвався від стіни й ступив ближче.

— Може, просто... побалакаємо?

«Хоч трішки». Остання частина фрази пролунала так тихо, що Юдер не був упевнений, чи правильно її почув. Що ближче той підходив, то виразніше відчувався велетенський потік, що вирував навколо нього. Сама присутність поруч із Кішіаром створювала відчуття, ніби ти пливеш у темній і глибокій безодні, де важка й м'яка сила давила на шкіру.

Це не було боляче, але дихати чомусь ставало трохи важко, тож Юдер мимоволі просунув пальці під комір, аби трохи послабити його.

Одразу після цього Кішіар зупинився й перевів погляд туди.

— Тобі незручно?

— ...Ні.

Юдер по черзі глянув на свої зачинені двері та на Кішіара.

«З зустріччю з Іноном не склалося».

Хоча він хвилювався за чоловіка, який вже кілька днів поспіль не показувався на очі, він аж ніяк не бажав зустріти його за таких обставин. Тим паче, коли сни про минуле й без того туманили голову, про що він мав розмовляти, стоячи віч-на-віч із цією людиною?

Якби він був правильним помічником, то мав би сказати, що зараз період, коли той почувається зле, і попросити його негайно повернутися до себе нагору.

«Але...»

І все ж Юдер відчув глибокий жаль до самого себе через те, що не зміг одразу сказати йому йти геть.

«Приймаючи до уваги його слова про можливий гін, запаху я поки що не відчуваю... Проте якщо він вийде на вулицю в такому стані, невідомо, що може статися, тож краще ненадовго впустити його всередину».

Ще раз глибоко зітхнувши, Юдер знову відчинив зачинені двері.

Чи буде це рішенням, про яке він не шкодуватиме? Невідомо.

— Увійдіть не надовго, вип'ємо чаю, якщо бажаєте.

Здавалося, Кішіар, який сам прийшов і стояв у коридорі, зовсім не очікував, що його справді запросять всередину, тож його очі трохи розширилися. За мить він м'яко всміхнувся й плавно ступив крізь відчинені двері:

— Чудово.

Кімната була розрахована на одну особу, тож хоч вона й не була надто великою, Юдер ніколи не вважав її тісною. Проте відколи всередину зайшов Кішіар, виникло дивне відчуття, ніби весь простір вмить заповнився вщент. Залишивши чоловіка, який чужинцем роззирався довкола, ніби досліджуючи незнайоме приміщення, Юдер прибрав із столу кухоль і запалив лампу.

— Сідайте сюди.

Накришивши в дві чашки чайного листя, яке йому колись насильно запхнула Канна, Юдер ворухнув пальцями. Сформована в повітрі водяна сфера розділилася на два струмені й заповнила кожну з чашок. Ще один помах руки — і вода вмить нагрілася до потрібної температури, пустивши пару. Оглянувши чашки, Юдер легко підсунув одну з них до Кішіара:

— Зачекайте трохи, поки чай завариться, а тоді можете пити.

— Ти вельми ефективно заварюєш чай. Натан би засмутився, якби побачив це.

— Якщо є здібності, їх варто використовувати.

На цю категоричну відповідь Кішіар стиха посміхнувся:

— Уперше питиму чай, приготований за допомогою сили. Справді цікаво, який він на смак.

Вишукано зайнявши своє місце, чоловік простягнув руку й узяв чашку. Вона не була якоюсь надто дорогою, але чомусь у його руках здавалася неймовірно цінною річчю.

Скориставшись тим, що той опустив очі, ніби смакуючи аромат, Юдер розтулив губи:

— Як ваше самопочуття?

— Якщо ти питаєш, чи все так, як зазвичай, то ні.

Відповідь виявилася саме такою, як він і очікував.

— Проте від того, що ми сидимо ось так навпроти, мені значно краще.

— І ви справді не пам'ятаєте, як опинилися тут?

— Так.

— І жодних здогадів немає?

— Здогадів...

Пробурмотівши це, Кішіар зробив ковток і замислено замовк, дивлячись на тріпотливий вогник лампи.

— ...A. Так. Згадав.

Юдер підвів голову, гадаючи, що той нарешті щось згадав, як Кішіар опустив чашку й стиха мовив:

— Сьогодні вдень ти приходив до моїх дверей, чи не так?

Юдер намагався зберегти спокій, але в той момент ледь не випустив чашку з рук. Він миттєво використав силу, аби рідина не виплеснулася через край, проте було вже пізно. Кішіар мрійливо прижмурився й всміхнувся.

— ...Ви знали?

— Я відчував це зсередини.

Юдер пригадав слова Натана про те, що Кішіар іноді, просто сидячи на місці, здатен зчитувати рухи тих, хто перебуває далеко. Його охопило легке відчуття докору сумління.

«Знаючи, хто за дверима, і навіщо мене взагалі понесло туди на такому пориві...»

— Чому ти просто розвернувся й пішов?

— Нічого особливого не сталося.

— Якби це сказав хтось інший, я б повірив.

Тихо відповів Кішіар, підперши підборіддя рукою й злегка нахиливши голову. Це був лише незначний жест, але через маленький столик між ними виникло відчуття, ніби відстань скоротилася аж надто сильно.

— Але якщо це каже Юдер Айль, я не можу повірити.

— Навіть якщо ви не вірите, справді нічого не сталося. Що ще я можу відповісти?

— Що ж. У такому разі я сформулюю інакше: я просто не хочу в це вірити.

Попри непохитну позицію Юдера, Кішіар легко змінив формулювання й стиха засміявся, дивлячись на його насуплене обличчя:

— Чесно кажучи, я дуже чекав, що ти увійдеш всередину. Присягаюсь якщо чесно, я вперше з таким нетерпінням чекав на стук у двері.

— ...

Чи то через силу, яку випромінював Кішіар, чи то просто через настрій, але відчуття тиску на шкірі лише посилилося. А можливо, діяли обидва чинники.

— І ось ти розвертаєшся й ідеш, а потім приходить Натан і переказує, що відтепер усі звіти й накази мають передаватися листами?

— Це...

— Через труднощі з гоном. Я знаю.

Перебивши його на півслові, Кішіар важко видихнув:

— Проте іноді саме через це стає ще гіркіше.

— І саме тому ви прийшли сюди?

— Хм... Насправді я цього не планував. Але це була остання думка, з якою я ненадовго заплющив очі, тож я просто вирішив її висловити.

Кінчики його пальців, що погладжували край чашки, завмерли. На поверхні води, що легенько гойдалася, відбився червоний погляд.

— Я просто подумав: якщо ти скажеш, що хотів увійти, бо хвилювався за мене, то, можливо, цей холод трохи відступить.