Розділ 152

Щоб увійти до зали, обов’язково потрібно було пройти перевірку та пред’явити посвідчення. Під час свята він міг контактувати з безліччю людей. Або ж щось могли підлаштувати в кареті, якою він прибув. Перебираючи в голові можливі варіанти, Юдер уп’явся поглядом у принца Качіана, що сміявся вдалині.

«Недарма він так наполягав, щоб тіло швидше прибрали, мовляв, не можна залишати покійного як видовисько. Можливо, боявся, що виявлять отруту».

Юдер вирішив. Він перевірить тих, хто забирав тіло Ленора, слугу, якого схопили з отруєним келихом, і карету, якою прибув Ленор. Усе це потрібно зробити менш ніж за годину.

— Мм. Здається, більше нічого не зчитується. Можу ще чимось допомогти?

Юдер відсунув руку Канни з загорнутими в хустку уламками.

— Канно, залиш це в себе.

— Га? А ти?

— Я ненадовго до вбиральні.

Він спокійно збрехав. Канна, схоже, нічого не запідозрила. Юдер вийшов у коридор. Вартові лише глянули на нього й втратили інтерес.

Але один чоловік, що саме виходив із вбиральні, відреагував інакше.

— …Що? Знову ти за мною… Умпф!

Юдер миттєво затис йому рот і, схопивши за потилицю, потяг у безлюдну сторону. Він і так збирався його знайти — сьогодні фортуна була не на боці Кіоле, зате на його.

— Ммф!

— Тихо. Я не переслідував тебе, ми просто випадково зустрілися. Поставлю кілька запитань — і відпущу. Якщо зрозумів, тричі кліпни.

Кіоле, хоч і лицар, чинив опір, але Юдер притис його до підлоги й міцно стиснув шию. За мить темно-червоні очі тричі кліпнули. Юдер послабив хватку.

— Кха! Ти, виродку з Кавалерії… як ти смієш…!

Кіоле скреготів зубами, стримуючи лайку через клятву.

— Що ти хочеш знати? Я не зроблю нічого, що зашкодить дому Діака! Ми не причетні до смерті того Ленора шан Апето! Тож що б ти не питав — я нічого не…

— О. Тоді це й справді одноосібна витівка принца Качіана. Дякую, що сказав до того, як я запитав.

— …Я-як ти…

Кіоле витріщився, наче його вдарило блискавкою.

— Якщо ти знаєш, що це справа рук наслідного принца Качіана… невже і герцог Пеллети…?

— Тобі не потрібно цього знати. Скажи краще: сьогодні від дому Діака прибув лише ти?

— Що ти маєш на увазі?

— Хіба ж не дивно?

Кіоле скривився.

— Я прийшов із третім братом.

У пам’яті Юдера з дому Діака залишився лише старший син Кіронне да Діака, майбутній герцог. Про Кіоле він раніше й не знав.

«Якщо спадкоємця не прислали, а лише третього сина й Кіоле… схоже, Діака й справді не очікували цього».

Те, що принц Качіан діяв без відома свого покровителя — роду Діака, було значущим. У попередньому житті він ніколи не діяв самостійно до сходження на трон.

— Ти сказав, Діака не причетні.

— Так!

— Тоді поясни, що сталося.

Кіоле довго злісно дивився, але зрештою заговорив:

— Коли Ленор помер, ми теж нічого не знали. Уже на першому поверсі третій брат отримав знак від слуги наслідного принца. Це справа принца Качіана, і батькові повідомлять пізніше. Нам веліли не втручатися й повернутися додому.

— І все?

— Так! А тепер злізь із мене! Ти важкий!

— Там хтось є!

Почулися голоси.

«Прокляття».

Юдер знову притис Кіоле й удав байдужість.

— Що ви тут робите?

Двоє солдатів із ліхтарями зупинилися, побачивши їх у двозначній позі. Завдяки відчайдушному борсанню Кіоле їхній одяг був розпатланий — нічого вигадувати не довелося.

— Вам не слід дивитися на обличчя шляхетної особи. Забирайтеся.

— Т-так. Але це імператорський палац… прошу вас невдовзі повернутися.

Солдати швидко відійшли. Юдер підвівся. Кіоле, червоний від сорому й люті, ледве підвівся на ноги.

— Ти… ти…

— Я ж казав — тихо.

— Це моя вина?!

— Звісно твоя.

Кіоле стискав кулаки.

— Я йду. Я почув усе, що хотів.

— Куди?!

Юдер не відповів. Він збирався спуститися до підземелля.

— Не йди за мною, Кіоле да Діака.

— Чому це? Ти мене викрав — тепер я подивлюся, що ти замислив у палаці!

Юдер зітхнув. Він уже збирався оглушити його ґудзиком, але почув кроки. Швидко сховався за колону. З’явилися кілька чоловіків у вбранні слуг.

— Як наказано, того, хто ніс келих, ми прибрали.

— Довго.

— Він пручався. Довелося переконатися й тоді ліквідувати.

— Дурень.

«Прибрали…? Отже, слугу вбили».

Юдер насторожився.

— А слугу другого спадкоємця Апето знайшли?

— Він майже знепритомнів, почувши про смерть господаря. Схоже, другий пан прибув таємно.

— Добре. Тепер іди й доповідай Його Високості.

Як і очікувалося, це були люди принца Качіана. Один пішов.

— А тепер… де тіло Ленора шан Апето?

— Сюди.

Слугу вже вбили. З трьох пунктів один відпав. Тепер бодай тіло Ленора не можна дозволити їм знищити.

Юдер зарядив відірваний ґудзик силою вітру й жбурнув у слуг.