Розділ 170

У похоронних обрядах імперської аристократії існувала традиція: перед завершенням церемонії на короткий час відкривали кришку труни, щоб родичі та близькі могли попрощатися з покійним і покласти квіти.

Якщо тіло не було настільки пошкоджене, що його неможливо було привести до ладу, це робили завжди. Тому тіло Ленора, що лежало у відкритій труні, теж було підготовлене так, що зовні він виглядав так, ніби просто спить.

«Зовні наче немає жодних проблем».

«Що він там узагалі збирається знайти?»

Кішіар, ніби численні підозрілі погляди, спрямовані на нього, його зовсім не хвилювали, стояв спокійно і повільно оглядав тіло Ленора.

За мить він повернув голову й легким жестом покликав найближчого кремезного кавалериста.

— Девран Хартуде. Вже час.

— Зрозумів. Залиште це мені.

— З-зачекайте! Що ви збираєтеся робити!

Член кавалерії, якого назвали Девраном, не звернув жодної уваги на крик жерця, що намагався його зупинити. Він швидко підійшов і викликав на долоні велике полум’я, після чого підніс його просто до тіла в труні.

— Ах! Що це…!

У ту ж мить звідусіль пролунали крики й задушені вигуки, здійнявся галас.

У головах усіх присутніх одночасно промайнула одна й та сама думка.

«Герцог Пеллета… він прийшов спалити тіло…!»

«Отже, усе це про нову причину смерті та якийсь лист було брехнею!»

— Що ви робите…!

Навіть Ейшес, який дозволив відкрити труну, не стримав вигуку.

У цей момент Кішіар із незмінною усмішкою заговорив, не втрачаючи спокою.

— Як і очікувалося, сліди все ще залишилися.

— …Що?

Його спокійний голос змусив людей, які відвернулися від страху, знову обережно перевести погляд до труни.

Велике полум’я, яке викликав Девран, зупинилося просто перед тілом і залишалося нерухомим.

— Девран. Бачиш?

— Так. Бачу. Як і сказав командир.

Девран схвильовано пробурмотів ці слова.

Ейшес, який стояв блідий і спирався на слугу, нарешті трохи оговтався.

— Ваша Світлосте герцог Пеллета. Що це означає? Ви без жодного слова попередження намагалися підпалити труну. Ви розумієте, до чого може призвести така поведінка?

— Підпалити? Мені шкода чути так вибрані слова. Ні я, ні мої люди не завдали жодної шкоди тілу Ленора шан Апето. Полум’я було викликане лише для того, щоб перевірити докази, які ще залишилися. Тепер, коли те, що я хотів перевірити, стало видно, ти теж можеш підійти ближче і подивитися.

Що за безглуздя.

Ейшес чув, як позаду нього хвилюються глядачі, які мали ті самі сумніви. Він насилу змусив ноги рухатися вперед.

Його слабке серце, здається, знову почало давати про себе знати, і ноги тремтіли. Але він не хотів показувати перед усіма, що не може пройти навіть кілька кроків.

— …Підтримай мене й проведи туди.

— Так, пане.

Ейшес вирішив: якщо на тілі Ленора нічого не виявиться, він негайно повернеться й голосно звинуватить Кішіара в образливій поведінці.

Але коли він опинився поруч із кавалеристом, що тримав полум’я, його серце, яке щойно почало битися рівніше, ніби знову зупинилося.

— Це… це…

— Бачиш?

— Що це… Світло…

Тіло Ленора, яке здавалося чистим, під полум’ям почало світитися дивним кольором.

Здавалося, ніби під шкірою приховувалися невидимі плями.

— Це і є доказ, який я хотів перевірити. Свідчення того, що перед тим, як випити отруєний келих, покійний уже встиг поглинути іншу отруту.

— Іншу… отруту?

— Отрута з гриба, який називається дудулем. Чув про такий?

Ейшес похитав головою.

Кішіар пояснив:

— Зазвичай її розводять у воді або використовують у вигляді порошку, який втирають у шкіру. Після всмоктування сліди залишаються на шкірі кілька днів, поки отрута повністю не вийде з організму. Але побачити їх можна лише під полум’ям. Насправді ефект слабкий — викликає лише сильну спрагу. Але й цього достатньо, щоб досягти бажаного.

Сильна спрага.

Ейшес зрозумів.

— Ви хочете сказати, що хтось змусив Ленора поглинути цю отруту, а потім підвів його до того, щоб він випив отруєний келих?

— Саме так. Найімовірніше, покійний нічого не підозрював. У нормальних умовах достатньо було б просто багато пити й трохи потерпіти. Але обставини навколо нього були невдалими.

Ейшес швидко помітив, що дивні плями найбільше світяться на шиї, грудях і на складених руках Ленора.

Особливо яскраво вони сяяли на пальцях і під нігтями.

Від цього видовища його знову охопило запаморочення.

— Навіть якщо це так… Ви ж знаєте, що зараз говорять люди про вас, Ваша Світлосте. Як я можу повірити вашим словам без перестороги?

— Ах, чутки про те, що це я покликав Ленора шан Апето й дав йому отруєний келих?

Після цих слів серед глядачів здійнявся гомін.

Ейшес на мить стиснув губи.

— Саме так.

— Можливо, ти подумаєш, що навіть те, що я розкрив цю отруту лише зараз, — частина мого плану. Я знаю, що це не може стати остаточним доказом моєї невинуватості. Але…

Кішіар схрестив руки і обернувся назад.

— Я ж казав. Твій молодший брат отримав листа. Ревлін, вийди й покажи його.

— …Ревлін?

Позаду Кішіара, між високими членами кавалерії, стояв невеликий юнак, якого досі майже не було видно.

Тепер він вийшов уперед із напруженим обличчям. Поруч із ним стояв інший юнак, ніби захищаючи його.

— Давно не бачилися, хьон.

Лише тепер Ейшес згадав слова слуги: Ревлін прийшов сюди разом із герцогом Пеллетою.

Обличчя його молодшого брата, який після пробудження став здоровим, уже не було хворобливо блідим. На ньому читалася лише тверда рішучість.

Ейшес пам’ятав лише того хлопця, який завжди боявся й уникав його.

Тому він відповів із помітною незадоволеністю.

— Добре. Ревлін, що це за річ, яку ти хочеш показати?

— Це лист, який покійний брат Ленор надіслав мені. У день, коли він ішов на ту вечірку, перед входом до палацу він передав його слузі й наказав: якщо щось станеться, доставити лист мені.

Ревлін дістав із-за пазухи лист і підняв його, щоб усі могли побачити.

— Клянуся богами, цей лист написав сам брат Ленор. Завдяки цьому листу я зрозумів, з ким він збирався зустрітися того дня, і вирішив повідомити командира. Командир помітив сліди отрути на листі й особисто почав розслідування. Завдяки цьому ми змогли швидко дізнатися правду.

Насправді Кішіар отримав цей лист через Ґакейна і спершу сам перевірив його зміст. Потім він повідомив про це Ревліна і разом із ним підготував нинішню ситуацію.

Але ніхто цього не підозрював.

Ревлін із самого початку не цікавився листом Ленора. Половина написаного там була нісенітницею, а інша половина — лише розповіддю про його помилкові рішення.

Якщо цей жалюгідний лист хоча б так допоможе довести невинуватість Кішіара, це навіть на краще.

— …Розумію. Я чув, що слуга, який супроводжував Ленора того дня, утік і не повернувся. Отже, це він приніс тобі листа.

Ейшес теж прийняв пояснення Ревліна без підозр.

Він кинув короткий погляд на аристократів позаду, які затамували подих.

— Добре. То яка ж правда? У листі написано, хто покликав Ленора на ту вечірку?

— Так.

Голос прекрасного, мов лялька, юнака прозвучав чітко.

— Людина, яка покликала брата Ленора того дня. Та сама людина, яка навіть лист, надісланий йому, змочила отрутою, щоб підступно здійснити свій задум… зараз перебуває у Палаці Сяйва.

…Коли людина чує настільки шокуючі слова, вона не може одразу відповісти.

І ті, хто щойно перешіптувався, і люди храму, і навіть Ейшес — усі на мить заніміли.

Першим заговорив Ейшес.

— Ти… розумієш, що зараз кажеш? Якщо ти помилишся хоча б в одному слові, це не буде просто твоєю помилкою. Ти це знаєш?

— Я лише повторив те, що написано в листі брата Ленора.

Це було неможливо.

Навіщо спадкоємцю престолу робити таке?

У нього не було ані особливої дружби з Ленором, ані ворожнечі. І тим більше не було причини зв’язуватися з родом Апето, який очікував суду.

До того ж саме кронпринц того дня ледь не випив отруєний келих.

І важливіше всього за його спиною стояв могутній рід Діака.

Той тихий, схожий на ляльку юнак, який після отримання титулу спадкоємця престолу жодного разу не виступив уперед замість герцога Діаки…

Тепер його називали справжнім винуватцем, який покликав Ленора.

І це звучало майже як відкрите звинувачення на адресу всього роду Діака.