Розділ 169

У його серці неспокійно вирували складні почуття.

Полегшення від того, що подія, яка найбільше тривожила його в попередньому житті, цього разу не повторилася.

Неспокій, що змушував безупинно обмірковувати — чи справді те, що він проявився як омега з запахом, краще, ніж було раніше.

І виснаження, яке приносило тіло, у якому ще лишилася легка гарячка.

Усе це змішалося разом.

Але, відкинувши всі ці думки, зрештою в його свідомості залишилося лише одне.

Розмова, яку він вів із Кішіаром під час болю проявлення.

Терпіння і турбота, які той показав.

І усмішка, з якою він до самого кінця вів себе так, ніби нічого не сталося.

«Якби щось подібне відбулося тоді, коли командиром був я… чи зміг би я вчинити так само?»

Ні.

Напевно, ні.

Заради одного підлеглого брати на себе такі речі було надто важко.

Але Кішіар зробив усе це заради Юдера так, ніби це було цілком природно.

Юдер глибоко зітхнув і заплющив очі.

Він знав, що немає нічого більш марного, ніж надавати значення кожному вчинку іншої людини.

І все ж він не міг цього не робити.

Після повернення він вирішив зробити все можливе заради Кішіара та Кавалерії.

Але водночас, щоб завжди мати змогу дивитися на ситуацію об’єктивно, він збудував у своєму серці кілька стін.

Та коли він отямився, то зрозумів — надто пізно зрозумів — що всі ці стіни давно вже були пробиті й усіяні дірами.

Це викликало дивне відчуття порожнечі.

Проте, як не дивно, йому зовсім не було неприємно.

Навпаки — саме це й було проблемою.

«Якщо після такого я не відчував би жодного потягу… це було б ще дивніше».

Навіть якщо людина майже не виражає емоцій, вона все одно залишається людиною.

І часом настає мить, коли її охоплює почуття настільки велике, що вона вже не може його стримати.

Саме така мить була зараз.

«…Якщо подумати, колись я вже відчував щось подібне».

Почуття, яке після інциденту з проявленням було поховане в темряві.

Юдер зрозумів назву того відчуття дежавю, що знову повернулося до нього після того, як він відмотав час на одинадцять років назад.

Це було сліпе захоплення, яке виникає, коли дивишся на спину того, хто сяє.

————————————————

Свято врожаю завершилося раптово.

Причиною став кривавий інцидент з отруєнням, що стався на спеціальній церемонії нагородження в останній день.

Хто надіслав листа Ленору шан Апето й покликав його на ту вечірку?

Хто його вбив?

І хто підсипав отруту до келиха спадкоємного принца — і з якою метою?

Безліч людей таємно, але дуже жваво обговорювали ці питання.

Більше того, невдовзі було знайдено мертвим слугу, який ніс келих кронпринца. Його вбили так, що ніхто нічого не помітив.

Через це підозр стало ще більше — настільки, що навіть суд над родом Апето майже відійшов на другий план.

Насправді більшість тих, хто цікавився цією справою, припускали одне й те саме:

За всім стоїть імператор, а виконавцем є його брат — герцог Пеллети Кішіар ла Орр.

Лист Ленора, знайдений пізніше того дня, лише підсилив ці здогади.

Якщо імператор справді намагається руками Кішіара зачепити кронпринца й чотири великі герцогські роди — невже вони сидітимуть склавши руки?

Імператор, який досі на публіці визнавав усиновленого спадкоємця престолу без жодних конфліктів, раптом зробив такий крок.

Якою була його мета?

І як тепер зміниться ситуація?

Численні аристократи уважно спостерігали за діями обох сторін.

— Його Величність, звісно, не хотів усиновлювати того, кого в кандидати висунув рід Діака. Пам’ятаєте, кілька років тому під час відбору спадкоємного принца говорили про шахрайство з їхнього боку? Сам принц ще дуже молодий і не винен, але рід Діака останнім часом поводився надто зухвало.

— Я теж таке чула. Казали, що імператор хотів обрати кандидата з роду Герн — родини імператриці. Хіба той кандидат не помер раптово після того, як відбір уже завершився?

— І не тільки він. Майже всі кандидати, які тоді брали участь, зрештою закінчили дуже погано.

— Але все одно дивно… Може, чутки правдиві і здоров’я імператора справді покращилося?

У храмі, де замість скорботи звучали лише сповнений цікавості шепіт, ось-ось мав початися похорон Ленора шан Апето.

Для похорону сина відомого герцогського роду храм був надто маленьким і скромним.

Але більшість гостей прийшла сюди лише подивитися на цікаву ситуацію, тому ніхто особливо не сумував.

Батько Ленора, герцог Апето, не прийшов, заявивши, що не хоче відкривати ворота родового маєтку через такий скандал.

Єдиним із родини був старший син — Ейшес.

Він сидів із розслабленим виглядом переможця й насолоджувався увагою тих, хто прийшов йому лестити.

Люди спостерігали за ним і, ховаючи роти під чорними вуалями, будували всілякі припущення.

— До речі, молодший брат покійного… він що, зовсім не прийде?

— Кажуть, він перебуває під опікою герцога Пеллети. Тож не дивно, що не прийде. Шкода… я хотів би побачити його реакцію.

— Але ж це цікаво. Якщо герцог Пеллета справді причетний, то виходить, що третій пан об’єднався з людиною, яка відправила його власного брата на смерть?

— Це був би справжній скандал. Хоча… можливо, саме так і поводяться аристократи.

— До речі, коли почнеться похорон? Уже ж час.

— Початок був опівдні.

— Так, але цей час вже давно минув.

Коли гомін став голоснішим, Ейшес покликав слугу і наказав привести жерців храму, відповідальних за церемонію.

Але слуга повернувся блідий як смерть.

— Перепрошую, пане! Труна… була зупинена по дорозі сюди. Її затримали пан Ревлін і його світлість герцог Пеллета!

— Що?

На обличчі Ейшеса промайнули роздратування й подив.

— Що ти сказав? Ревлін і герцог Пеллета?

Не витримавши, Ейшес підвівся.

— Досить. Я сам піду подивлюся. Веди.

Гості теж один за одним підвелися і рушили слідом.

Ніхто не хотів пропустити таке цікаве видовище.

У довгому коридорі храму Ейшес побачив дві групи людей, що стояли одна навпроти одної.

— Що тут відбувається?

— Це Ейшес шан Апето!

Погляди всіх звернулися до нього.

З одного боку стояли робітники й жреці з чорною труною.

З іншого — кілька людей у формі Кавалерійського Корпусу та високий, надзвичайно вродливий чоловік.

Ейшес одразу впізнав герцога Пеллету — Кішіара ла Орра — і насупився.

Колись він писав йому листа з пропозицією допомогти стримати Ленора.

Тепер, коли Ленор мертвий, ця пропозиція вже втратила сенс, але відчуття незручності нікуди не зникло.

— Отже, ти старший син. Здається, ми вперше бачимося так близько.

— Так, Ваша Світлосте. Але… що тут відбувається? Через вас похорон мого брата досі не почався. Якщо ви не дасте переконливого пояснення, вам доведеться відповісти за цю образу.

Кішіар усміхнувся.

— Я й сам не хотів цього. Але лише сьогодні вранці я дізнався, як могла загинути людина, що лежить у цій труні. Тому й прийшов. Я лише попросив дозволу перевірити це, але вони вперто відмовляються відкривати кришку.

— Що?

— Причину смерті мого брата вже відомо. Він випив отруєний келих. Ви ж були там.

— Так ми й думали. Поки Ревлін — мій тимчасовий підлеглий і твій молодший брат — не отримав листа, який Ленор надіслав перед смертю.

— …Лист?

— Розслідування ще триває, тому деталей я поки не можу розкрити. Але раз ти вже тут — дозволь відкрити труну. Тоді ти зрозумієш, що я прийшов сюди не просто так.

Після цих слів люди з Корпусу Пробуджених грізно подивилися на тих, хто ніс труну.

Ейшес замислився.

«Це правда? Чи просто сміливе політичне шоу?»

Але коли він побачив натовп гостей, що спостерігали за ними, його хвилювання трохи вщухло.

«Якщо тут стільки свідків, він навряд чи наважиться на обман».

— Гаразд. Якщо у вас є інформація, яка може розкрити справжню причину смерті мого брата, я не можу її ігнорувати. Я дозволяю тимчасово відкрити труну.

— Пане!

Один зі священників зблід і вигукнув, але Ейшес відвернувся.

— Опустіть труну!

І так, просто посеред храму, перед поглядами натовпу, що палав цікавістю, сталася безпрецедентна подія.

Кришку труни відкрили.