Розділ 213

— Юдере. Чув, останнім часом ти тренуєшся на світанку разом із Евер Бек.

— Що?

— Здається, ти почав це з якоюсь метою. Все іде вдало?

— А... Так.

Здивований раптовою зміною теми, Юдер усе ж кивнув. Останнім часом він і справді щосвітанку тренувався разом із Евер, як і просив її раніше. Хоча тренуванням це можна було назвати лише умовно — насправді він просто спостерігав, як Евер використовує свою силу, і вивчав її потоки, проте це виявилося значно цікавішим, ніж він очікував.

Евер із цього життя була ще не такою досвідченою, як у минулому, але її вміння контролювати силу виявлялося незрівнянно витонченішим, ніж у інших пробуджених. Запозичити цей прийом і застосувати до себе — саме такою була поточна ціль Юдера.

Однак він не очікував, що Кішіар раптом згадає про це зараз, тому затримався з відповіддю, намагаючись збагнути його наміри.

— Серед нинішніх членів корпусу Евер найкраще за всіх вміє контролювати малі обсяги сили. Оскільки мені цього трохи бракує, я користуюся її допомогою.

— Таїс Юлман та його учень теж продовжують допомагати.

Кішіар знову змінив тему.

Після інциденту з експериментом у підвалі Таїс Юлман за наказом Кішіара змінив місце своїх досліджень. Його новою лабораторією стала будівля складу імперської лицарської гвардії, розташована трохи віддалік від Кавалерії. Перевезення всіх речей зайняло кілька днів і мало б виснажити його, проте маг без відпочинку складав нові плани на майбутнє й виглядав як ніколи захопленим.

Його учень Алік, допомагаючи наставнику, водночас тренував свою здатність пробудженого керувати водою. Щоразу, коли з'являвся Юдер, той нескінченно засипав його запитаннями, що варто було потрапити до нього в руки — і розмова затягувалася на кілька годин.

Насправді обсяг води, який він міг викликати, навіть якщо зібрати все разом, ледь заповнював одну чашку, тож назвати цю силу могутньою було важко. Проте завдяки великому досвіду спостереження за магами стихій його швидкість розвитку перевершувала будь-кого з членів Кавалерійського Корпусу. Через це Юдер у душі дуже високо оцінював його потенціал.

Об'єднавши всі ці думки, Юдер відповів коротким реченням:

— Так. Адже це моя робота.

— Ти й до медичного відділу ходиш, і за тренуваннями заступників командира наглядаєш, і за двома пробудженими, що належать до «Зорі Награна», ходиш слідком, розслідуючи їхні справи, чи не так?

— ...Так.

«Здається, він знає про мої справи краще за мене самого. Навіщо тоді взагалі було запитувати, як мої справи?»

У відповідь на цей трохи ніяковий жест Юдера Кішіар посміхнувся ще яскравіше.

— І при цьому ти просиш дати тобі ще більше роботи. Ти серйозно?

— Нічого зі мною не станеться, якщо роботи стане ще більше.

— Відповідь цілком у дусі Юдера Айля. Проте я заговорив про це не для того, щоб дивитися, як ти загинаєшся від перевтоми.

Юдер раптом відчув безтілесну енергію, яка наче притягувала його тіло, і злегка повернув голову. Невидима для очей сила, що вже встигла заповнити весь кабінет командира, вирувала й рухалася в повітрі.

«Це...»

Енергія Кішіара. Він зрозумів це миттєво. Енергія, яка через період втратила звичну стриманість, наче відображаючи волю свого господаря, вирувала значно лютіше й вільніше, кружляючи навколо тіла Юдера. Юдер намагався не відволікатися на це відчуття й дивився прямо на Кішіара.

— Але хіба цей спосіб не найкращий?

— Є й інша відповідь, значно простіша.

Які ще можуть бути способи залишитися в кабінеті командира довше, окрім роботи? У відповідь на запитальний і трохи насуплений погляд Юдера Кішіар прошепотів голосом настільки солодким, що серце мимовільно завмирало:

— Просто залишатися тут стільки, скільки хочеться, коли ти цього хочеш.

— ......

— Як тобі таке?

Хоч як намагайся сприймати це як щось звичне, підтекст був надто очевидним. Варто було Юдеру побачити це обличчя, забарвлене відвертим бажанням дізнатися його відповідь, як усередині нього самого рефлекторно підняла голову спрага. У роті пересохло, але він із зусиллям втамував цей жар і ковтнув.

— ...Я візьму це до уваги.

— Лише до уваги?

Небезпечна атмосфера, яка сьогодні відчувалася особливо гостро, напевно, була наслідком того, що енергія Кішіара коливалася без жодного стримування. Розум бив на сполох, попереджаючи, що не можна піддаватися впливу людини, яка зараз перебуває в нестабільному стані.

— Я також постараюся.

— Ех. Не піддаєшся, — засміявся Кішіар, тихо видихнувши носом.

Він деякий час низько сміявся, ніби йому було справді весело, а потім глибоко зітхнув і відкинувся на спинку крісла.

За мить, коли сміх поволі вщух, після нього залишився лише глибокий погляд і тиша. Зафіксувавши свої рубінові очі на Юдерові, ніби намагаючись проникнути в саму його суть, Кішіар заговорив:

— Весь цей час, поки я рідко з'являвся... ти не ображався на мене?

Юдеру раптом спало на думку, що саме ці слова Кішіар хотів сказати йому від самого початку. Він не був упевнений на сто відсотків, але чомусь відчував саме це.

— Усе було гаразд... проте.

Юдер хотів продовжити, але, помітивши дивний блиск у очах Кішіара, одразу змінив слова:

— Трохи раніше я чув від сера Цукермана, що ваш період цього разу затягується, тому дуже хвилювався.

— То ось про що ви розмовляли з Натаном.

Вираз обличчя Кішіара змінився, ніби сумніви нарешті розвіялися, і він повільно похитав головою.

— Не варто хвилюватися. Цього разу період затягується лише тому, що, на відміну від минулого, я намагаюся вивільнити силу найприроднішим шляхом, нічого не роблячи. Натан, хоч і здається спокійним, за своєю природою дуже тривожний, тому іноді бачить ситуацію в занадто негативному світлі.

Те, що період затягнувся через природне вивільнення сили, означало, що раніше він вивільняв її якимось іншим чином? Це звучало дивно, але розпитувати детальніше було б недоречно. Юдер трохи завагався й коротко запитав:

— Але з вами все буде гаразд?

— Доведеться зробити так, щоб усе було гаразд.

У м'якому погляді Кішіара замиготів жар.

— Адже дізнавшись, що таке справжнє життя, я більше не хочу марно жевріти, заплющуючи очі на інші речі.

Юдер не зовсім зрозумів зміст цих слів, але оскільки Кішіар виглядав так, ніби з його душі впав якийсь тягар, це здалося не таким уже й важливим. Шкіра, якої торкався цей гарячий погляд, починала зудіти.

Намагаючись струсити відчуття, що піднімалося вздовж спини, Юдер поворушив сухими губами:

— Зрозумів. ...Якщо я можу чимось допомогти, будь ласка, скажіть.

— Хочу торкнутися тебе.

Від раптово кинутих слів атмосфера знову змінилася. Бачачи, як Юдер трохи відкрив рот, ніби ось-ось перепитає «Що?», Кішіар повторив ще раз:

— Дуже хочу торкнутися.

— Про що ви?

Він перепитав, але відповідь уже знав. Погляд застиг прямо на його обличчі, тож не зрозуміти це було неможливо. За мить Кішіар злегка підняв руку й поворушив пальцями, таємничо піднявши кутики губ у посмішці, ніби запитуючи, чи справді той не розуміє. Після цього передчуття перетворилося на цілковиту впевненість.

«Навіщо він удається до таких лукавих хитрощів...»

Чому від нього неможливо відвести очей і чому це відчувається аж так непристойно? Якби це було як раніше, коли можна було бурчати що він хитрий змій і просто швидко ухилитися, було б добре, але ті часи були вже надто далеко.

— ......Де саме ви хочете торкнутися?

— Ти справді дозволиш мені торкнутися?

Коли Юдер важко пробурмотів це після довгої мовчанки, у відповідь пролунала реакція, яка вдавала здивування.

— Якщо це допоможе, то, поки це не буде занадто, усе гаразд.

— Занадто, кажеш.

Кішіар кивнув Юдерові й поставив уточнювальне запитання:

— Ну що ж... Волосся можна?

— Так.

— А руки?

— Так.

— Щока? Вухо?

— ...Так.

Юдер не розумів, навіщо той перевіряє кожну деталь, але все ж відповідав.

— Хм. А як щодо цього місця?

Кішіар легко торкнувся вказівним пальцем нижче своїх губ і грайливо всміхнувся очима.

— ......Вибачте, але ви з самого початку казали це лише для того, щоб посміятись з мене?

— Ха-ха-ха.

На цю холодну відповідь Кішіар раптом закрив пів обличчя рукою й щиро та весело розсміявся. Юдер на мить застиг, забувши, що хотів сказати, і приголомшено дивився на його обличчя.

Можливо, саме так розквітає квітка, що тане під теплими сонячними променями?

Попри те, що він безліч разів бачив посмішку на обличчі Кішіара ла Орра, у його голові виринула й одразу згасла думка про те, що він жодного разу не бачив саме такого виразу. Посмішка чоловіка, якого він, як йому здавалося, знав уздовж і впоперек, глибоко прошила серце Юдера Айля, ніби він бачив це вперше у житті.

— Вибач. Я справді хочу торкнутися тебе, але зараз це я не можу собі дозволити. Мені важко контролювати силу, тому якщо я торкнуся тебе хоч раз, то вже не зможу зупинитися.

Лише після того, як це гіркувате бурмотіння, змішане зі сміхом, пролунало в його вухах, Юдер нарешті прокліпав очима й отямився.

— Дуже шкода, адже ти навіть дав дозвіл.

— ......

— Ваша високосте. Я приніс чай, але...

Для Юдера, який стояв мовчки, не знаючи, що відповісти, оскільки думки ніяк не збиралися до купи, дуже вчасно повернувся Натан Цукерман. Натан на мить завагався, побачивши обличчя Кішіара, на якому все ще залишалися сліди сміху, а потім коротко озирнувся на Юдера.

— Щось сталося?

— Сталася дуже мила річ. Хочеш дізнатися?

Натан Цукерман ніяк не відреагував на цей жартівливий випад. По його мовчазному обличчю було видно, що він уже не вперше бачить Кішіара в такому настрої. Натан спокійно поставив чайник і чашку, завдяки чому Юдер зміг повернути собі самовладання.

— Тоді я повернуся до роботи.

— Будь ласка.

Кішіар посміхнувся й помахав рукою. Юдер швидко сів на своє місце й потягнувся до листів, які щойно розсортував. Він хотів якнайшвидше все прочитати й піти, але погляд, що уп'явся в його профіль, сильно відволікав.

«Це лист із канцелярії придворних магів. Це, здається, про витрати на людей, викликаних через суд... І це схоже. А це...?»

Його очі, що з максимально можливою швидкістю пробігали по рядках, раптом зупинилися. Юдер насупився, дивлячись на написи на лицьовій стороні двох листів у своїх руках.

«Один від командира імперської лицарської гвардії Теорадо ван Тайна. А інший — від другого принца Еджейна Апанана Неларна. І обидва — запити».