Розділ 208

Під пильними поглядами всіх, хто зібрався в кімнаті очікування, Юдер дивився, як Кішіар розвертається. Очі людей, сповнені суміші найрізноманітніших емоцій, жадібно й благально проводжали його поглядом.

— Скоро настане наша черга.

Кішіар окинув поглядом усіх, хто дивився на нього, і тихо заговорив:

— Щоб стояти тут сьогодні, кожен із вас, мабуть, зазнав чимало образ і несправедливості. Можливо, ви навіть відчуваєте страх перед тим, що чекає на нас попереду. Проте, оскільки ви прийшли сюди, пам’ятайте: відтепер ви більше не боретеся самотужки.

Попри те, що в кімнаті зібралося багато людей, усередині панувала така тиша, що не було чутно навіть подиху. Кішіару не довелося жодного разу підвищити голос, аби точно достукатися до найглибших куточків сердець усіх присутніх.

— Коли ви вийдете звідси, пам’ятайте, що за вашими спинами завжди стою я. Я зроблю все, щоб ви ні на мить не пошкодували, що повірили мені й пройшли цей шлях аж сюди.

Це були дуже короткі кілька слів, які важко було назвати повноцінною промовою. Проте вони мали дивовижну силу розпалювати людські серця.

На обличчях людей, які досі стояли ніяково та були стривожені, поступово з’явився спокій, а в їхніх очах залишилися лише чіткі, добре усвідомлені емоції. Погляди цих бідних і простих людей, зовсім не звиклих до боротьби, раптом стали настільки твердими, що в це важко було повірити. Це було справжнє диво.

Після цього Кішіар до самого закінчення перерви невимушено розмовляв із тими, хто несміливо підходив до нього й затинаючись намагався заговорити. Поки Юдер мовчки спостерігав за цією сценою, хтось раптом легенько потрусив його за рукав.

— Юдере.

Той, хто підійшов до нього, був ніхто інший, як Ревлін шан Апето. Хлопець, який усе ще виглядав витончено й красиво, наче лялька, але тепер мав живий блиск в очах, з’явився в супроводі іншого підлітка з мовчазним виразом обличчя та одного слуги. Юдер беззвучно привітався з ними поглядом.

— Ревліне.

— Це мій коханий, Ніон. Ви ж уже знаєте його? А поруч — Піф, слуга, якому брат Ленор перед самою смертю довірив свій лист.

Оскільки їх уже знайомили раніше, Юдер знав, що хлопець, який стояв поруч із Ревліном, був його коханим, Данденіоном. Проте слугу, який приніс лист Ленора, він бачив уперше. Відчувши на собі погляд Юдера, слуга з дещо зляканим виглядом запанікував й відвів очі.

— Ви всі троє прийшли, щоб дати свідчення?

— Так. Це все завдяки командиру. Навіть ще вчора він говорив, що ми можемо не приходити, якщо не хочемо, але саме завдяки цьому ми всі змогли остаточно зважитися.

Це могло бути небезпечно. Проте Ревлін сказав, що все гаразд, адже це його власний вибір і те, що він зобов’язаний зробити, аби віддячити за порятунок.

— До речі...

Ревлін, який дивився знизу вгору на Юдера, раптово з посмішкою прошепотів:

— Коли ми отак стоїмо поруч, я мимоволі згадую нашу першу зустріч.

— Це було перед Головним храмом.

Юдер згадав момент, коли Ревлін уперше знайшов його під час загальної молитови перед Головним храмом. Зараз хлопець виглядав набагато краще, ніж того дня, коли він із блідим обличчям благав про допомогу.

— Якби Юдер тоді не вислухав мої слова серйозно, ми з Ніоном ні за що не стояли б зараз тут.

— Зовсім ні. Я майже нічого...

— Дякую вам.

Юдер хотів було сказати, що не зробив нічого особливого, але його слова були зупинені цією раптовою емоційною атакою.

— Я просто хотів обов’язково сказати це вам саме зараз.

Юдер мовчки дивився на хлопця зверху вниз. Почуття було дивним. Він не знав, що відповісти. Ревлін, ніби показуючи, що відповідати зовсім не обов’язково, легенько поплескав Юдера по руці. Його усміхнене обличчя виглядало надзвичайно світлим.

Вони стояли поряд, притулившись до стіни, і дивилися на Кішіара, який продовжував розмовляти з іншими людьми. Він тримав за руку старого батька Деврана, розпитуючи, чи немає якихось незручностей у їхньому місці проживання, а Джеклісу Хартану говорив, що щиро радий перевести їхні стосунки з простого листування у живе спілкування. Навіть ті люди, які спочатку були до смерті налякані тим фактом, що перед ними член імператорської родини, після кількох фраз із ним миттєво позбувалися напруги.

Дивлячись на це, Ревлін посміхнувся.

— Командир — справді неймовірна людина. Досі я ніколи не вважав когось настільки видатним і нікого не поважав, але тепер я розумію, що це за почуття.

— ...Так.

Чи можна взагалі повністю описати Кішіара ла Орра одним лише словом «неймовірний»? Юдер на мить задумався про це, а потім дуже тихо видихнув. Помітивши це, Ревлін раптом здивовано розплющив очі й кілька разів кліпнув.

— О. Ви щойно посміхнулися?

— Що?

— Здається, я вперше бачу, як ви посміхаєтеся.

«Хіба я посміхався?» Юдер і сам не знав. Проте Ревлін з абсолютною впевненістю стверджував, що Юдер посміхнувся.

— Навіть коли я був у Кавалерії, я відчував, що члени корпусу щиро йдуть за командиром і люблять його, але чомусь бачити це від Юдера ще більш дивно. Ой, вибачте. Ви ж його помічник, тому це цілком природно... Але все одно це якось...

Перш ніж Ревлін, не в змозі приховати свого здивування, встиг сказати щось більше, на щастя, почувся голос, що сповіщав про закінчення перерви. Юдер рушив слідом за Кішіаром і знову зайшов до зали суду. Щойно Кішіар сів на своє місце, троє заступників командира, які мовчки охороняли простір за його кріслом, одразу ж почали активно жестикулювати Юдеру, благаючи знаками розповісти, що відбувалося всередині.

Лише після того, як Юдер відповів їм поглядом, даючи зрозуміти, що з людьми в кімнаті очікування все абсолютно гаразд і жодних проблем немає, обличчя всіх трьох одночасно просвітліли.

— Наступною слово надається стороні герцога Пелетти та свідкам від Кавалерійського Корпусу.

Пролунав голос, який оголосив про початок нової частини засідання. Люди, які сиділи на стороні Апето, одночасно вп’ялися поглядами в Кішіара та вхід до кімнати очікування за його спиною. Першими, хто вийшов із темного проходу, що розчинив свої двері, були Ревлін шан Апето, Данденіон та колишній слуга Ленора.

— Боже мій! Це ж третій молодий господар Апето!

— Хоч і казали, що він розірвав усі зв’язки з родиною й пішов, але подумати тільки, що він з’явиться аж сюди...

Через появу настільки неочікуваних осіб із самого початку, зала суду вмить збуджено загула. На обличчях представників роду Апето також прочитувалася явна паніка. Проте вони швидко взяли свої емоції під контроль, намагаючись приховати збентеження.

«Схоже, вони припускали, що Ревлін може з’явитися».

Проте вони точно не очікували, що він вийде першим. Зазвичай на судових процесах в імперії Орр найважливіших свідків намагалися залишати на самий кінець.

Ревлін, який ледь помітно посміхнувся Кішіару та Юдеру, що стояв позаду, зайняв місце на трибуні свідків з боку Кавалерії та представився:

— Я Ревлін шан Апето. Клянуся перед богом, що в усьому, про що я зараз говоритиму, не буде жодної краплі сорому чи брехні.

Данденіон та Піф також озвучили схожі представлення та клятви. Ревлін, не виказуючи жодного страху під сотнями поглядів, що вп’ялися в нього, обвів присутніх очима й повільно розімкнув губи:

— Те, що мій дядько Белтрейл та брат Ленор скоїли злочин, який не можна прощати — це незаперечний факт. Вони чітко усвідомлювали, що саме роблять. Це не та справа, яку можна зменшити чи зам’яти за допомогою виправдань.

— Молодий пане Ревліне!

— Це брехня! Мало того, що ти зрадив свій рід, як ти смієш казати таке!

— Герцогу Пелетто, невже вам не соромно? Як ви могли притягти в таке місце юного господаря, який ще навіть не здатний тверезо мислити?!

Зі сторони роду Апето посипалися різкі й гнівні вигуки. Ревлін навіть не повернув голови в їхній бік, гордо й упевнено піднявши підборіддя.

— Сторона Апето стверджує, що мій брат і дядько укладали контракти з піддослідними й проводили законні дослідження, проте те, що знаю я, зовсім відрізняється. Данденіон, якого привезли до маєтку Апето після укладення контракту з цими двома й призначили моїм охоронцем та компаньйоном для ігор, а також Піф, який до останнього дня служив брату Ленору, зможуть підтвердити мої слова набагато чіткіше.

Глядацькі трибуни знову вибухнули голосним гомоном. Ревлін, який зробив крок назад, легенько стиснув кінчики пальців свого коханого, що виходив уперед, а потім одразу відпустив. Після цього він глибоко вдихнув і злегка озирнувся назад. Коли Кішіар кивнув йому з теплою посмішкою, на обличчі хлопця також промайнула ледь помітна, м’яка усмішка.

«Він, звісно ж, хвилювався».

Це було місце, де неможливо було не хвилюватися. Проте Ревлін тримався якнайкраще, демонструючи поведінку, що повністю відповідала образу справедливого шляхетного юнака, який з’явився тут заради викриття жахливої правди. Реакція людей на трибунах була найкращим тому підтвердженням.

Данденіон, який вийшов слідом за ним, розповів, що спочатку був звичайним простолюдином, проте після пробудження його фактично викрали, продавши роду Апето. Якби Ленор, який випадково дізнався про його вік та день народження, з власної примхи не обрав його як партнера для ігор свого молодшого брата, його доля також закінчилася б десь в підземеллях заміського маєтку.

Він також розповів, як згодом викликав гнів Ленора, через що був зачинений у підвалі прибудови, і як його врешті-решт врятували члени Кавалерії, коли прийшли за Ревліном. І що на момент порятунку його стан був близьким до смерті.

Проте, оскільки на сьогоднішньому суді набагато важливішим було довести не стільки їхні особисті стосунки з Ревліном, скільки те, як підступно рід Апето заманював пробуджених і які жорстокі речі з ними коїв, хлопець, як і було підготовлено заздалегідь, максимально лаконічно описав усе, через що йому довелося пройти.

Хоча весь цей час про нього добре дбали, він смачно їв і відпочивав, Данденіон усе ще залишався маленьким, худорлявим підлітком, який одним своїм виглядом викликав у присутніх глибоке співчуття. Звісно, це була лише зовнішність, а його реальна сила була настільки великою, що свого часу змусила Евер, яка прийшла його рятувати, добряче попітніти, проте люди, які спостерігали за судом, про це навіть не здогадувалися.

Слідуючи за ним, слуга Ленора, Піф, почав свій виступ із представлення, зазначивши, що пропрацював у роду Апето цілих сім років і весь цей час особисто прислужував Ленору. Оскільки він був тим самим слугою, який отримав лист у останній день життя Ленора й передав його Ревліну — тему, яка найбільше цікавила всіх присутніх, — увага залу до його слів була колосальною.

— Молодий господар Ленор часто розповідав мені про справи, якими вони займалися разом із шановним Белтрейлом. Він також нерідко лютував через проблеми з постачанням пробуджених з усіх куточків імперії, де поширювався вплив роду Апето. Оскільки піддослідні вмирали надто часто...

— Ах ти ж негіднику! Де, по-твоєму, ти перебуваєш, щоб отак нахабно брехати?!

— Тиша в залі суду! Дотримуйтесь порядку!

Суддя поспішно зупинив представників роду Апето, які в люті перервали свідчення слуги, що говорив дещо затинаючись.