Розділ 164

Добираючи слова після довгих роздумів, імператриця заговорила, і Кішіар, що було для нього нетипово, знову відповів не відразу. Її слова влучили значно несподіваніше, ніж навіть не надто відчутна атака принца Качіана.

— Я сказала щось неправильне?

— Ні.

Відповівши майже рефлекторно, Кішіар злегка насупився й потер кутик губ, з яких зникла усмішка.

— Ви маєте рацію. Я… справді так поводився.

— Тоді чому у вас такий вираз обличчя?

Почувши недовірливе запитання імператриці, Кішіар одразу змінив вираз. Між пальцями знову з’явилася звична усмішка.

— Я здивувався, що ви знаєте мене краще, ніж я сам.

— Щойно ви казали, що я досі вас не знаю, а тепер — що знаю надто добре. Яке з цих тверджень щире?

— Обидва, звісно.

Сказавши це, Кішіар швидко, ще до її відповіді, додав із удаваною безтурботністю:

— Це таємниця, але насправді в мене, як у скриньки, приблизно шість граней. Якщо видно одну, інша обов’язково прихована. Тож цілком природно, що, знаючи мене добре, можна водночас мене й не знати.

— І справді, говорити ви вмієте.

Імператриця мимоволі тихо засміялася, на мить забувши про серйозність становища.

— Якби ж і Його Величність умів так само вправно ухилятися від відповідей, як ви…

Ненавмисно вирвана правда містила прихований смуток. Кішіар поглянув на похмуре обличчя імператриці й тихо запитав:

— Стан Його Величності погіршився?

Імператриця, що прикусила губу, кивнула.

— Він спить ще менше. За словами головного камердинера, навіть коли засинає від виснаження, швидко прокидається через біль. Але коли бачить мене, завжди каже, що все гаразд… Іноді саме це найважче витримати.

— Його Величність, мабуть, боїться, що ви занадто хвилюватиметеся й зашкодите власному здоров’ю. Не беріть це надто близько до серця.

— Я знаю. Розумію, що це його турбота про мене. Для мене, яка навіть не здатна як слід запросити спадкоємного принца на вечерю, це надто щедра увага. Але інколи саме через те, що розумієш, стає ще важче.

На її обличчі промайнула тінь жалю за сказане.

— Пробачте. Наприкінці я сказала щось негідне. Прошу, забудьте.

— Ваша Величносте.

Імператриця, яка вже збиралася піти, обернулася на поклик Кішіара. У затемнених очах блиснула волога. Кішіар окинув поглядом мовчазних фрейлін позаду неї й тихо заговорив:

— У Корпусі Пробуджених є одна річ, яку ми певний час досліджуємо. Вам це відомо.

Імператриця кліпнула — тема різко змінилася. Але Кішіар продовжив:

— Завдяки здібним підлеглим і магам справа наразі розвивається доволі цікавим чином. Результат ще невідомий, та кожен допомагає Його Величності так, як може.

— …

— Хіба важливо, хто зробив більше, а хто менше? Якби не листи, що ви обоє надіслали мені два роки тому, я, можливо, не витримав би до того дивовижного моменту. Його Величність радіє вже тому, що ви поруч. Не сумнівайтеся в його почуттях.

— Герцогу…

— А те, що сталося сьогодні, було атакою, спрямованою проти мене й Кавалерії. Те, що ви не втрутилися, — мудре рішення. Ті, хто були там, ще пошкодують про сьогоднішнє. Можете чекати на продовження.

Кутики її губ ледь тремтіли, а тоді злегка піднялися.

— Дякую вам за ці слова.

Тінь місяця ковзнула коридором, і Кішіар та імператриця розійшлися в різні боки.

————————————————

Тіло було важке, мов вата, просякнута водою.

Юдер розплющив очі й глибоко видихнув. Крізь затуманений зір виднівся темний нічний небосхил.

«Де я…»

Знайомий пейзаж. Він лежав у спальні командира — найпотаємнішому місці в помешканні командувача на верхньому поверсі Кавалерійського Корпусу. Ліжко з блискучого білого дерева й каменю. Висока куполоподібна стеля зі склом, крізь яке було видно небо. Усе виглядало так само, як у його пам’яті.

«…Що сталося? Невже я… бачив сон?»

Чи могло бути так, що страта, повернення на одинадцять років назад і новий початок були лише сном, а ця спальня — справжньою реальністю?

Він різко вдихнув — і раптом велика рука, що простяглася ззаду, обійняла його за талію й притягнула ближче.

«…Прокинувся?»

Скуте від несподіванки тіло розслабилося лише після того, як він почув тихий голос. Навіть не дивлячись, Юдер одразу впізнав його. Кішіар ла Орр.

Тепле дихання торкнулося потилиці.

«Я не збирався доводити тебе до непритомності… Пробач.»

— …Нічого.

Почувши власний голос, Юдер нарешті усвідомив: сон — це не минуле, а теперішнє.

Рука, що обіймала його, повільно ковзнула животом і грудьми. Дотик був м’яким, наче щоб заколисати дитину, але водночас надто чуттєвим, аби вважати його лише таким.

…Без рукавичок.

Юдер усвідомив це із запізненням. Той, хто майже завжди носив рукавички, зараз торкався його голою рукою.

Він хотів подивитися — але зуби легенько торкнулися шкіри за вухом, і думки розсипалися.

«…Хн.»

Рухи стали відвертішими. Колись це було знайоме відчуття. Та зараз, у сні, усе здавалося дивним і новим.

Колись був період, коли після настання темряви Кішіар йшов до замку Пеллети.

— Ви ж казали, що з настанням ночі підете до замку Пеллети.

— Казав.

— Тоді чому…

— Чому?

Його голос звучав холодно й самотньо.

— Ви шкодуєте, що це остання ніч тут?

— Шкодую… Мабуть.

— «Мабуть»?

— Ти завжди маєш рацію.

Після паузи Кішіар знову глибоко вдихнув.

— Юдреїн.

— …

— Юдреїн.

— Так.

— Відтепер доведеться звикати до цього імені. Ти не проти?

— Усе одно мало хто наважиться вимовляти ім’я командира…

— Майже ніхто.

Кішіар тихо засміявся.

— Але я вклав у нього добрий зміст. Тож бережи його.

Юдреїн Айл — ім’я, дароване разом із графським титулом, коли він став командиром.

І лише тепер Юдер усвідомив: саме Кішіар дав йому це ім’я.

— До речі… я так і не запитав, що воно означає. Ви сказали лише, що це стародавня мова…

Рука, що пестила його, завмерла просто над серцем.

Холодний дотик.

І в ту ж мить Юдер знову прокинувся.

Цього разу — у справді незнайомій спальні.