Розділ 159

Мить, коли у Юдера Айля уперше сталося проявлення другої статі, застала його в кабінеті командира — він, як завжди, доповідав.

Про що саме тоді йшлося, він не пам’ятав. Мабуть, як і личить заступникові командира, вони обговорювали щоденні тренування.

Того дня Кішіар виглядав так, ніби не спав кілька ночей поспіль. Попри втому, він уперто заявив, що відпочине лише після завершення всіх справ, чим викликав у Юдера глухе роздратування. Лише згодом з’ясувалося, що наближався його перший гін, але тоді це здавалося звичайним днем.

До тієї миті.

«Чому раптом?..»

Кішіар здивовано подивився на Юдера, який раптово урвав слова посеред доповіді. Але відповісти той уже не міг. Щойно він підвівся, відчувши щось дивне, як неконтрольований шторм охопив усе його тіло.

«Щось… не так. Моє тіло…»

Запаморочення накрило його, і він похитнувся. Кішіар підхопив його, збентежений, але турботливий, як завжди. Та, згадуючи тепер, це була найгірша можлива реакція.

У ту мить, коли їхні тіла зіткнулися, крихка рівновага, яку вони ледь утримували, розсипалася, і в невидимому просторі між ними стався потужний вибух.

Юдеру здалося, що всередині нього щось розлітається на друзки. Біль, змішаний із уламками, пронісся буревієм, а по собі залишив лише жар, ніби все тіло ось-ось перетвориться на попіл.

Чи змінилося б щось, якби в нього лишилася бодай мить на опір або роздум? Але такої миті не було. Лише тоді він уперше усвідомив, що тіло може легко переступити межі розуму й перейти в неконтрольований світ.

А далі — темрява.

Він кілька разів приходив до тями. Та лише на мить. Юдер без кінця занурювався в туманну безодню без розуму й усвідомлення. Єдине, що він міг, — відчайдушно триматися за того, кого вважав рятівною мотузкою.

Жахливий біль. Пекуча насолода.

Усе насильно переплелося, зшите грубими стібками, мов клапоть розірваної тканини.

Щоразу, коли здавалося, що досягнуто межі, відкривалося ще глибше дно.

Чоловік на ім’я Юдер Айль, яким він був досі, розчинився й зник, а на його місце прийшло щось інше. Скільки б він не дряпався, не кусав, не виривався — втекти від вторгнення було неможливо. Перед атакою, якої він ніколи раніше не переживав, він був безсилий.

Коли ж розум, що дійшов до межі небуття, нарешті повернувся, минув тиждень від початку проявлення.

— Пробач.

Кішіар, який прокинувся раніше й увесь час був поруч, прошепотів це з виснаженим, майже зламаним обличчям.

— Це не ваша провина.

Голова не розуміла, за що він вибачається. Та груди водночас палали нестерпним болем.

Просто невдача. Мить початку проявлення другої статі збіглася з першою тічкою, а перед ним опинився проявлений альфа, у якого також наближався гін. Хай що сталося — він не помер і не втратив здібностей. Здавалося б, цього досить.

Та прийняти це так само спокійно, як раніше, він більше не міг.

Усі відчуття — бачення, відчуття, сприйняття — змінилися. Навіть сам процес мислення став чужим. Це викликало огиду, яку важко було стерпіти.

І саме це стало доказом незворотної зміни.

Після того дня Юдер уже ніколи не міг ставитися до Кішіара так, як раніше. Це здавалося дивним, інколи — навіть образливим. І так само, як змінився Юдер, змінився й Кішіар.

Їхні стосунки, почуття, дистанція — і безліч інших речей, що тримали їх разом, переплелися й заплуталися.

Те, що він став пробудженим з другою статтю без запаху, на тлі цього вже майже не дивувало.

— Я не знаю, що саме з нами сталося. Але я це з’ясую. Обов’язково.

Обов’язково. Та в голосі Кішіара не було сили. Він так і не встиг розкрити природу того, що сталося між ними за той тиждень.

І Юдер, який пережив його, теж не знайшов відповіді. Він зустрічав інших, хто після проявлення другої статі вступав у близькість і навіть мав дітей. Та ніхто не пережив того самого.

……

Юдер раптом розплющив очі.

Від болю й жару в роті пересохло. У вузькому темному просторі важко було одразу розрізнити минуле й теперішнє, але відчуття дотику до маленького браслета в пальцях повернув його до реальності.

Він усе ще сидів, підтягнувши коліна й стискаючи магічний браслет. Свідомість була каламутною, але тіло — надзвичайно чутливим. Кожен рух викликав стогін.

Облизавши пересохлі губи, він відчув нестерпну спрагу.

«Скільки минуло часу?..»

Без вікон неможливо було визначити. Навіть чи є хтось зовні — незрозуміло. Ледь поворухнувшись, він знову заплющив очі — біль був нестерпний.

У минулому житті після цього болю приходила тічка. Чи станеться так само тепер — байдуже. Хай би лише швидше скінчилося.

«Швидше…»

Повторюючи це подумки, він раптом згадав темницю імператорського палацу перед смертю. Після тортур він лежав у камері, безпорадно чекаючи, поки біль ущухне. Нудний, нескінченний час.

Спогади розмивалися, і він знову на мить знепритомнів.

А тоді — різко розплющив очі.

Двері були зачинені. Вуха нічого не чули. Та він чітко відчував: хтось наближається.

Це не помилка. Повільно, але невідворотно присутність ставала ближчою. Подих урвався. Тіло затремтіло.

Він стиснув браслет.

І в ту мить, коли присутність опинилася зовсім близько, розчавив другий камінь.

Тріск.

Уламок розсипався, створюючи захисний бар’єр. Двері безшумно відчинилися, впустивши вузький промінь світла.

……

Очі, звиклі до темряви, заболіли.

Юдер не одразу розгледів постать у дверях. Лише сподівався, що той піде, не помітивши його.

Та коли зір прояснився — і риси стали впізнаваними — усі думки зникли.

Кішіар, у розтріпаному мундирі, сперся рукою об одвірок і мовчки дивився всередину.

Бар’єр приховував Юдера. Він не міг його бачити.

І все ж під тим червоним поглядом Юдер відчув, ніби його прошили наскрізь.

«Кішіар.»

Ім’я ледь не зірвалося з губ.

Погляд повільно ковзнув темним приміщенням і зупинився саме там, де сидів Юдер.

— …Ти тут.

……

— Запах просочувався назовні. Судячи з того, як мені важко… схоже, ти проявився омегою.

Кішіар стиснув одвірок.

— Не уявляєш, скільки думок було дорогою сюди. Чи не сталося чогось страшного… Чи не знайшов тебе хтось раніше за мене… Давно я не переживав нічого подібного.

Він зробив крок уперед.

Юдер розчавив третій камінь. Новий бар’єр наклався на згасаючий.

— Судячи з руху сили… ти маєш артефакт? Певно для приховування. Звідки він у тебе — приблизно здогадуюся, але…

Ще крок.

Двері за спиною Кішіара зачинилися, знову зануривши все в темряву.

«Ні.»

Він не для того так довго уникав цієї ситуації, щоб опинитися з проявленим альфою-Кішіаром наодинці. Спогади, мов кошмар, ринули назад, і біль, який він ледь стримував, знову вибухнув.

Відступити було нікуди.

— Чуєш мене?

Юдер розчавив четвертий камінь.

— Ти, мабуть, сховався, щоб не потрапити на очі іншим, але це місце небезпечне. Щоб вийти, доведеться зняти маскування.

……

Кішіар підійшов зовсім близько й простяг руку.

Та вона зупинилася об бар’єр.

Він тихо засміявся й повільно опустився на одне коліно.

— Юдере. Виходь.