Розділ 153

— Га? Що за звук… Ук!

— Агх! — Кхек!

Завдяки тому, що один із них почув тихий свист ґудзика, який розсікав повітря, і завмер, усе стало значно простіше. Що може бути легшим, ніж влучити в ціль, яка не рухається?

Ґудзик, підхоплений вітром і наповнений стиснутою силою, зигзагом, наче у грі в кульки, вдарив по лобам чотирьох чоловіків і відразу повернувся назад. Люди один за одним глухо повалилися на підлогу. Юдер спіймав ґудзик, що повернувся разом із вітром, і обернувся. Кіоле стояв із роззявленим ротом, ошелешено дивлячись на нього.

— Третій пункт клятви. Пам’ятаєш?

— Що, що? Що?

— Кіоле да Діака в межах своїх можливостей має допомагати мені. Ти ж не забув. Я сказав тобі піти, але ти не пішов — отже, тепер допоможеш і візьмеш відповідальність на себе.

— Допомагати? У чому ще допомагати?!

Кіоле з жахом відступив, але марно. Юдер безжально потяг його за собою й змусив допомагати переносити непритомних у куток. Робота була дрібною, але Кіоле не міг приховати переляканого виразу обличчя.

— Ти знаєш, хто це? Це ж слуги Його Високості! І ти посмів у імператорському палаці побити й оглушити слуг Його Високості… Якщо нас спіймають, то негайно стратять!

— Якщо спіймають мене, то й тебе теж. Тож яка різниця.

Слово «страта» зовсім не злякало Юдера. Він уже раз пережив відтинання голови — чого ж тепер боятися?

— Я — ні! — низько вигукнув Кіоле. — Я лише був змушений через твої погрози!

— Ти вже став співучасником, щойно почав базікати раніше. Тобі не втекти, Кіоле.

— Ти…

Кіоле, який намагався налякати Юдера, але отримав у відповідь удар удвічі сильніший, скреготнув зубами й різко відвернувся. Злість він зганяв на слугах, перетягуючи їх із надмірною грубістю. Юдер не звертав уваги й, беручи останнього, просунув руку під його передпліччя, щоб підтягти ближче.

У ту мить різкий біль прошив праву долоню з середини, розливаючись до самих пальців. Юдер мимоволі здригнувся й опустив погляд на руку. Через білу рукавичку нічого не було видно, але й без цього він здогадувався про причину.

«Невже навіть від такої сили плями вже почали розповзатися…?»

— Що ти робиш? Ти ж сам сказав швидше переносити!

Якби не Кіоле, він одразу б перевірив стан долоні. Та довелося відкласти це. Із нього все одно помічник нікчемний. Юдер вирішив перевірити пізніше й, перетягнувши останнього слугу, рушив до сходів у підземелля, куди ті вели.

————————————————

У будь-якому місці завжди знайдеться куточок, куди не ступає людська нога. Навіть якщо це імператорський палац, де відбувається бенкет із сотнями гостей.

З досвіду минулого життя Юдер майже досконало знав план палацу. Він упевнено спускався сходами вниз, а Кіоле, який нерішуче плентався позаду, оглянувся довкола й заговорив:

— Схоже, ти навіть основ проникнення не вивчав. А якщо хтось помітить, як ти так гучно крокуєш? Коли проникаєш потайки, треба приховувати присутність — це ж очевидно!

Основи проникнення? Для Юдера, який за наказом імператора Качіана не раз проникав у найрізноманітніші місця, це звучало смішно. Було видно, що Кіоле просто боїться тиші й намагається заповнити її розмовою. Юдер відповів байдуже, як дорослий дитині:

— Якщо боїшся тиші — можеш повернутися.

— Що? Який зухвалий виродок. Я старший лицар імператорської гвардії! Я нічого не боюся! Як ти смієш так зі мною… Угх.

Наче вдарили в саме серце, Кіоле раптом захитався й ударився головою об стіну. У ту ж мить печатка клятви на долоні Юдера спалахнула жаром. Здавалося, сила клятви легко активувалася через лайку Кіоле. Той, намагаючись устояти, ще кілька разів вдарився головою об стіну. Юдер тихо цокнув язиком.

— Ти там заснув?

— За… заснув? Ні!

Якби він справді знепритомнів через порушення клятви, Юдер просто залишив би його тут. Але, на щастя чи ні, цього не сталося.

«Можливо, варто було оглушити його разом зі слугами ще нагорі».

Кіоле, ніби вгадуючи його думки, стиснув край святкового одягу й гаркнув:

— Якби я заснув, ти б мене кинув або вбив! Але цього не станеться. Чудовисько. Я на власні очі побачу, що ти тут робиш!

— І що з того, якщо ти нікому не зможеш розповісти?

Раз уже поклявся допомагати, не зможе вчинити навпаки. Навіщо тоді так вперто йде слідом?

Юдер і не очікував вдячності за те, що раніше врятував його, але називати його чудовиськом — це було навіть освіжаюче. Він мимоволі коротко всміхнувся, забувши на мить і про жар, і про біль у долоні.

— Ти смієшся? Ти щойно сміявся?!

— Тихо. Навіть якщо всі зараз у залі, ніхто не знає, коли хтось повернеться.

Кіоле здригнувся й одразу замовк. У його метушливих рухах не було й тіні гідності лицаря імператорської гвардії.

Якийсь час він мовчки йшов позаду, але знову не витримав тиші:

— Агов.

— …

— Кавалерія. Чому мовчиш?

— Чого тобі ще.

Кіоле скреготнув зубами й, ковтаючи лють, продовжив:

— Ти тут через герцога Пеллету, так?

— …

— Я знаю його з дитинства. Він примхливий, ексцентричний і розпусний. Зараз захопився грою в Командира, але скоро йому набридне. Завжди так було.

Юдер прискорив крок, не бажаючи слухати дурниці. Кіоле поспіхом наздогнав його.

— Для простолюдина він може здаватися величним, але це не той пан, за якого варто віддати життя. Чуєш?

— Чую. І що далі?

— Не варто ризикувати й чинити те, за що карають стратою! Краще присвяти свою силу дому Діака. Батько оцінить твої здібності й використає їх належним чином. Гарантую.

Той, хто щойно зневажав його, тепер визнавав його силу — це виглядало кумедно.

— Не потрібно.

— Упертий. Дім Діака — найвеличніший і найдосконаліший. Наша кров ближча до Сонячного бога й чистіша, ніж у жалюгідного дому Апето чи герцога Пеллети. Саме тому Його Високість і стане на трон.

У словах Кіоле відчувалася гординя, прищеплена роками виховання.

Юдер мовчки слухав. Усе було зрозуміло: після смерті імператора Кайлуси й Кішіара нинішня династія мала б обірватися. Усиновлений нащадок однієї з чотирьох великих родин — Качіан ла Орр — став би новим імператором. А разом із ним піднявся — і дім Діака.

«Так було в минулому житті. Але не цього разу».

Навіть якщо імператор знову рано помре, Юдер не дозволить Качіану ла Орру так просто зійти на трон. Саме заради цього він тут.

— Чуєш?

— Чую. Ти кличеш мене до дому Діака.

— Саме так. Тож, може, передумаєш? Я одразу доповім батькові…

— Відмовляюся.

— …Що?

Юдер зупинився й обернувся. Кіоле здригнувся.

— Думаєш, у мене не було інших можливостей? Із усіх пропозицій ця — найгірша.

За минуле життя безліч людей простягали йому руку. Навіть перед стратою іноземний посланець пропонував втечу в обмін на союз. Але Юдер відмовився від усього.

— Я сам роблю вибір. І я обрав Командира. Тому не передумаю.

Після цих слів він рушив далі. На щастя, Кіоле замовк.

«Мабуть, десь тут… Так і є».

Тіло Ленора лежало в підземному винному погребі, куди рідко хто заходив. На холодному столі його недбало прикрили білою тканиною. Юдер без вагань відтягнув її край.

Перед ним відкрився закривавлений труп із розширеними від страху очима. Видовище було моторошне, але Юдер спокійно оглянув усе тіло.

«Якщо це справді отрута, що палить горло спрагою… доведеться шукати вогнем».