Розділ 189

— Я просто повернуся зараз.

У цей момент повернувся Інон і, побачивши Юдера, злегка насупився. Здавалося, осад від ранкової розмови ще не повністю зник. Юдер подумки сподівався, що той порадить Канні ще трохи відпочити, але цього не сталося.

— Якщо хочете йти — йдіть. Стан стабільний.

— Справді? Яке щастя.

Залишивши настанову знову звернутися, якщо виникнуть проблеми, Інон з байдужим обличчям пішов геть. Поки Канна збиралася, Юдер швидко наздогнав Інона і вхопив його за плече.

— Що таке?

— Приходь пізніше до мене в гуртожиток. Треба поговорити.

— Хіба я не казав тобі не командувати мною «приходь-іди», навіть якщо ти й дещо знаєш про мене?

— Це стосується того, що вчора сталося в підземеллі.

Почувши це, сердито підняті брови Інона за мить опустилися. Чесно кажучи, йому напевно було цікаво.

— Гм...

— Я приготую лимони.

— Ти що, думаєш, якщо є лимони, то я на все згоден? Чого тебе тільки вчили там, звідки ти прийшов?

Інон продовжував бурчати, але Юдер, не зважаючи на це, повідомив йому поверх та номер своєї кімнати, після чого залишив медичне відділення разом із Канною.

— Юдере. Той красень-аптекар з медичного відділення.

Коли вони йшли порожнім коридором і піднімалися центральними сходами, Канна раптом заговорила про Інона. Юдер відповів не одразу.

— Так.

— Тобі не здається, що він не зовсім звичайна людина?

— ...У якому сенсі?

На мить Юдер подумав, чи не підслухала вона їхню розмову, але, схоже, ні. Канна з замисленим обличчям продовжувала підніматися сходами.

— Розумієш, коли я щойно прокинулася і вперше по-справжньому зустрілася з ним поглядом, сталося дещо дивне.

— Дивне?

— Пам’ятаєш, я казала минулого разу, що під час тренувань почала розпливчасто відчувати настрій та емоції інших людей?

Юдер миттєво згадав, що вона казала про це, коли вони ходили допитувати Гаїля та Дуїля.

— Оскільки я ще не можу повністю контролювати цю здібність за власним бажанням, іноді це втомлює. І от він, щойно побачив мене, сказав, що якщо я не навчуся її контролювати, то швидко занапащу своє тіло. Крім тебе та командира, я нікому не казала про цю здібність, тож як він міг це зрозуміти? Він явно не звичайний аптекар. Може, варто його перевірити?

— ……

«До списку того, що треба сказати Інону, додався ще один пункт».

Схоже, Інон все ще погано розрізняв, що варто казати іншим, а що — ні. Юдер замислився, як краще залагодити цю ситуацію.

— Слухай, Канно.

— Га?

— Той аптекар... тобто, Інон — насправді мій знайомий.

— Що? Справді? Це ти його порекомендував?

— Не зовсім так... — Юдер завагався, спостерігаючи за реакцією Канни. — Ти так довго не прокидалася, що я розхвилювався і детально розповів йому про твою здібність, щоб порадитися. Вибач.

— А... от воно що.

Сумніви та подив на обличчі Канни нарешті зникли.

— А я вже подумала, що він розпізнав здібність, про яку я не згадувала, і уявила собі, що він може бути ворожим шпигуном. То ви знайомі... Ви знаєте один одного ще з часів, коли ти був у рідному краї?

— Ні. Ми познайомилися вже тут. Випадково... він мені трохи допоміг, так і зав’язалося знайомство.

У цьому житті — ні, але в минулому так і було, тож це не було повною брехнею.

— Справді? Допоміг тобі?

Канна була вкрай здивована, адже вона навіть не припускала, що Юдеру може знадобитися чиясь допомога. Проте після цих слів вона остаточно припинила підозрювати Інона.

— Мабуть, він справді видатний майстер. Навіть незручно, що я в ньому сумнівалася.

Юдер не міг сказати їй правду про те, що її підозри були цілком слушними, тому просто відповів неоднозначним мовчанням. Якраз у цей момент вони дісталися потрібного поверху і коротко попрощалися біля центральних сходів.

— Юдере. У тебе ж є ще один вихідний завтра? Якщо ти не проти, допоможеш мені з тренуванням?

— Допоможу... але, думаю, тобі варто було б ще трохи відпочити.

Постійні тренування допомагають розвивати здібності, але не варто виснажувати себе. На занепокоєння Юдера Канна лише похитала головою.

— Ні. Цей випадок дав мені зрозуміти, що мені ще дуже далеко до командира чи до тебе. Мені соромно за власну самовпевненість, тому я буду працювати ще наполегливіше. Побачимося завтра!

Канна розвернулася і побігла коридором, швидко зникнувши за поворотом. Юдер повільно пішов у протилежний бік до своєї кімнати. Перед тим як відчинити двері, він завагався, згадавши слова Кішіара про те, що «є ще одна нагорода», але зайти все одно було треба.

Цікаво, що це за друга нагорода? З легким почуттям тривоги він повернув ручку дверей, і перед ним постала його звичайна маленька кімната. Обережно оглядаючись, він увійшов і помітив на ліжку акуратно складений білий одяг. Юдер миттєво впізнав його.

«...Парадна форма?»

Це була та сама форма, яка була на ньому в день пробудження. Коли він опритомнів, то вже був перевдягнений в інший одяг, тож навіть не замислювався, куди поділася парадна форма. Хто ж міг подумати, що вона повернеться сюди.

«Невже це і є друга нагорода?»

Кішіар казав, що ця нагорода сподобається Юдеру більше, але він не відчув особливої радості від повернення одягу. З дивним відчуттям Юдер підняв його і раптом завмер, побачивши, як з-під складок на ліжко викотилися два предмети.

Один із них був загорнутий у кольоровий папір, і його форму було важко впізнати, але інший — ні. Шматок каменю завбільшки з кулак, що виблискував темно-червоним світлом, безсумнівно був тим самим носієм сили червоного каменю, який вчора створив Таїс Юлман.

«Це...»

Він обережно простягнув руку і взяв камінь. Носій, що утримував силу червоного каменю, мав дивну привабливість, схожу на коштовний самородок, попри свою грубу форму. На відміну від самого червоного каменю, цей уламок поводився сумирно в руках. Юдер відклав його і розгорнув другий згорток у кольоровому папері.

Цікаво, що могло лежати поряд із носієм сили червоного каменю?

Центр п’ятої стіни столиці, працюємо вже у п’ятому поколінні. Цукерня Ньюбелайана.

Смак, солодший за кохання. Подаруйте його близьким.

— ……

Предметами, дбайливо загорнутими в папір, були маленькі цукерки розміром з ніготь. Мовчки споглядаючи ці різнокольорові грудочки, що виблискували як дорогоцінне каміння, Юдер зрештою повільно взяв одну і поклав до рота. Червона, як рубін, цукерка мала такий густий солодкий смак, що здавалося, ніби язик зараз розтане.

«Мабуть... доведеться визнати».

Юдер знову загорнув цукерки в папір і ще раз підніс носій сили до очей.

«Що це мені справді подобається більше за першу нагороду».

Те, що Кішіар віддав цей предмет Юдеру, означало, що він дозволяє йому вивчати та використовувати силу в цьому носії на власний розсуд. Віддавши частину такої небезпечної сили без жодних умов, Кішіар надіслав найчіткіше послання про те, що його довіра до Юдера залишається незмінною. Це був справді сміливий жест.

На обличчі, що слабко віддзеркалювалося в камені, на мить з’явилася і зникла посмішка. Задоволений Юдер сховав носій за пазуху і підвівся.

До приходу Інона треба було багато чого підготувати, тож часу на відпочинок не було.

Він спустився до їдальні, взяв хліб для себе та кілька лимонів для Інона. Упорядкувавши форму, яку, мабуть, випрали слуги, та перевіривши стан кімнати, він нарешті дочекався гостя, який постукав у двері після завершення робочого дня.

— Тут всі кімнати розташовані так заплутано. На дверях немає імен, колір у всіх однаковий — навіть господарю було б важко знайти свою кімнату.

— Це зроблено навмисно, щоб у разі вторгнення ворогу було важко орієнтуватися. Заходь.

Відповівши згідно зі спогадами минулого життя, Юдер впустив Інона, який тихо бурчав, ідучи слідом.

— Тож, що саме вчора сталося?

— Це довга історія.

Хоча кімната була невелика, у ній було все необхідне. Побачивши на маленькому столі помиті лимони, Інон миттєво пом’якшав.

— Добре. Я послухаю, розповідай.

Пояснити події вчорашнього вечора було не так вже й складно. Це був просто непередбачуваний нещасний випадок під час експерименту, метою якого було відділити силу від червоного каменю для подальших досліджень.

Однак було досить важко пояснити загадкову ситуацію, що виникла між ним та силою каменю під час аварії. Щоб розповісти про свою руку, яка випромінювала світло, довелося б пояснювати походження плям, а це було складно зробити, не порушивши присягу, оскільки це стосувалося таємної місії.

Тому Юдер обережно вів розповідь, використовуючи події до та після місії, які не підпадали під дію присяги, сподіваючись, що Інон зможе сам здогадатися про пропущені деталі. Він вірив у проникливість Інона, але той лише з легкістю прокушував тверду шкірку лимона, ніби це був пудинг, і час від часу видавав байдуже «гм», не виявляючи особливої реакції.

— ...Ось так усе і було.

Коли розповідь нарешті закінчилася, у роті пересохло від такої кількості слів.

— Гм. Так. Тепер мені дещо стає зрозуміло.

Доївши другий лимон, Інон звузив очі та криво посміхнувся.

— То яку пораду ти хочеш від мене почути?

— Я хочу знати, що ти думаєш про те, що сталося зі мною під час експерименту.

— Якщо навіть ти не знаєш, то звідки мені знати відповідь?

— Ти ж довго живеш.

— Навіть якщо я довго живу, це не змінює того факту, що червоний камінь впав лише два роки тому. Я взагалі раніше майже не звертав уваги на вас, пробуджених.

Хоча він так і сказав, погляд Інона був серйозним. Він замислився, тримаючи в руці третій лимон і ритмічно перекочуючи його.

— Сила червоного каменю — це зміни, значить...

— ……

Інон пробурмотів собі під ніс слова Таїса Юлмана, які, здавалося, зачепили його, нахилив голову і видав гортанний звук.

— То в цьому контексті він базікав щось про революцію мани чи щось таке. Ох вже цей малий маг. Яке нахабство.