Розділ 172

Кішіар дочекався, поки члени Кавалерії сядуть у карету, що відвозила їх назад, а потім сам сів до іншої карети, яка стояла трохи далі. Його шлях лежав не до казарм корпусу, а до Імператорського палацу.

Поки карета, на яку було накладено закляття, що прибирало тряску, тихо котилася вперед, він безупинно прораховував хвилі наслідків, які спричинить сьогоднішній інцидент, і те, що відбудеться далі.

Сьогодні він використав Ейшеса шан Апето, щоб посіяти насіння підозр і розбрату в різних місцях. Якщо ці зерна проростуть як слід, гострі язики тих, хто досі безкарно розповсюджував чутки про Кішіара, тепер обернуться проти кронпринца та дому Діаки, а родина Апето перестане повністю довіряти не лише кронпринцу, а й дому Діака.

До того ж, навмисно використавши Ревліна, щоб зачепити слабке місце Ейшеса, Кішіар натякнув, ніби його зацікавило повідомлення, яке той надсилав раніше. Навіть якщо смерть Ленора тимчасово змінила думку Ейшеса, зрештою він усе одно знову прийде шукати Кішіара.

Здобич, що тримається стада, вполювати важко. Але коли вона розділена й не довіряє одна одній — упіймати кожну окремо набагато легше. Кішіар не сумнівався, що посіяне ним насіння незабаром проросте.

«А якщо до цього ще й стосунки між герцогом Діака та кронпринцом трохи розладнаються — то й бажати більше нічого».

Знаючи характер герцога Діаки, Кішіар припускав, що після цього випадку той, швидше за все, намагатиметься ще міцніше тримати кронпринца у своїх руках. Та чи погодиться молодий хижак, який після довгого терпіння нарешті відчув смак справжнього полювання, знову покірно повернутися до клітки?

«Навряд чи».

У очах Кішіара стосунки між герцогом Діакою та кронпринцом Качіаном ла Орром були набагато складнішими, ніж здавалися на перший погляд. Водночас вони були настільки тісними, що знайти щілину між ними було непросто. Колись він навіть сумнівався, чи можливо взагалі їх посварити. Але тепер Качіан ла Орр, який колись був ще дитиною, майже досяг повноліття — і ось перед ним нарешті з’явилася така можливість.

Кішіар тихо засміявся, подумавши, як шкода, що він не може на власні очі побачити вираз обличчя герцога Діаки, який зараз, напевно, шокований усією низкою подій, спричинених кронпринцом.

————————————————

— І що ж тепер робити з цим, ще й саме на похороні тих виродків Апето!

Кіоле, який щойно повернувся після служби в Імперському лицарському ордені, зупинився на мить у коридорі, почувши голос, що гучно лунав аж сюди.

Цей голос долинав із виставкової зали магічних каменів — місця, яке герцог Діака надзвичайно цінував і куди навіть членам родини зазвичай забороняв заходити.

— Батько зараз там усередині?

— Так, пане.

— З ким він говорить?

— З бароном Дюрманом. Він прибув приблизно годину тому.

Барон Дюрман був далеким родичем бічної гілки дому Діака і одним із відомих аристократів, що підтримували цю родину. Кіоле часто бачив його ще з дитинства.

Коли слуги, вклоняючись, відійшли, Кіоле насупився і мовчки подивився на вхід до зали. Голоси всередині вже не долинали назовні, але почуті слова не давали йому спокою.

«Похорон Апето…»

Ленор шан Апето. Він чув, що сьогодні має відбутися його похорон. Кіоле не був присутній, тому не знав, що сталося, але, судячи з гніву герцога Діака, там точно трапилося щось серйозне.

«Невже знову… щось пов’язане з тим типом?»

Ледь він подумав про «серйозний інцидент», як у пам’яті одразу виник чорноволосий кавалерист, якого він зустрів того дня на вечірці, коли загинув Ленор.

Того дня Кіоле разом із тим чоловіком потай пробрався оглянути тіло Ленора. Ба більше — через клятву допомогти він навіть наважився на божевільний крок і сам зустрівся з герцогом Пеллетою.

На щастя, попри злісне стукацтво третього брата, герцог Діака більше переймався раптовими діями кронпринца, тому той випадок не став великою проблемою і швидко забувся.

Та Кіоле й досі відчував неприємний осад.

«Краще просто повернутися до кімнати й не думати про це».

Розум наполегливо підказував саме так, але ноги чомусь не поспішали рушати.

Саме тоді з виставкової зали вийшов барон Дюрман, який щойно віддавав накази слузі.

— Гм? Кіоле? Давно не бачилися.

— Бароне Дюрмане.

На обличчі барона, схожому на стару мишу, з’явилася усмішка.

— О, дивись-но. У броні. Щойно повернувся зі служби?

— Так.

— Прекрасно, просто прекрасно. Наче бачу герцога в молоді роки.

Будь-який інший дворянин подякував би за такий комплімент, але Кіоле навіть не відреагував. Натомість він скривився і кинув погляд у бік зали.

— Я щойно проходив повз і почув голос батька. Щось сталося?

Барон Дюрман гірко всміхнувся.

— Якщо коротко… сьогодні був похорон Ленора шан Апето. Ти ж знаєш?

— Так.

— Один з моїх людей був там. Але церемонію так і не провели — її зірвали.

— Зірвали?

— Перед тим як внесли труну, раптом з’явився герцог Пеллета разом із третім сином Апето і влаштували справжній скандал.

Брова Кіоле здригнулася.

— Що саме?

Барон Дюрман на мить замислився, але все ж знизив голос.

— Герцог Пеллета заявив, що смерть Ленора шан Апето — справа рук іншої людини. Він показав новий лист, який покійний нібито надіслав молодшому братові, а потім перед усіма відкрив труну і продемонстрував сліди раніше невідомої отрути. Досить шокуюче.

— Іншої людини… тобто це?

— А хто ще, як не той, що живе у палаці Сяйва.

Усі в домі Діака знали, що справжнім убивцею Ленора був кронпринц. Герцог Діака був приголомшений його самовільними діями, але вирішив заплющити очі, адже це дозволяло перекласти всю провину на герцога Пеллету.

Та сьогодні всі плани були зруйновані.

Барон Дюрман потер скроню перснем зі смарагдом.

— Нас втягнули в це по-справжньому. Ми й уявити не могли, що у них є другий лист. Його Високість теж був приголомшений, але, чесно кажучи, нам від цього не легше.

— …Апето повірили герцогу Пеллеті?

— Якби ні, похорон би не зупинили. Труну з тілом навіть забрали не до храму, а до головної резиденції Апето.

Кіоле мовчав.

— Ех… герцог зараз, мабуть, сам не свій.

Саме тоді підійшов слуга.

— Бароне! Карета готова.

— О, добре.

Барон поплескав Кіоле по плечу.

— Не хвилюйся. Герцог завжди знаходить рішення.

Він швидко пішов.

Кіоле ще мить дивився йому вслід, а потім рушив — до своїх покоїв нагорі.

«Той новий слід отрути… мабуть, це саме те, що ми побачили, коли той тип підніс вогонь до тіла».

Чорноволосий боєць Кавалерійського Корпусу тоді сказав, що це маловідома отрута. Напевно, саме він передав інформацію герцогу Пеллеті.

«Чорт».

Клятва ж не зникла — отже, він тоді не помер.

Кіоле відчував дивне почуття, ніби зрадив батька і дім Діака.

«Проклятий тип».

Його звали Юдер.

Кіоле навіть запропонував йому перейти на бік роду Діака — а той відмовився, не вагаючись.

«Треба було просто піти тоді».

Через того чортового чоловіка Кіоле вже кілька місяців не міг навіть нормально накричати на слуг.

І дивна річ — чим стриманішим він ставав, тим дружелюбніше до нього ставилися інші.

Не розуміючи, що через це його репутація серед людей поступово почала покращуватися, Кіоле лише скреготів зубами, згадуючи Юдера.