Розділ 199

Ці слова було важко вимовити, але, дивлячись на серйозне обличчя Кішіара, він не мав вибору. Юдера знову кольнуло почуття провини: навіщо він минулого разу дав таку відповідь, що тепер це призвело до подібних наслідків?

— Але я також вважаю, що це ще не все.

— Хм? — Кішіар підняв одну брову.

— Чи то Ґакейн, чи Інон — якою б не була зовнішність інших людей, ви — це ви, командире.

— Інон? Ах, то це так звати того аптекаря?

Тема розмови раптом різко змінила напрямок.

— Так.

— Називаєш його на ім'я… Схоже, ви справді близькі. До речі, які стосунки пов'язують тебе з цим аптекарем? Ви були знайомі ще до того, як він приєднався до Кавалерії?

Навіть для Юдера Айля було ніяково чути таке запитання одразу після того, як він вислухав найпотаємніші секрети співрозмовника. Він знову чітко усвідомив ситуацію: що більше Кішіар руйнував стіни між ними, то сильніше сам Юдер був змушений зводити нові.

«Ось чому я мав будь-що тримати дистанцію».

Юдер на мить замовк, намагаючись не видати жодних емоцій, і нарешті заговорив:

— Ви праві. Ми познайомилися ще до мого вступу в Корпус Пробуджених, коли він надав мені певну допомогу.

— Допомогу?

— У будь-якому разі, важливо не це.

— Ні, саме це і є важливим, хіба ні? Моєму помічнику надали допомогу. Мені цікаво, тож розкажи трохи детальніше.

Спроба змінити тему миттєво зазнала краху. Юдер у короткій мовчанці гарячково міркував, як краще відповісти. Відверто брехати було важко, але й розповісти всю правду він не міг. Його наздогнало запізніле каяття: варто було доповісти про Інона самому, щойно той з'явився в Кавалерії.

«Нічого не вдієш».

Найпростішим виходом було змішати правду з вигадкою. Юдер вирішив розповісти про свою зустріч з Іноном, але використав досвід із минулого життя.

— Перед тим, як потрапити сюди… я якось отримав невелике поранення. Тоді ми випадково зустрілися, і він мене підлікував. Так і зав’язалося знайомство.

Кішіар замовк, здавалося, здивований такою несподіваною відповіддю.

— Він допоміг мені, зовсім незнайомій людині, без жодних вагань, тому пізніше я кілька разів відвідував його, щоб висловити вдячність. Я сам трохи здивувався, коли дізнався, що він приєднався до Кавалерійського Корпусу… Проте я сподіваюся, що ви не станете сумніватися в здібностях чи походженні Інона через мене.

— Ось як, — пробурмотів Кішіар, злегка постукуючи пальцями по бильцю. — То ось які у вас стосунки. Тому ти так насторожився, щойно я згадав про нього?

Невже він за цей короткий час встиг зчитати його напругу? Коли Юдер, не знаючи що відповісти, злегка заціпенів, на обличчі Кішіара з'явилася втомлена посмішка.

— Щодо цього аптекаря, я вже перевірив його настільки ретельно, наскільки це можливо, перш ніж прийняти рішення про його зарахування, тож тепер я не маю сумнівів. Він був відомий у межах Сьомої стіни своєю мудрістю та добротою, яку виявляв до кожного, незалежно від походження. Він довгий час перебував поруч із найбіднішими верствами населення.

Чути розповідь Кішіара про Інона було дивно. Мабуть, це тому, що в минулому житті ці двоє ніяк не перетиналися, а тепер обговорювали один одного.

— Я все думав, чому людина, яка має власну крамницю, раптом вирішила вступити до нашого корпусу…. Схоже, це справді було через зв’язок із тобою.

Хоча припущення Кішіара трохи відхилялося від істини, суть була правильною. Адже Інон справді сказав, що прийшов, аби спостерігати за Юдером зблизька. Гострота інтуїції Кішіара вже не просто дивувала — від неї пробирав мороз, але Юдер продовжував щосили зберігати спокій.

— Це……

— Ні. Можеш більше нічого не казати.

Юдер приготувався до того, що буде далі. Він налаштувався не дивуватися жодним словам, але раптом тишу розірвав сміх, що розвіяв похмуру напругу в повітрі.

— Не напружуйся так. А то мені здається, що я зараз і справді почну ревнувати.

— Що?

— Я запитав лише тому, що мені справді було цікаво. Хіба це не природне людське бажання — хотіти дізнатися більше про того, хто тобі небайдужий?

Напруга миттєво зникла. Юдер кліпнув очима, тихо видихнув і похитав головою.

— Розумію……

— Мені навіть трохи прикро. Скільки б я не виявляв зацікавленості та не тримав двері відчиненими, ти, здається, зовсім не віриш моїм почуттям. Якщо цього недостатньо, що ж мені ще зробити?

Юдер зітхнув і опустив голову.

— Більше нічого не треба робити. Я вірю вам.

— Віриш?

— Так.

— Тоді, чи можеш ти відповісти, що думаєш про мою зацікавленість?

Це запитання виявилося куди складнішим, ніж коли він очікував підозр щодо Інона. Юдер відвів погляд, подивився на дві скриньки, що стояли на столі, і з зусиллям вимовив:

— ...Ви кажете, що це природна зацікавленість, але це може викликати непорозуміння в інших, тому було б краще, якби ви утримувалися від таких слів перед сторонніми.

— І це все?

— Я також постійно думаю про те, що я можу зробити, аби виправдати вагу тієї довіри, яку ви мені виявляєте. Мене непокоїть те, що я, здається, не можу віддячити вам у тій мірі, в якій ви того бажаєте.

Кішіар нахмурився, і кутики його губ піднялися в сумніві.

— Тільки це?

— Що ще я маю вам відповісти?

— Я гадав, що я тобі теж небайдужий. Що скажеш про цю частину?

У грудях на мить усе перевернулося. Юдер мимоволі згадав ті почуття, які він відчував до Кішіара в минулому, але одразу ж придушив їх і заговорив:

— Звісно, я поважаю вас. Я хочу допомогти втілити ті цілі, до яких ви прагнете.

Погляд Кішіара став ще дивнішим. За мить він глибоко зітхнув і відкинувся на спинку дивана.

— Юдере Айль.

— Слухаю.

— Зніми рукавичку і дай мені руку.

Юдер на мить завагався від раптового наказу, але невдовзі зняв праву рукавичку. Пляма на тильній стороні долоні майже не розійшлася, попри те, що сьогодні під час тренування він застосовував силу, аби зупинити випадковий спалах вогню. Кішіар уважно оглянув оголену руку і тихо запитав:

— Ти сьогодні використовував силу?

— Трохи використав, щоб заблокувати атаку під час тренування.

— Біль є?

— Немає.

— Добре. Це полегшення.

Кішіар простягнув руку, взяв Юдера за кінчики пальців і потягнув до себе. Від того, як велика, гладка рука щільно обхопила його праву долоню, Юдеру стало якось ніяково.

«...Чому він нічого не робить?»

Він думав, що Кішіар почне лікування негайно, але той просто завмер. Від дотику рук у тиші Юдер відчув легке поколювання, що ставало дедалі сильнішим. Юдер ледь стиснув долоню, що почала пітніти, і обережно підняв погляд.

Він зустрівся прямо з червоними очима, що рішуче дивилися на нього, ніби вивчаючи реакцію.

«Ах……»

Миттєво від кінчиків пальців розійшлося тремтіння, що охопило все тіло. Рука, якої торкався Кішіар, стала гарячою. Гостре відчуття, яке важко було описати словами, заполонило його свідомість.

«Знову, як тоді».

Це було те саме відчуття, що й тоді в кареті, коли їхні руки торкнулися. Жар та імпульси закрутилися в голові під його поглядом. Юдер намагався чинити опір цій магнетичній силі, яка, здавалося, спокушала і тягнула його за собою, але марно. Юдер відчув раптове, непереборне бажання простягнути руку і торкнутися обличчя Кішіара.

Золотисті вії. Прозорі, схожі на полум’я, очі під ними. Пасмо волосся, що спадало на ледь нахмурене перенісся. Трохи відкриті губи, які, здавалося, хотіли щось поглинути.

Дивно, але він міг це відчути.

Те солодке прагнення, яке відчувала істота перед ним, наче вона була голодною. Він також був під владою почуттів, схожих на почуття Юдера, а можливо, і ще сильніших. Метою того бажання, яке змушувало його хотіти притягнути Юдера і сховати в обіймах, було ніщо інше, як...

— Відпустіть мене.

Відчувши це в якомусь заціпенінні, Юдер різко вдихнув і висмикнув руку, наче обпікся.

«Що це, в біса, було?»

Його дихання стало частим. Сама думка про те, що він навіть не помітив, як воно змінилося, трохи шокувала. Кішіар мовчки дивився на свою порожню долоню.

— Як воно?

— Що?

— Я питаю, чи відчув ти щось.

— ……

Знаючи, що він відчув те саме, він не міг цього заперечувати. Це було настільки дивне тяжіння, що Юдер Айль, який ніколи нічого не боявся, вперше захотів втекти.

Цей жар, гарячий, як пекельний вогонь, що шепотів, ніби це солодке марення і бажання розчинитися в ньому — це природно.

Хоча він сам відсахнувся, його рука, що знову стала холодною, відчувала порожнечу. І те, що він відчув цей жаль, було для нього вкрай незвичним.

— Якої відповіді ви очікуєте? — розгублено прошепотів він.

— Що це стосується не лише мене, — відповів Кішіар. — Хіба тебе теж не тягне до мене?

Гуп. Серце гучно тьохнуло, наче в день проявлення. Юдер негайно підвівся з місця, не давши собі часу усвідомити природу цього почуття.

— Я піду.

— Ось так просто підеш? Навіть не закінчивши лікування.

— Я звернуся до священика Лусана.

— Що ж. Можна і так.

Сказавши це, Кішіар підняв з обіднього столу рукавичку Юдера і посміхнувся.

— Але це ти маєш надіти, перш ніж піти.

— ……

Юдер мовчки взяв рукавичку з його рук. Поки він її одягав, Кішіар також підвівся. Його рухи були настільки впевненими й неквапливими, що Юдеру на мить здалося, ніби піднімається величезний хижак. Юдер мовчки вклонився йому на прощання.

— Юдере.

Але не встиг він зробити й кількох кроків, як позаду пролунав низький, повільний голос.

Його ноги самі зупинилися, наче у пса на повідку.

— Невже ти досі боїшся мене, як і тоді?

— ...Ні, — відповів Юдер після довгих вагань.