Розділ 2

Полуденне сонце звисало десь за низькими хмарами, не даючи ні тепла, ні світла — лише тьмяне сяйво, що робило місто ще сірішим. Мої кроки були повільними, на противагу моїм думкам, які мчалися, точніше, втікали від чогось невідомого. Де був натовп - я намагався розчинитися, засунувши в кишені свої руки. В одній із них крутив монетку між пальцями, щоб хоч якось заспокоїтися. Я не бачив перехожих. Вони зливалися з пейзажами старого портового міста, як хмари на небі, розмиваючи простір коричневими сірими кляксами довкола. Напевно, вони були байдужі. Настільки байдужі,що їм було всеодно на власне життя,ці люди просто жили без певної мети чи почуттів. Мені стало душно від цих очей, які дивилися на мене, від цих кроків, від цього запаху промислового диму та вологої землі. Я різко звернув в провулок ховаючись від людей. Знову, як в старі добрі, або не дуже часи, ходив по провулкам міста. Йшов стараючись не натрапити на тупикові вулиці замуровані цегляною кладкою і облиті брудом з специфічним гидотним запахом. Мені це вдавалося і я відволікався на сіро-помаранчеву архітектуру, яка трішки тиснула на мене,але це було краще ніж тіснота в людьському натовпі. В рідному місці краще орієнтувався по таких потаємних кутках. Коли був малим, тільки ці стіни охороняли мене від чогось страшного, але як виявилося саме вони були тим страшним. Я подивився вгору йдучи непоспішно по сирій землі, що нагадувала вже більш багнюку,напевно недавно був дощ, який я навіть не помітив. Вікна були звʼязані між собою ниточками, де висів сушитися одяг. Ці скляні дірки, як вищі сили, з осудом споглядали на мене.

—Молодий чоловік,не знайдеться у вас цигарка? — я опустив меланхолійний погляд зупинившись прямо перед сидячим на землі паном від якого тхнуло всим цим смородом, що прилип до стін ще з минулого століття. Він виглядав як роздертий іграшковий ведмедик, якого переїхала карета, коли дитина відпустила його лапку. Мені по правді кажучи стало його шкода, навіть якщо жити йому залишилося не довго і навіть якщо хриплий голос казав що всі гроші він десь пропивав в таких же провулках. Я дістав з внутрішнього кармана пачку цигарок які рідко курив,але завжди носив з собою і мовчки дав йому одну,слідкуючи за реакцією. Це було схоже на те як би я давав маленькій тварині горішка. Чоловік посміхнувся,кивнув в знак вдячності розмістивши цигарку між своїх потрісканих губ, і подивився на мене так ніби попросив підпалити. Але я вже давно дістав сірники,підпаливши один, простягнув вогонь до цигарки, потім кивнув, ніби зрозумівши його з пів слова. Затягнувшись, чоловік з полегшенням видихнув пустивши дим, як і в мої ніздрі, так і в місто для вільного розчинення в повітрі.

—Дякую,хлопче. Справді поміг — він легенько шморгнув і усміхнувся, як мала дитина. А не знав як реагувати поклавши коробку сірників в карман.

—Немає за що — спокійним і дещо тихим тоном сказав я все ще дивлячись на нього вниз.

—Скромність це гарна чеснота, шкода що Богу байдуже на це — каже він з дещо позитивним настроєм, хоча його слова були точно не втішні. Він відкинувся на холодну стіну якогось будинку і знову затягнувся.

—Байдуже?— питаю не розуміючи про що він взагалі говорить і найголовніше чому досі стою? Я подивився вперед в кінець провулка, що вів на вулицю, головна вулиця була осяяна туманним сірим світлом, там було шумно,як завжди. Життя кипіло. А ми двоє були тут. Я подивився на безхатька і той зловивши мій пустий не зацікавлений погляд продовжив.

—Байдуже,синку. Я половину життя посвятив йому — він показує вказівним пальцем на гору і мій погляд теж послідував туди,але все що я бачив це вікна,яки пожадливо дивилися на мене, як очі диявола більше ніж щось що називають божественним. Опустивши погляд я помітив більше деталей про чоловіка: він був закутаний у лахи, ховаючись від холоду і ще чогось,можливо хвороби? В будь якому випадку цей мішкуватий силует відрізнявся тільки старим виразним обличчям з круглими скляними очима і смуглою запеченою шкірою. Він був би схожим на пророка, якщо б помився б.
—І що я маю?— він розвів руки дотаково показуюючи своє поточне становище, для мене це було комічним, але я стримав посмішку, намагаючись виглядати співчутливо,хоча насправді було байдуже — тоді я думаю, хіба ми не живимо в пеклі? Я маю радіти смерті, маю радіти сигареті яку ви мені дали, або одній буханці хліба щоб вижити. Але скоро це не матиме значення,юначе. Можливо це пекло мене відпустить — він зітхнув видихнувши дим і його погляд прослідкував за цим ніби він відпускав саме життя з власних легень.

—Це має сенс— сказав я задумавшись і подивився в сторону темного провулку з якого я тільки вийшов. Чоловік мав рацію, ми живемо в пеклі, а я чудом став чимось краще ніж це пекло. Художник — це та професія до якої я хочу бути ближчим, хочу бути цим. Це єдине, що має сенс і все ж зараз я витріщаюся на темний тупик. Моє тіло поволі розвертається, йшло назад на роздоріжжя. Я подивився на ліво. Там знайомі цеглинки казали ,що там вже бував, а ось на право, ще не ходив. Далі вниз провулка була довша дорога тож це допоможе мені трохи розвіятися далі і дослідити місто з іншого боку. Однак моє тіло все ще стояло там, я змусив себе повернутися щоб подивитися на того дивного старого, але все що побачив це бездиханну фігуру. Світло в кінці провулку здавалося тепер яснішим. Я різко повернув направо і пішов далі.

Провулки були схожі одні на інші, а такі на ті ж самі. Забиті,темні і не живі. Раптом я почув крик, істеричний крик і мене пронизало струмом. Коли по спині пробігли мурашки, я зупинився і оглянувся. Нікого не було. Стиснувши кулаки,завернув в одне з розгалужень камʼяного лабіринту в сторону звуку. Але побачивши двох дівчат, які сварилися між собою в обідраних шматах, які ледь прикривали груди і показували весь плечовий пояс наголо, я різко заховався за куток перш ніж вони могли зрозуміти що хтось там є. Вони курили сигарети. Вітер дунув прямо в ту сторону щоб відчув цей специфічний дим пропитаний жіночими дешевими парфумами. Я зітхнув та заступорився, не знаючи що зробити. В таких ситуаціях краще тікати, в легкі паніці подивився на право потім на ліво, а потім на гору. До того Бога якого не існує,того хто забрав сьогодні щонайменше одне життя.

Чому я досі тут? Чому стою? Але відповіді не було. Здавалося мене щось паралізувало, а на очах було мокро.

Але це мене ще більше розлютило. Я ненавидів цю слабкість, ненавидів себе і це відчуття порожнечі кожного разу коли я бачу, чи чую запах цих повій! Це точно були вони! Їхня манера, їхній одяг, та навіть сигарети які вони курили, все вказувало на їхню професію. І вони були огидні…

Огидні, не варті щоб зватися людьми. І ті клієнти теж не мають гідності. Вони всі нечисть яку треба очистити, щоб стало спокійніше,щоб ці провулки затихли і мій розум разом з тим.

Знову відчуваючи запаморочення я чув тепер їх сміх,ніби їх ставало більше, мене кинуло то в холод то в жар, а серце завмерло. Спина притиснулася до холодної стіни. Тоді я згадав…

​—Ай, — протягнув я звук болю.

—Не кричи, дитино, — з різкою суворістю відповіла мені пані Крелла. Я замовк.

—Вибач, я така необачна, — з противною усмішкою сказала одна з повій пані. Обличчя у неї було симпатичне, але неохайне, тіло пишне, яке мені здавалося мішком зі сміттям, що вона поливала надмірно солодкими парфумами. Жінка постійно огризалася на мене, знущалася, була дуже лицемірною, але чоловіки, які проводили з нею час, не помічали її поганих якостей. З ними вона була дуже мила, і це її нудотне «Дякую» та фальшива соромʼязливість жахливо дратували.

​—Хахаха — вона вибухнула гучним сміхом, що привернув увагу інших куртизанок, які злетілися, як рій мух, і теж почали сміятися.

—Нечепура, як таким безглуздим хлопчиськом можна бути — одна за одною вони виливали мені гарячий чай на голову й сміялися, перекриваючи мою серенаду болю. Раптом затихли, до них підійшла Кларисса — моя мати.

Усі подивилися на неї й очікували на сварку, але її не було. Тоді головна зачинщиця — як я пізніше дізнався, Клавдія - глузливо сказала:

— Ганьба, дівчата, не беріть з неї приклад. Залетіла в перші ж рокироботи, та ще й таким ганьбищем. Жах, мати року!
Сміх став ще гучнішим, ніж тоді, коли мені лили на голову чай. Мати підійшла до мене, взяла за вухо і повільно через чорний вхід вивела в провулок, там біля смітника залишила мене, не сказавши жодного слова.

Може, це і є моє місце? Звуки сміху долинали з дому, схоже, мою матір прийняли в їхній колектив. Адже окрім сміху, через щілини дверей долиналися образи в мою сторону з її вуст.
Через лічені секунди, коли відійшов від дверей далі у провулок я відчув всю біль — і психологічну, і фізичну, але розумів лише другу. Вибухнув плач. Дитячий плач. Мій плач. Сльози капали на брудну землю. Я не помітив, як худа постать граційно нахилилася до мене. Мої заплакані очі подивилися вгору на дівчину років 17, одягнену як аристократка. Вона погладила мене по голові і дала на руки чистий одяг. Мʼяким голосом сказала переодягтися й одразу повернулася до розмови з чоловіком, який проводив її назад у той же бордель. Він був занадто галантним для цього місця. Мабуть, якийсь чиновник, враховуючи його графітовий діловий костюм, та те, що він зайшов в публічний дім із пані через чорний вхід.
Зробивши так, як сказала пані, я знову попрямував усередину, уникаючи зайвих поглядів. Надіявся, що ті змії не кружляють тут.
Коли побачив її на сходах, дівчина безмовно покликала мене до себе. Вона дала мені шматок хліба і показала на золоту клітку з яскравим птахом, що, навіть, розмовляв і повторював звуки одного з відвідувачів.

— Бачиш, ця пташка називається папугою, погодуй його шматочком хліба. Мені зараз ніколи, бо прийде клієнт, тому зроби за мене, — вона мило посміхнулася, але це не була усмішка лицемірства, до якої я звик. Пані просто була милою, без прихованих мотивів чи чогось подібного. Це здивувало.

Спустившись по ажурних, лакованих, деревʼяних сходах, я підійшов до золотої клітки й крізь ґрати хотів дати хліб, папуга неохоче його їв. Мої очі були прикуті до пернатого. Дуже зацікавила ця пташка, така яскрава, дуже дорога й, напевно, рідкісна тварина. З цього гіпнозу мене пробудив його дивний голос: «Несмачно, несмачно» — з характерним звуком сказав мені папуга.

—На, їж, мені сказали нагодувати тебе, — відчувши чужий погляд, я озирнувся. Це був молодий джентльмен у брючному костюмі і капелюсі кольору кави, а навколо нього, як змії обвивалися дівчата. Він дивився на мене з інтересом.

Тоді я відчув — хтось ущипнув, тому різко звернув увагу на птаха, трохи зойкнувши. Несподівано папуга став більш ніж балакучим. Непоодинокі викрики птаха стали для мене дуже болючими. Поглянувши на руку в клітці, пернатий почав її клювати, і мені стало дуже боляче.

— Де хліб? Хочу ще! — кричав папуга. Дивна тварина, то хоче хліб, то ні.

Залишки їжі валялися на дні. Я намагався їх дістати, але тільки розхитав клітку. Різким рухом я витягнув так званий корм із золотих прутів, і будиночок папуги з тріском упав. Цей гучний звук почули спочатку ті троє позаду і одна з них хутко покликала власницю. Закричала тоді вже вона.

—Хто посмів торкнутися мого Леонарда? — вона налякано закричала, надмірно драматично підбігаючи до улюбленця і застала мене поруч із кліткою. Її сукня ледь прикривала груди, а зачіска була трохи розпатлана.— Ні, ні, тільки не ти! — на її крики злетілися всі, особливо чоловіки, які почали її заспокоювати. Дівчина дістала пораненого папугу, у нього була зламана ліва лапка. Тримаючи його зі сльозами на очах, вона тихо промовила:

— Допоможіть йому.

Джентльмени стали роздавати поради й хоч якось допомагати. Я ж заховався за натовпом дорослих.

У підсумку, йому перевʼязали лапку, а дівчина, не припиняючи ридати, голосно спитала:

— Хто це зробив?

Той чоловік, який розважався відразу з двома дівчатами позаду мене, сказав, що це я поранив птаха. Не встигнувши виправдатися відчув, що якийсь здоровило взяв мене за комірець викинув на вулицю. Знову я тут. Запах вологості та бруду знову вдарив в мої ніздрі і я стряхнув бруд з своїх штанців та рук. Все ж мені було байдуже, не раз мене так кидали на призволяще. Тоді ж моя дитяча зацікавленість перемогла, оглянувши брудні вулиці,я побачив коробки, які, мабуть, колись слугували для перевезення товару по типу молока чи сиру. Мої маленькі руки взяли цю вогку деревину і піднесли до стіни. Потім я заліз на це і додатково став на носочки, щоб краще бачити.

За спиною я чув вже багато вигуків і шепотів про те, що я заглядую в публічний дім в такому віці, але мені було байдуже на ці коментарі. Що вони зроблять з пораненим птахом? Це все ще крутилося в голові. Тоді, тримаючи баланс на носочках, я сперся ліктями на підвіконня і прищурив очі, щоб подивитися у вікно. Але замість драматичної сцени, яку я очікував — побачив свою матір, яка шукала мене розчарованими очима. Особливої уваги не звернув на це, й не хотів, по правді кажучи. Та жінка, господарка птаха, покликала якогось містера Мітчелла і стала вибачатися перед ним.

—Нічого страшного, я ще вам таких тисячу штук куплю, моя дорога Елізо, — прочитав я по губах і тихо спародіював це собі під ніс. Він поцілував їй руку, кланяючись. Жінка трохи повеселішала, але зберігала невелику тривогу й печаль. Моя мати пішла, мабуть, за мною, адже застала мене біля вікна.

—​Знову ганьбиш мене, паразит, невдячне дитя, виродок, нелюд! —після кожного образливого слова слідували сильні удари якоюсь ганчіркою по спині. — Щоб більше я тебе не бачила! — біль зупинився, але я вже плакав і ці сльози котилися по щокам знову. Ганчірка показувала мені в протилежному напрямку від мого місця проживання. Обличчя мати я не бачив і не запамʼятав, бо голову винувато опустив. Все навколо потемніло, і мені було все одно на погляди оточуючих, але не на материнські слова.

Секунд десять, я постояв перед нею перш ніж вона пішла, тоді повільно пішов і я. Їй буде легше без мене. Це все моя провина…

Моя провина… чому я взагалі це згадую? Я ніколи не любив пташок. Мені було байдуже, що на цього ворона, який валявся мертвим на підлозі вулиці, через яку проходив і на живих, що літали в небі ніби мене переслідуючи. Думки бігли швидше ніж мої ноги встигали ходити і я не помітив, як опинився на іншій частині міста нарешті вийшовши з цих гидких, затхлих провулків.

Сольове повітря вдарило в мої ніздрі і я відчув легку свободу. Любив це місто. Морське , хоч неохайне, все ж давало затишок та свободу. Можливо, якщо б не мій друг Томас мене б взагалі тут не було, не бачив би я цих похмурих, але вже рідних пейзажів, які малювали хвилі та судна.

Набережна була оживлена дітьми та дорослими, але моє пристальне око завжди слідкували за іншими породистими кадрами навколо. Ніби боячись побачити найкримінальніших людей цього міста. Хоча загрози простому смертному як мені вони б не могли б вчинити, чи не так? Тепер я художник — це все що має значення. І цей художник нарешті може взяти вихідний і випити в барі. До речі! А це чудова ідея, хоча б якось мені підніме настрій. При думці цього я трішки взбадьорився, діти виглядали більш життєрадісними ,як і їхні батьки,хоча на них я ненавидів дивитися найбільше, а щурів, воронів і інших брудних облич старався не помічати щоб не псувати хоть трішки покращений настрій.

 Знайшовши графічну вивіску бару «Фортуна», я зрозумів що мені справді пощастило. Ніби самий всесвіт підсунув мені цей заклад на срібному блюдці. Я аж посміхнувся, але зрозумівши що це буде виглядати дивно з поміж похмурих лиць одразу ж розслабив кутики губ.

Я відчинив важкі, трохи вогкі двері, і мене відразу огорнув густий запах тютюну, алкоголю та чогось сольоного. Повітря в барі було важке, ніби просякнуте розлитим віскі та старими розмовами. Газові лампи над стійкою кидали тьмяне світло на темне дерево, що блищало від часу і людських липких дотиків. Ніби все було просякнуте цукром. Мило визнавати те що це схоже на пʼяний вулик: всі жужали,махали малесенькими та тонкими крильми, коли закладали душі на стіл, як непотрібні ставки в покері. Ну і лився нектар повсюди і той нектар мав запах спирту та розбитих мрій.

Я подивився по сторонам щоб знайти барну стійку, але замість цього натрапив на погляд кремезного бармена — чоловік у білосніжній сорочці з підкотаними рукавами. Він мовчки протирав склянку, його очі ковзнули по мені, оцінили, але нічого не сказали. Перед ним виблискували ряди пляшок із золотавими напоями, а на прилавку стояли кілька недопитих келихів, залишених тими, хто поспішав втекти або не встиг допити. 

Я пройшов між столами, де сиділи люди — грубі робітники, джентльмени у капелюхах, жінки з хриплими голосами й темним минулим. Хтось голосно сміявся, хтось сперечався, а в кутку старе піаніно видавало фальшиві ноти, які все одно губилися серед гомону. Картина була цілісна лише тоді, коли я сів за стійку у дальньому куті, так ніби мене не існувало. Тінь від газового світла не сягала повністю, тож я виглядав, як привид серед живих чортів. Дерев’яний стіл під моїми пальцями був подряпаний, я трішки потарабанив пальцями по брудній поверхні очікуючи коли на мене звернуть увагу. На диво це сталося швидко ніж я очікував. Цей пристальний погляд бармена слідкував за моїм кожним рухом,але попри це,я відчув ще якийсь, але не повернувся. 

Перш ніж встиг роззявити рота щоб замовити стаканчик віскі, до мене вже просковзнув келих. Чому все таке дивне сьогодні? Ніби я в якомусь романі де все прописино від початку до кінця. В моєму житті ніколи не було щоб до мене одразу підходив бармен та чітко знав який саме віскі принести. Це до біса насторожило. Взявши келих до рук я покрутив стаканчик між пальцями дивлячись як бурштинова рідина танцює колами в тому напрямку який я задаю. Але на мене досі косив той непривітній тип в очікуванні що я випʼю. Але я не спішив. Хотів більше вивчити цей напій, можливо він отруєний, хто його знає. Хоча померти тут,це точно не найгірше, що може статися. Я поставив стакан на стійку,поки пристальні очі дивилися. Я підняв ліниво свої зіниці на них. Його погляд був пустим і розкритим. Очні яблука були випушені і занадто круглі ніби вивалювалися з мішкуватих повік. Звісно, він обслуговував мовчки і інших бродяг цього міста, але для того, хто сидів в кутку, він приділяв занадто багато уваги. Я бачив лише ті очі, нічого окрім них, і мені стало моторошно, тому відвів погляд назад на склянку. Він точно воював, цей пустий погляд не міг не зрівнятися ні з чим. Ніби він був тінню і просто виконував свою роботу майже механічно.

Я обвів пальцем край бокалу і відчув що скло трохи рухалось. Чому одразу це не помітив? Склянка не стояла ідеально рівно. Я натис трохи більше на край склянки побачивши мимолітній рух. Під низом явно щось було. Цікавість як завжди рушій моїх дивних рішень, але водночас я дуже акуратний в цих питаннях, тому піднявши келих трішки до гори я провів рукою по дну склянки. Саме в той час, коли ці інспекторські очі відвернулися щоб обслужити нового клієнта. Моя долоня в момент не відчула холодного скла, лише ширшавість паперу. Потім відкріпив трішки вологу записку та побачив на ній запис «повернись». Це кинуло мене в холодний піт, я різко поставив склянку на стіл, що аж капля рідини попала мені на руку. Очі бармена знову звернули на мене увагу, тому я вдав що нічого не сталося,положивши лікті на стіл щоб кисті звисали до мене і до низу з краю барної стійки в розслабленій манері. Я стиснув кулаки заховавши записку, повільно повернувся побачивши ту саму іншу пару очей, яка також дивилася на мене, але це вже були знайомі чеширські очі з такою же самою хитрою усмішкою на його обличчі. 

Довбаний Стівен не може прожити й дня без цього маскараду і дурних нісенітниць як ця записка! Я роздратовано зітхнув і мої брови посупилися. Вже ніякий алкоголь не допоможе мене задобрити, чорт забирай! Що він тут робить? Це не його місто, і в теорію про гостювання і подорожі я не повірю, навіть якщо сам Бог доведе правоту цього.

Чорт ,чорт ,чорт.

Він їде сюди правда? Він знає, що я його побачив. Чорт, я чую ці вальяжні кроки і його дурний запах ніби він якийсь пан в пірʼях та шовках. Дурнуватий павлін! Хай розкриває свої пірʼя перед жінками, а не перед мною. Я вже відчуваю, як його плече торкнулося мого! Тільки не це!

Мій відчай і відразу було видно з кілометра, поки він сідав ледачо, але в той же час граційно поруч зі мною.

—А що ти тут сам?— Стівен не зупинився хитро ухилятися мені, хоча я навіть не глянув в його сторону трохи надувшись і нервово тикав по склянці з своїм віскі не бажаючи розпочинати діалог з цим кретином. Але він зараза не здавався — не подобається напій? Бачу ти ні краплі не випив, хоча заходив дуже жваво.Цікаво, — він протягнув останнє слово так ніби це було медом в його руках — боїшся що напій отруєний?— він закотив очі тихо посміявшись з цього, але мені зовсім не було смішно. Я не хотів його бачити.

— Це не мої трюки знаєш, — запевняв він далі своїм граційним манеризмом, що міг заворожити будь яку даму в цьому закладі і змусити її посміхнутися. Але це не було схоже на те, що я був у чортовій спідниці, Стіве! Бісить, але все ж я змусив себе подивитися на його профіль. Він відвернувся щоб прикурити і ліниво дивився на вхід в цей бар, ніби когось чекаючи. Його ледь рудоваті ю,але темні кучері неохайно спадали до низу закручуючись біля вух. Постать, як завжди, впевнено сиділа заклавши ногу за іншу, а руки елегантно рухали в повітрі гасячи сірника. Він зітхнув видихнувши дим,а я прищурив очі.

—Навіщо ти тут? — сказав я апатичним захриплим тоном ніби уже випив трохи дешевого віскі, хоча був тверезий як скельце.

— Та просто так. Море хоч і холодне, але нагадує про теплі краї. Думаю, може знову поїду на південь Європи літом. Ці всі сірі і дощові пейзажі мене не радують, — каже він розлогими плавними реченнями ,ніби на курорті ми попиваємо проссеко. Можливо так би й було, але я відвів погляд до звуку того що якогось пʼяницю рве і метушню навколо. Не таким чином я хотів повернутися до реальності, тому перевів погляд на Стіва.

—Не запудрюй мені мізки, Стів. Якщо ти тут значить у вас є справи. У воронів є справи, — кажу я з обуренням, але до кінця речення мій голос знижується до шепоту.
«Білі ворони» — так називають в народі тих з ким краще не мати справу,але ось один з цієї кримінальної шайки сидить разом зі мною потираючи своє фірмене кільце на вказівному пальці з фігурним срібним черепом ворона — саме так їх можна було впізнати, особливо більш впливових персон, як ось Стів. Він насправді досить жорстокий, якщо ви мене запитаєте, але хитрість ніби маскує це дуже вдало. З такою вдачею треба ще вродитися.

— Мм.. —він протягнув не бажаючи погодитися з моїм твердженням, але було ясно що вони мають якийсь бізнес тут це ж портове місто. — я б сказав що ми тут заради твоєї виставки, що буде на напередодні . Але якщо ти хочеш назвати це «нагальними справами», то так, саме так.

Моє лице трохи змінилося на щось між шоком і недовірою.

—Справді?—мій голос був тихим, а очі майже не кліпали бажаючи вірити горіховим очам співрозмовника.

— Справді, — він усміхнувся повільно кивнувши не відводячи погляду. Отже маніпулятор! Я не повірю в цей трюк. Я його знаю вже дуже давно щоб на це купитися.

— Чорта з два ви тут заради моєї виставки. Хіба вам не начхати на те що я тепер художник? — кажу я піднімаючи брови, не вірячи абсолютно всьому що він каже. ніколи не можна бути впевненим що стоїть за цією посмішкою, яку інколи хочеться стерти власноруч

— Не начхати, правда, Стівене? — до розмови приєднався інший знайомий голос, але він був спокійний вельветовий, і ніби вічний в моїй памʼяті.

—Б... — я повернувся проглотнувши слово і побачив перед собою високого широкоплечого пана років сорока в сірому костюмі, а на плечі було накинуте чорне пальто. Видно було що він прийшов не з довгої прогулянки, а з якоїсь зустрічі, що проводилася не подалік. Але це лише мої припущення. Чорноволосий чоловік який знімав з своїх венозних рук шкіряні перчатки виглядав владно і впевнено.

—Босс, радий вас бачити! — перебив мою спробу сказати хоч щось, Стів, який був безмежно жвавий — ми якраз обговорювали виставку Томмі, правда? — чоловік зняв своє пальто повісивши його на якийсь хиткий вішак,кинув свої перчатки на стійку і сів поруч зі мною. Все, це пастка, з одного боку Клінт, з іншого Стівен. Я оглянувся і бар поступово почав пустіти, це був поганий знак. В мене забилося серце в пересохло в горлі. Треба було тікати, але не було куди. Я стиснув кулаки до болі щоб зняти напруження в всьому іншому тілі. Долоні спітніли.

— Томмі? — з трансу нервозності мене витяг м’який чоловічий голос з правої сторони. Але те як він мене назвав змусило мене розчаровано зітхнути.

— Я не Томмі, пане. Ви це прекрасно знаєте і кожен раз мене все одно так називаєте, — кажу я тактично розслабляючи свої кулаки. Це було дивно, але чим більше слів я казав тим легше ставало в моральному плані.

— Ох, вибач, — він посміхнувся, при обійнявши мене за плече і трохи потрусивши як старого друга або…сина. Але це неважливо.

— Інколи проскакує це твоє ім’я, нагадує про ті часи коли ти був меншим, а я молодшим. Хіба ти можеш винити мене, Едгаре? Ми так давно не бачилися. Ще не сумуєш за нами? — він опустив свою руку з мого плеча, а я з полегшенням зітхнув подивившись на безжиттєвий віскі який не хочу пити. 

О тож бо, моє ім’я Едгар, чому їм так важко це запам’ятати? Пройшло достатньо багато років щоб вони звикли. Але вони все рівно називають мене цим дурним ім’ям. Я не просив мене так називати, не просив нікого народжувати мене… я.. я не сумував за ними, вони зламали моє життя.. «білі ворони» — не моя сім’я. Хоча? кого я обманюю…

Я випив своє віскі, не розуміючи до кінця чого так різко закортіло зробити цей імпульсивний крок. Стакан опустів, алкоголь пропік мене зсередини змусивши хоробро сказати:

—Звісно я сумую за вами, але тепер я точно не частина цього, я хочу спробувати щось нове і це нове буде моя художня кар’єра. Тож якщо захочете то приходьте на мою виставку, — очі Стіва здивовано розширилися, коли я без вагання випив алкоголь, і усмішка залишилася, як завжди на його обличчі, навіть після моєї промови.

— Ти помиляєшся, — хриплим сміхом сказав Клінт, ніби тигр, що підходив повільно до своєї жертви, я знав цей погляд дуже добре. Момент коли він хотів напасти: стратегічно, розміряно і хитро. Таким як Клінт треба вміти бути. І чорт забирай він в своїй тарілці завжди. Це і бісило і викликало повагу. Його боялися, але не тому що він безумець, а тому що він геній, геніальний строгий лідер.

— А я думаю це звучить як тост!— каже Стів раптом і кинув погляд на бармена який вже наливав мені віскі. А потім він підняв свій бокал щоб ми всі разом випили. Кучерявий нахилився до мене ближче щоб дотягнутися до бокала Клінта і ми разом цокнули келихами.

 — Хоча я вкрай не згідний, щоб ти знав — каже він тихо мені на вушко, майже не рухаючи губами. Явно не оцінив мій виступ. Хоча заради справедливості, Стів врятував мене від читання своєрідної моралі чоловіка з легенькою сивиною. На його чорному волоссі справді можна було помітити легенькі прядочки волосся, що контрастували з його зачесаною елегантною зачіскою. 

«Ну що я можу сказати, дякую? Дякую що врятував мене, Стіве» — полегшено подумав я і усміхнувся, майже ностальгічно, адже він завжди мене виручає, навіть будучи таким слизьким типом.

 В цей вечір ми багато про що говорили. І я не міг згадати коли ми в останнє так сиділи, напевно дуже давно. Від пʼяних розмов і веселих історій Стівена мене витягла знайома фігура, яка здавалася примарою в моєму пʼяному стані. Я задивився на цю фігуристу жінку. Але помітивши її перевʼязане плече, відвів різко погляд відчувши як якесь чоловіче тіло безпардонно спирається на моє і підбадьорливо стукає ліктем в мій бік.

—Що? Сподобалася? Га? — каже з пʼяним сміхом Стівен. Я про неї таке чув від хлопців! — каже він голосно сміючись і хитається пʼяно на стільці намагаючись зачепитися за моє тіло, він навіть почервонів. А я? Я зітхнув і посміхнувся як дурень такій його поведінці, Стіву було заборонено пити стільки. Але тихий сміх Клінта мене заспокоював, він якщо що подбає про це кучеряве місиво

—Ні, — нарешті відповів я — навпаки, — кажу я спокійно, хоча ця дівчина була конвенційно красивою, але я відвернувся ,щоб вона не помітила мене. На моє щастя ця дурепа, не поглянула в мій бік швидко пішовши з бару з якоюсь компанією пʼяниць. Це перевʼязане плече? Точно,хіба це не…

—Навпаки? Га? То у нашого Едгара є стандарти,як мило,— каже раптом Стів глузуючи з мене і сюсюкуючись зі мною як з дитиною — ну справді?—він нахилив голову на бік — вона не втвоєму смаку? хоча по слухам, точно для гурманів — кучерявий знову звалився сміхом . Я подивився на Клінта в надії отримати спокій від цього дурня, чоловік на моє німе запитання:чи цей кретин правий? — просто кивнув.

— Так, це ж наче Клара з публічного дома Елени, — відповів він спокійно крутячи між пальцями склянку. Звісно Клінт знав про всіх тут все. Хоча ворони повсюди, але Мейнбур не був в їхньому пріоритеті. Хотілося вірити звісно. Але Клара? Це точно була вона.. господи чому я мав бачити її фізіономію саме сьогодні? Не хочу, це не правильно, але мені все одно на неї та на її дурне плече, це вона винна, а не я.

—Знаєш її? — знову мене питає спокійний голос побачивши мою легку зміну настрої. Клінт читав мене як облупляного і це бісило, але він нічого не зробить якщо я цього разу збрешу.

— Ні — коротко відповів я.

— Ох,давай тобі знімемо якусь тоді іншу красуню – п’янко протягнув Стів нахилившись до мене ближче, що мені стало тісно і моє тіло трохи зімʼялося під його вагою. Але я відпихнув його хоч і повільно, але все ж ефективно.

— Не говори дурниць, придурок — вилаяв я його явно розлютившись на його слова. Ноги моєї не буде в цьому. Навіть, якщо заплатять мені гроші. Не піду туди.

—Ну все все, не сваріться, — Клінт встав, щоб розборонити конфлікт ще до того як він почався. Ми з Стівом були ще тими шибиниками особливо коли випʼємо. На гіркому досвіді наших бійок , чоловік в сірому навчився перешкоджати нашим перепалкам, до того як вони мали починатися — ходімо Стівене, я заберу тебе додому.

—А ми ще не починали сваритися. Я просто дружньо пропоную, — пʼянко каже Стів трохи заблудившись в словах. Але Клінт вже допомагав встати з стільця кучерявому і щедро заплатив за наші випиті пляшки.

—Ще якось зустрінемося, Едгаре — попрощався поважно зі мною старий виводячи як малого хулігана свою праву руку, хоча той брикався, а я лише чув «чому так рано ми йдемо?». От гад навіть не попрощався. Невихований і як завжди нестерпний.

Але на ранок я цього роздратування не памʼятав. Лише головна біль і розуміння того що я дома. Як я тут опинився, взагалі не памʼятаю.