Розділ 222
Shadow«Можеш пояснити, як це сталося?»
Зізнатися чесно, відповідати не хотілося. Проте довелося.
Кішіар мав такий вигляд, ніби просидить тут хоч до самого ранку, поки Юдер не розтулить рота. Поки Юдер мовчав, було відчуття, наче його проколюють і прокручують у тілі гостро заточений ніж, і коли воно сягнуло межі, лиш тоді він спромігся поворухнути пересохлими губами й видавити голос:
«Не спрацювало».
«Сила?»
Кішіар точно вхопив пропущену суть. Юдер відвернув голову, уникаючи його погляду.
«...Так».
«Узагалі ніяк?»
«Мечем розтяти вдавалося. Але крім цього...»
Кішіар мовчав. Мабуть, це здавалося йому невимовною дикістю. Той, хто досі був так упевнений у власній силі, на ділі виявився цілковитим непотребом на полі бою — будь-хто на його місці відчув би не просто приниження, а повне розчарування. Юдеру без зусиль спали на думку деякі з тих слів, які йому доводилося чути раніше:
Скільки людей постраждало через те, що довірилися тобі, ти взагалі усвідомлюєш?
Оцей безпорадний шмаркач — наш заступник командира? З яким обличчям він тепер залишатиметься в Кавалерії? Він же не збирається стирчати тут і далі, чи як?
...Ішов сюди з таким задертим носом. Зате тепер подивіться на нього! Жалюгідне видовище!
«...»
У животі знову все перевернулося, тож він вирішив облишити ці спогади. Замість того щоб очікувати, які слова вирвуться з вуст Кішіара після цієї мовчанки, Юдер вирішив заговорити першим.
«Щойно розвидниться, я залишу поле бою й складу повноваження заступника командира. Також я прийму будь-яке додаткове покарання, яке ви призначите».
«Складеш повноваження й підеш?» — повільно перепитав Кішіар.
«Чому?»
Його сухий, мов пісок, що от-от розвіється за вітром, голос неприємно шкрябав у вухах. Юдер стиснув зуби й, досі уникаючи його погляду, пробурмотів:
«Через те, що моя сила не спрацювала й я не зміг вчасно зарадити ситуації, понад десяток людей дістали поранення. Я мушу понести покарання й узяти на себе відповідальність».
«Ніхто не міг передбачити, що твоя сила не спрацює. Якщо вже на те пішло, то відповідальність і покарання мушу понести я — той, хто відправив тебе туди».
Облиште ці слова, у які все одно ніхто не повірить. Якщо сам командир казатиме таке, то хто його буде поважати?!
Він ледве втримав грубі слова, що готові були зірватися з язика.
«...Просто покарайте мене».
«І як саме покарати того, чиї руки вже майже відірвані від тіла?»
Він хоче, щоб я сам назвав собі покарання? Юдер заплющив насуплені очі й стримав зітхання.
«Будь-що, мені байдуже. Побийте батогами на очах у всіх чи виженіть із Кавалерійського Корпусу».
Лише після цього сповнені гніву голоси, можливо, нарешті вщухнуть. Наступником міг би стати Ґакейн, якого високо цінували інші кавалеристи, або Евер Бек, яка постійно здобувала нові заслуги.
Якщо дійде до виключення з Корпусу Пробуджених, доведеться самотужки повертатися до рідного села... Проте яка різниця? Зараз йому здавалося, що це не має жодного значення. Якщо не вдасться нести речі руками, можна тягти їх бодай зубами. І, можливо, для чоловіка, який стояв перед ним, це взагалі стане найкращим рішенням.
Щоразу, коли вони залишалися наодинці, між ними виникала ця терпка, нестерпно дивна атмосфера — тепер із цим буде покінчено, і він швидко забуде темний спогад про те, як через непереборні обставини зазіхнув на свого підлеглого...
«Ти справді говориш це щиро, Юдере Айль?»
«Так».
«Подивись на мене й повтори це».
Пролунав холодний наказ. Юдер із зусиллям підвів впертий опущений погляд і нарешті спрямував його на Кішіара. Гострий, мов лезо, яскраво-червоний погляд без найменшого натяку на посмішку впився в нього.
«...Я кажу це абсолютно щиро».
Він чекав, що той назве його слабкодухим або, принаймні, вилає чи кине якесь гостре слово. Проте, на диво, той зовсім не розгнівався.
«З моменту, як з'явився найперший пробуджений, минуло заледве два роки».
«...»
«Ніхто й досі повністю не знає меж своєї сили й того, які обмеження вона має. Навіть я сам досі не знаю слабких місць своєї здібності».
Юдер не розумів, до чого ці слова. Поки він спантеличено дивився на нього, Кішіар тихо, але вагомо продовжив:
«Ти просто дізнався про це раніше за інших. Якщо подивитися з цього боку, тобі навіть пощастило».
«Про що... ви говорите?»
«У цьому бою поранення дістали одинадцять осіб. Із них єдиний, чиї рани були настільки тяжкими, що знадобився жрець — це ти. Мені казали, що щойно ти усвідомив, що сила не діє, ти до останнього тримав меч і власноруч стримував противника, виграючи час, завдяки чому підкріплення встигло вчасно. Я помиляюся?»
«...»
Юдер знову стиснув зуби. Він не знав, що на це відповісти.
«Але ж...»
«Сила не може не діяти геть на все. Ти перевіряв, чи діє вона на інші предмети?»
Він не знав. Після хаотичної битви бракувало часу навіть на те, щоб знайти місце для перев'язки й відпочинку, тож перевіряти це просто не було коли. Навіть цю хижу вдалося винайняти лише тому, що поблизу не було жодного храму.
Коли Юдер повільно похитав головою, Кішіар зітхнув і взяв у жменю трохи соломи, що вкривала підлогу. Юдер просто мовчки спостерігав, не розуміючи, що той збирається робити, аж поки той спокійно не наказав:
«Запали це».
«Що?»
«Маленького вогника буде цілком достатньо».
Здавалося, у цьому немає жодного сенсу. Але водночас з'явився сумнів: а чи зможе він? Це нове, суперечливе почуття збентежило його, і поки він вагався, біля вуха пролунав заспокійливий голос:
«Усе гаразд, спробуй».
Так. Навіть якщо нічого не вийде — яка різниця? Вони вже бачили одне одного в найгіршому стані, тож втрачати більше нічого.
Ніби підкоряючись цьому пориву, він із почуттям відчаю привів у дію силу, і на порожньому місці миттєво спалахнув вогник. Маленьке яскраво-червоне полум'я перекинулося на солому в руці Кішіара.
Дивлячись на вогонь, що виник так легко, Кішіар м'яко всміхнувся. Ця посмішка відрізнялася від тієї, яку Юдер побачив, коли вперше розплющив очі.
«Бачиш, ти можеш».
Пробурмотів той, споглядаючи купу попелу, на яку миттєво перетворилася солома. Юдер, охоплений дивним відчуттям, не міг підібрати слів. За мить Кішіар, який дивився на попіл на своїй білій рукавичці, про щось замислився й назвав його ім'я:
«Юдере Айль».
«...Так».
«Я дам тобі одне завдання. Якщо ти його виконаєш, ми забудемо про цей випадок, а ти залишишся на своїй посаді».
«Яке... завдання?»
«Знайди десять способів прибрати цей попіл так, щоб і сліду його не лишилося».
З цими словами Кішіар перевернув долоню. Загадковий голос пролунав над чорним попелом, що осипався на підлогу.
«Проте всі прямі способи прибирання руками заборонено — лише за допомогою твоєї "сили"».
«Це ж...»
«Це твоє покарання. Іншого не буде».
І в той момент, коли піднята рука накрила його спантеличені очі, темрява огорнула його тіло, і свідомість згасла...
«...»
Знову розплющивши очі, Юдер побачив знайому стелю казарми Кавалерії й лише тоді усвідомив, що це був лише сон про його минуле життя. Розтираючи голову, яка нила від болю, він сів; за вікном ще тьмяно виднілася нічна темрява.
Заплющувати очі знову не було сенсу — заснути він усе одно не зміг би, тому підвівся й випив води. Хоча вона мало чим відрізнялася від тієї, яку він пив уві сні, у роті лишився гіркий присмак.
«Треба ж такому наснитися».
Мабуть, це через напругу від думки про швидкий від'їзд на захід. Похмуре обличчя Кішіара зі сну ніяк не виходило з голови.
Спогади про той день і досі залишалися доволі чіткими. Це був надто вражаючий досвід, аби його забути — адже саме тоді він уперше дізнався, що його сила не діє на істот, які не були породженням цього світу.
Тоді Юдер, який із запізненням отримав від Кішіара це дивне завдання, лише за кілька днів осягнув його справжній зміст. Той хотів, аби він зрозумів: прямо спалювати чи пронизувати наскрізь — це не єдиний спосіб досягти мети.
Навіть якщо сила не діяла на монстрів прямо — це не мало значення. Якщо розчавити їм тіло, вони все одно помруть. A Юдер володів силою, здатною рухати саму природу, аби перетворити на місиво будь-яку, навіть найжахливішу істоту.
Завдяки цьому в наступній битві Юдер за допомогою інших заманив кілька сотень монстрів у вузьку ущелину, а потім обвалив усю скелю, здобувши велику перемогу. Це змінило кілька ландшафтів на заході та увійшло в історію як битва, що допомогла йому здобути титул віконта.
Після того як він ще кілька разів показав себе подібним чином, тиск і перешкоди з боку вищих кіл стали надто сильними, тож Юдер майже перестав брати участь у боях особисто. Проте навіть після того, як він став командиром, досвід того дня не раз ставав у пригоді.
Юдер опустив погляд на свою руку й злегка стиснув та розтиснув пальці. Оскільки під час сну він не вдягав рукавичок, пляма на тильній стороні долоні була добре помітна. Споглядаючи свої грубі пальці з дрібними шрамами від всілякої праці з самого дитинства, він раптом уявив, як поверх них накладаються забинтовані руки зі сну.
«Якщо замислитися... те поранення тоді було справді важким».
Раніше він про це не згадував, але, побачивши їх знову уві сні, він здивувався, як після таких травм у нього не залишилося жодних ускладнень. Поранення завдав монстр, який був природним ворогом його здібностей, і до приходу Кішіара рану навіть не обробили належним чином — просто перев'язали й залишили як є. За таких умов навіть після пізнього лікування повністю відновитися було майже неможливо, тож як усе так бездоганно зажило?
Може, його добре вилікували в храмі, до якого вони звернулися згодом? Зовсім ні. Вони навіть цуралися давати кавалеристам свячену воду, яку Кішіар дістав в іншому регіоні.
«Тоді... це було моє перше важке поранення, тож я просто подумав, що відновлююся швидше за інших».
Проте згодом, коли він став командиром і діставав подібні поранення від монстрів, вони заживали значно довше, ніж інші травми, й лишали виразні шрами.
«...»
Юдер раптом завмер, і його плечі напружилися.
«Невже?..»
Тоді він цього не знав, але тепер йому була відома одна деталь: Кішіар володів священою силою.
Якщо дивовижне одужання не було випадковістю, то це пояснення залишалося єдиним можливим.