Розділ 151

— Тобі не здається, що все сталося надто вчасно? Поява і смерть Ленора шан Апето.

— Невже лише це сталося вчасно? Гадаю, ви зможете досхочу обміркувати це й унизу.

На ледь помітно різкувату реакцію Юдера Кішіар повернув голову. По його червоних очах ковзнуло якесь інше, відмінне від попереднього, почуття.

— І справді. Ти хвилювався?

— Як я міг дозволити собі такі думки.

— Я не збирався змушувати тебе хвилюватися. Просто на мить замислився. Ходімо вниз.

Кішіар розсміявся й легко поплескав Юдера по плечу.

Юдер поквапився слідом за красивими полами святкового вбрання, що розвернулося попереду. Він збирався тихо йти позаду, але, згадавши високородних гостей, які щойно відвернулися від Кішіара й зникали, у грудях знову здійнялося холодне почуття.

Кішіар уже достатньо продемонстрував свої здібності. Його поведінка після смерті Ленора була цілком виправданою для найвищого за рангом представника імператорської родини, що перебував там. Якщо сталася подія, хіба не розумніше спершу повернути все на свої місця, з’ясувати ситуацію, а вже потім робити висновки?

І все ж кількох гарних слів принца Качіана вистачило, щоб усі легко відвернулися від Кішіара. Ті, хто ще мить тому з усмішками оточували його й заводили розмови, враз із ніяковим виразом оберталися спиною. Як би там не ходили чутки про бездарного й легковажного герцога-дармоїда, така блискавична зміна ставлення була аж надто різкою — що навіть сміху не викликала.

«Втім, вони завжди були такими».

Серед облич, що зібралися на сьогоднішньому святі, Юдер побачив чимало тих, кого пам’ятав із попереднього життя. Тепер вони виглядали значно молодшими й благороднішими, але їхні погляди лишилися такими самими. Більшість ставила власну вигоду понад усе.

Якби він не повернувся в часі й залишався тим Юдером Айлем, то вважав би, що справи вельмож його не стосуються. Якими б нікчемними й сміховинними не були чутки та уявлення про Кішіара, якщо сам він не відповідав їм — цього було б досить.

Але тепер він знав. Навіть якщо Кішіар одного дня раптово помре, ці високородні люди не сумуватимуть і не пам’ятатимуть його. Усе, що він самотужки намагався змінити, буде надто легко забуте й відкинуте. Саме так, як зараз.

Він повернувся на одинадцять років у минуле й вважав, що змінив чимало. Та цього все ще було недостатньо. Чи зробив він десь хибний вибір? Чи мав зробити більше? Холодний вітер пронизав груди, сповнені роздумів.

— Я в порядку.

У ту мить Кішіар заговорив, ніби прочитавши його думки, і холодна буря в серці Юдера втратила силу. Кішіар, спускаючись сходами неспішним, упевненим кроком, продовжив:

— Те, що люди відвертаються, не завжди погано. Мить, коли на тебе ніхто не дивиться, іноді найкраща, для того щоб спостерігати за всіма. До того ж… я не збираюся тихо повернутися додому.

Юдер розкрив рота, щоб щось сказати, але так і не вимовив ані звуку. Як він може говорити так спокійно?

Звідки в переконаннях цього чоловіка така незбагненна твердість?

Невже він жодного разу не хотів продемонструвати всю свою силу й змусити всіх стати на коліна?

Невже не відчував гніву чи образи на тих, хто ставав йому на шляху?

Чи й Кішіар з попереднього життя, що вже майже стерся з пам’яті, був таким самим?

У цю мить різкий імпульс повернув його до тями. Юдер кліпнув, усвідомивши, що на мить втратив зосередженість. Повіки палали.

Він вирішив не будувати зайвих припущень і дивитися на теперішнє, але стриматися було важко.

Та в одному він був упевнений: навіть якщо сьогоднішні плани зруйновано, на твердому мурі Кішіара не з’явилося жодної тріщини. Якщо він сам лишається незворушним, Юдер не має права хвилюватися.

«Мій вибір був правильним. Ще нічого не зіпсовано».

Крокуючи на пів кроку позаду, Юдер згадав мить, коли усвідомив, що повернувся в часі. Перед ним тоді було безліч шляхів на роздоріжі. І все ж він знову обрав Кавалерію і Кішіара. Можливо, саме заради того, щоб у такий день відчути цю впевненість.

— …Якщо ви не збираєтеся просто повернутися, що плануєте робити?

Коли він знову опанував себе, Кішіар відповів так, ніби чекав цього питання:

— Ти й сам майже здогадався, хто стоїть за неприродною смертю другого сина Апето.

— Так.

Найімовірніше, тут замішані махінації принца Качіана. Можливо, і герцог Діака доклав руку. Юдер згадав удавано шляхетне й витончене обличчя принца й міцніше стиснув губи.

— Упродовж усього свята вони намагалися похитнути нас. Оскільки це не вдалося, сьогоднішню справу вони підготували ретельніше. Хотіли змінити перебіг подій і вплинути навіть на майбутній суд…

Кішіар на мить прирвався й загадково всміхнувся.

— Але вони поквапилися. Чи не так?

Юдер також зрозумів, про що він думає.

— Справді. Коли емоції випереджають ретельно підшотований план, обов’язково залишаються прогалини.

— Навіть якщо церемонію скасовано, мало хто одразу поїде. Її Величність імператриця ще пробуде тут приблизно годину. Я говоритиму з нею та іншими. Звісно, і з принцом також.

До входу в зал на першому поверсі залишалося зовсім небагато. Юдер краєм ока оцінив кількість вартових. У такій метушні вибратися буде неважко.

— Я пошукаю докази.

— Не перенапружуйся. Навіть якщо не цього разу, буде наступний.

Кішіар сказав це спокійно, але Юдер думав інакше. Та вголос лише слухняно відповів:

— Так.

— Передай це Канні.

Перед самим входом до зали Кішіар непомітно простяг Юдерові уламок скла, який тримав у руці.

— Це шматок отруєного келиха, що впав під час прибирання. Можливо, з нього вдасться щось зчитати.

— Передам.

У залі було людно й гамірно. Ті, хто перебував унизу, були розгублені раптовою появою високородних гостей із другого поверху, а ті, хто спустився, жваво обговорювали жахливу подію. Юдер на мить подивився на спину Кішіара, що прямував до місця імператорської родини, а тоді повернувся.

— Канна.

— Юдер. Де ти був?

— Супроводжував Командира. Спершу візьми це.

Канна стояла разом із членами Кавалерії. Юдер обережно відвів її в куток і передав загорнуті в хустку уламки скла. Її очі серйозно зблиснули.

— Це… невже уламок того отруєного келиха?

— Так.

Почувши, що Кішіар наказав їй зчитати спогади з уламка, Канна одразу сховала його в долонях і заплющила очі. У тремтячих пальцях заколихалася, мов марево, енергія.

— Мм…

— Щось дізналася?

— Юдере. Той слуга, який ніс келих, казав, що нічого не знає, так?

— Так.

— Останній спогад келиха інший. Саме він додав усередину отруту.

— Сам?

— Так. І ще дещо дивніше: його ціллю від самого початку був не принц, а саме загиблий Ленор шан Апето.

— Другий син Апето… Звідки він знав, що саме він вип’є той келих?

— Цього я не бачу. Але той, хто ніс келих, був упевнений: якщо обрати потрібний момент, саме він неодмінно візьме його й вип’є.

Потрібний момент — неодмінно.

У голові Юдера все закрутилося швидше.

«Якщо згадати, його стан і перед смертю був не найкращий».

Ленор шан Апето, щойно з’явилися Кішіар і Кавалерія, з явною неприязню намагався втекти до кімнати відпочинку. Він кілька разів ледь не зіткнувся з іншими, а тоді, навіть не перевіривши, чий це келих, випив його — розгублений, мов п’яний.

Навіть якщо він розгубився, чи не було в його хиткій ході іншої причини?

«…Наприклад, його могли заздалегідь отруїти отрутою, що викликає нестерпну спрагу».

У попередньому житті Юдер бачив таку отруту. Вона не була смертельною, але чудово приховувала іншу отруту в напої чи вині — жертва не помічала смаку.

І серед тих, кого він знав, імператор Качіан найчастіше користувався саме нею.

«Все ж таки зараз одинадцять років тому, тож Качіан ще недосвідчений».

За часів, коли він уже був імператором, Качіан ніколи не допускав, щоб таку отруту застосовували безпосередньо там, де перебував він сам. Усе мало відбуватися за його відсутності. Після першого лиха — землетрусу — ті, хто дозволив собі говорити зайве й накликав на себе його немилість, потай масово гинули, випивши другу отруту після тієї, що викликала спрагу.

«Ту отруту слід не пити, а непомітно ввести через шкіру… Якщо хотіли вбити Ленор шан Апето, куди ж її нанесли?»