Розділ 167

Юдер, вагаючись, кивнув. Тоді синя енергія, що витікала з руки Кішіара, обвила листа, легко підняла його в повітря й невдовзі опустила йому на коліна.

— …Що ви зробили?

— Це перстень із закладеною магією левітації.

Придивившись, Юдер помітив, що на середньому пальці правої руки Кішіара з’явився перстень, якого він раніше не бачив. Скільки ж у нього взагалі магічних артефактів? Із легким подивом Юдер узяв листа.

— З обох боків… усе списано.

— Саме так. На лицьовому боці — лист від того, хто писав Ленору шан Апето, а на звороті — написаний самим Ленором.

Юдер спершу прочитав лицьовий бік. Почерк був витончений, але таким, що важко було визначити автора; і сам текст виявився не надто довгим.

— Ленор шан Апето. Учора, захопившись мудрістю, що сповнює вашу відповідь, у якій ви дбаєте про державу й майбутнє, я насолоджувався чаєм Плуавіль. Кажуть, аромат Плуавілю особливий тому, що ця квітка розцвіла, подолавши суворіші умови, ніж будь-де. Хай би скільки квітів і плодів родило щороку, чи знайдеться щось відважніше за цей Плуавіль, що виріс на чорних кам’янистих горах без сонця, дощу й ґрунту?

У вашому сміливому рішенні довіритися мені навіть у скрутній ситуації я відчуваю ту саму вдачу, що й у Плуавілю. Вірю, що ваша співпраця принесе й мені бажане майбутнє, тож з нетерпінням чекаю дня, коли ми будемо разом.

P.S. Щоб я міг довіряти вам так само певно, як сонцю, що сходить, поверніть цього листа назад, а наступну відповідь передайте особисто.

Лист, у якому рішення Ленора про співпрацю порівнювали з чаєм Плуавіль — єдиною квіткою, що зростає на чорних кам’янистих горах, де не приживається жодна інша рослина. Прочитавши післямову й перевернувши аркуш, Юдер побачив інший текст, густо списаний зовсім іншим почерком.

— Моєму нерозсудливому молодшому братові, Ревліну шан Апето.

Це був ще один лист — написаний Ленором своєму молодшому братові. Якщо пропустити рядки, сповнені образ на Ревліна, основного змісту залишалося небагато, але Юдер одразу зрозумів, чому Кішіар назвав це цікавим.

— Як і ти зробив новий вибір, так і я маю намір піти іншим шляхом. Попередній лист я отримав від того, хто перебуває в палаці Сяйва. Він відкрив мені правду, про яку я нічого не знав, і простяг руку. Припускаю, що, обравши мене, хоч і не потребючи допомоги, він прагне зробити мене своїм представником, аби на суді виступити проти герцога Пеллети.

Скориставшись цією нагодою, я неодмінно здобуду владу роду Апето. І якщо так станеться, хіба не зможу прийняти бодай тебе як єдинокровного брата? Напевне, ти вже шкодуєш про свій нерозумний вибір, тож, отримавши цього листа, добре все обміркуй.

Качіан ла Орр не залишив у своєму листі жодного натяку, що дозволив би прямо вказати на нього, однак Ленор, наче насміхаючись із цього, чітко вписав на звороті назву палацу Сяйва, де мешкає принц.

— Він просив повернути листа назад, але все ж таки примудрився залишити його, не викрившись.

— Про всяк випадок, якщо розмова з принцом не піде як слід, він і сам підстрахувався. Якщо ж усе складеться добре, то, певно, планував витягти через Ревліна інформацію про мене й Корпус Пробуджених, заздалегідь підготувавши свій хід.

Кішіар розповів, що перед смертю Ленор таємно передав листа слузі, наказавши в разі, якщо з ним щось станеться, доставити його Ревліну.

— А втім, пощастило, що Ґакейн Волунвальт зустрівся з ним, гарантував безпеку й погодився передати листа замість нього. До речі, Ревлін уже сказав мені, що я можу використати цього листа як завгодно.

— Тоді чому ви не оприлюднили другого листа одразу? Якби ви зробили це ще до сьогоднішнього суду, усе не зайшло б так далеко.

— Під час дослідження листа я виявив одну дивну речовину, що насторожує.

Кішіар підняв руку й указав на аркуш.

— Розглядаючи обидва листи, я помітив на поверхні невідомий дрібний порошок. Схоже, це була рідина, що висохла. Більше його виявилося на другому листі — мабуть, його змішали з чорнилом. Значна частина речорини вже втрачена, тому за залишком неможливо визначити її дію, але від цього тхне чимось недобрим.

Юдер знову глянув на листа.

— Тож я маю намір спершу точно з’ясувати природу цього порошку, а вже тоді, коли підозри проти мене сягнуть піку і принц знову виступить, оприлюднити його.

Юдер знав, що це за речовина. Отрута, яка викликає спрагу.

«Через проявлення я був не при тямі й не встиг доповісти, а він уже й до цього дійшов».

На відміну від Юдера, який знав про отруту завдяки прожитому майбутньому, Кішіар стикався з цією ситуацією без жодної інформації — і все ж не проґавив навіть такої дрібниці. Юдер знову подумав, який він видатний. Помітивши його дивний вираз обличчя, Кішіар нахилив голову.

— Я гадав, це тебе здивує, але в тебе якийсь особливий вираз. Може, маєш якісь здогади?

— Так. Раніше я не встиг сказати, але коли я оглядав тіло Ленора, то виявив ту саму речовину і на його тілі, і серед речей. Це знайома мені отрута.

— Отрута?

— Вона не смертельна, але якщо у великій кількості вбереться через шкіру, викликає сильну спрагу.

— Така дрібниця — як ти зміг одразу це визначити?

— Вона реагує на вогонь. Коли я викликав полум’я, щоб оглянути тіло на складі, порошок засвітився.

Насправді Юдер перевірив це тому, що бачив, як Ленор, змучений раптовою спрагою, випив отруйний келих й помер, а отже вже тоді запідозрив Качіана ла Орра. Та він спокійно збрехав.

— Навіть я вперше чую про таку дивну отруту. Вражає.

— Не дивно, що ви не знаєте. Сировиною є неїстівний гриб, і серед бідних його використовували лише для того, щоб змусити людину пити багато води й викликати блювання при розладі шлунку.

Про це Юдер дізнався в попередньому житті, розмовляючи з Іноном. У часи, коли цю отруту часто застосовували, він почув, що її виготовляють із певного гриба, і, думаючи, що Інон, який тримав фармацевтичну лавку, може щось знати, запитав його й отримав цю невелику інформацію.

— Здається, ти добре обізнаний. Невже й ти…?

Кішіар насупився, ніби неправильно зрозумівши. Юдер рішуче похитав головою.

— Я ніколи її не використосовував. Просто дещо чув і бачив, коли жив у горах. Не думав, що доведеться знову зіткнутися з нею тут…

— Це добре. Якби ти сказав, що дізнався про неї через власну хворобу, мені було б ще болючіше за жалюгідний стан цієї імперії.

Ледь усміхнувшись, Кішіар одразу став серйознішим і провів рукою по підборіддю.

— У будь-якому разі ми отримали несподівано корисну інформацію, тож розслідування піде швидше. Потрібно встановити шлях, яким принц здобув цю отруту, і зібрати докази. Це стане підтвердженням, що Ленор шан Апето був навмисно доведений до того, щоб випити отруєний келих, і вбитий за ретельно продуманим планом.

— Так.

— І як доречно, що похорон Ленора шан Апето саме завтра.

Адже тіло з доказами й його речі ще залишилися. Сказавши це, Кішіар усміхнувся так яскраво, що й сонце могло позаздрити.

Замість виснаженого й змарнілого вигляду, як у сні, йому значно більше личила ця усмішка. Юдер теж, сам того не помітивши, ледь підняв кутики губ, і між їхніми усмішками на мить зависла дивна тиша.

— …Чому ти так…

— Так?

— Ні. Нічого.

Кішіар урвав слова й швидко змінив тему.

— …Гаразд. Цікава історія завершена, тож тепер варто поговорити і про тебе.

— А, так.

З відчуттям, що настав передбачуваний момент, Юдер відповів, і Кішіар подивився на нього значно серйозніше.

— Раніше не було часу спитати. Як того дня ти зустрів Кіоле да Діаку?

— …Кіоле да Діаку?

Юдер перепитав, знову не очікуючи такого питання. Кішіар кивнув.

— Він сказав, що лише віддячив тобі за борг, але я не знаю, наскільки ти обізнаний у тому, що тоді сталося, тож хочу впевнитися. Поки ти лежав, я теж перевірив його пересування того дня, але, окрім дивної чутки, що вас бачили в підозріло тісному зв’язку, нічого не знайшов.

…

Юдер здогадувався, звідки могла піти та чутка. Схоже, солдати, які бачили, як він вимагав у Кіоле інформацію, неправильно все витлумачили.

Він зітхнув і заговорив:

— Можете не хвилюватися. Того дня ми випадково перетнулися. Він таємно пішов за мною й побачив моє проявлення. Але нікому не розповість про те, що бачив.

— І це все?

— Так.

Юдер був готовий розповісти про клятву, яку вони уклали, якби Кішіар запитав. Та той лише кілька секунд дивився на нього червоними очима, а тоді кивнув і не став розпитувати далі.

— Гаразд. Схоже, ти впевнений, тож залишу це на тебе й не втручатимуся. Не варто витрачати час на того, про кого не варто довго думати.