Розділ 146

— Так і будеш просто стояти й дивитися?

Лише почувши голос Кішіара, Юдер усвідомив, що досі стоїть на тому самому місці, навіть не зачинивши двері.

— А, так. Перепрошую.

— Перепрошувати не потрібно. Більшість людей, які вперше бачать цю марну пишноту, реагують приблизно так само.

Кішіар усміхнувся, поправив пояс, інкрустований діамантами, і підтягнув краї рукавичок, упорядковуючи одяг. Вираз обличчя залишався таким самим розслабленим, як завжди, але Юдер відчув у його рухах гостру атмосферу хижака, що готується до полювання.

— Якщо ви називаєте це марною пишнотою, то, здається, цей парадний одяг вам зовсім не до вподоби.

— Не до вподоби.

— Чому?

— Оце бачиш?

Сказавши це, Кішіар навмисне підняв руку, показуючи рукавичку. На тильному боці були закріплені уламки коштовного каміння, вирізані у формі давнього візерунка, що означав вічне благословення.

— Одна лише ця рукавичка коштує стільки, що могла б кілька місяців годувати невеликий прикордонний край. Але, по правді кажучи, вона не повинна бути настільки дорогою. Жодних особливих функцій у ній немає, та й використане каміння не з коштовних.

Він повільно опустив погляд на Юдера, який дивився на рукавичку.

— То чому ж вона така дорога? Вгадаєш?

— …Я чув, що речі для імператорського двору дозволено виготовляти лише у визначених місцях…

— Саме так. Вона дорога лише тому, що походить з родини майстрів, чия робота свого часу припала до душі п’ятому імператору.

Кішіар демонстративно поворушив тильною стороною долоні й опустив руку.

— Тоді все починалося з доброго наміру. До того імператорські речі виготовлялися безпосередньо в палаці, а той імператор оголосив, що купуватиме вироби, зроблені простими людьми. Але з часом і це стало ще однією традицією, а початкова мета — підтримати бідних, але талановитих — зникла без сліду.

Обрана завдяки милості п’ятого імператора родина майстрів стрімко розбагатіла й виросла. Щоб не передавати здобуті багатство та славу іншим, вони почали всіляко чіплятися за привілеї.

Первісний задум зник безслідно. Людей, які ставили під сумнів, чому парадні рукавички для імператорської родини треба замовляти лише там, ставало дедалі менше. Коли традиція купувати їх лише у визначеному місці закріпилася, родина майстрів почала призначати значно вищі ціни.

Зрештою, на тлі загального бюджету палацу це була дрібниця. Чиновники внутрішнього відомства вважали це природною практикою й охоче приймали солодкі хабарі та листи з побажаннями здоров’я. Так угода з покоління в покоління тягнеться й досі.

Юдер уважно слухав Кішіара, який без жодних вагань розповідав про речі, про які він і не здогадувався.

— І справа не лише в рукавичках. Від голови до п’ят усе так само. Щойно щось отримує ярлик «традиція», змінити це вже неможливо, хай би які вади воно мало. Жодних змін, жодного розвитку. Хвороба Імперії.

— А хіба не можна змінити це вже зараз?

На обережне запитання Юдера Кішіар м’яко всміхнувся.

— Звісно, змінимо. Насправді Його Величність імператор давно хотів цього, але цього разу це було неможливо. Наступного ж…

Закінчення фрази він опустив, але й так було зрозуміло, що він має на увазі. Юдер згадав обличчя імператора Кейлуси, який щоразу, коли Кішіар і Корпус Пробуджених затівали щось значне, розумно й опосередковано підтримував їхню позицію.

Цей імператор, схожий на вченого, який працював сам-один у маленькому палаці на самому відлюдді, серед стосів документів… Усвідомлення того, що він плекав такі задуми, вражало.

«У минулому житті я помер надто рано, нічого не знаючи… А виходить, у обох братів були великі мрії».

— Але годі про це.

Кішіар змінив вираз обличчя, перевів погляд і оглянув парадний одяг Юдера. В його червоних очах з’явився грайливий блиск.

— Як і думав, тобі личить.

— Що саме?

— Твій одяг. Навіть без надмірної розкоші, якщо «вішак» хороший, річ може виглядати ціннішою за будь-що інше. Гарний приклад.

Юдер глянув на свій одяг. До приходу сюди він і не замислювався, чи є він розкішним, але поруч із Кішіаром різниця впадала в очі. Він носив якісну тканину й золоті ґудзики, але без жодних коштовностей, а крій був значно простішим.

«Якщо згадати… здається, на балах у минулому житті серед аристократів не було жодного одягу без каміння».

— Ви навмисне так замовляли?

— Насправді з погляду закону це правильніше. Закон забороняє надмірну розкіш тим, хто керує Імперією. Хоч нині він і втратив силу.

Сказавши це, Кішіар нахилив голову й усміхнувся.

— …І, чесно кажучи, це ще й мій смак.

— Що?

— Я ж казав, що маю певне чуття до таких речей. Якщо результат мені настільки до вподоби, то після сьогоднішнього дня можеш чекати нової моди на парадний одяг по всьому континенту.

Задоволено кивнувши, Кішіар підійшов ближче й потягнувся до кінця пояса на талії Юдера.

— Здається, ти вмієш майже все, але з цим у тебе не дуже. Так зав’яжеш — і вузол швидко розпуститься.

— Я перев’яжу сам.

— Не потрібно. Я покажу, як зав’язувати, щоб не розпускалося. Дивись.

Герцог, немов звичайний слуга, власноруч упорядковував чужий одяг. Якби хтось це побачив, здійнявся б галас, але тут були лише Кішіар і Юдер.

Дивлячись, як Кішіар нахиляється перед ним і зав’язує пояс, Юдер відчув легке запаморочення. Він добре знав, що це людина, чиї дії важко передбачити, але бачити його в розкішному вбранні, коли той зав’язує йому пояс, — це було зовсім інше.

Не зважаючи на товстий одяг, відчуття занадто близького дотику рук передавалося через талію, через що зберігати звичний спокій ставало важко. Запах парфумів від золотистого волосся Кішіара був надто насиченим, а головне…

«Схоже, справа в позі…»

— Дивишся? Ось тут треба провернути й зав’язати так — тоді не розв’яжеться.

— Зрозумів. Зрозумів, тож тепер я сам… ух.

Коли він поспіхом спробував відступити, різкий тиск від затягнутого вузла змусив його мимоволі видати задушений звук.

— А, вибач. Не треба було рухатися. Коли зав’язують пояс, треба стояти спокійно.

Через кого все це сталося — ще й таке казати. Юдер, зрештою, стиснув зуби й озвався.

— Командире, я не дитина.

— Авжеж ні. Думаєш, я не знаю твого віку?

— Я маю на увазі, що здатен сам зав’язати пояс.

— Сам факт зав’язування — ще не все, хіба ні? От і все, готово.

Зав’язавши останній вузол і відступивши назад, Кішіар потер підборіддя поглядом людини, задоволеної власною роботою.

— Так значно краще. Раніше було надто вільно — виглядало не так.

Юдер жодної різниці не бачив, але Кішіар ще кілька разів ніби сам себе похвалив. Зрозумівши, що подальші заперечення нічого не дадуть, Юдер вирішив здатися.

— Тоді щодо охорони будівлі казарм перед виходом…

— А, зачекай. Перед цим ще дещо. Згадав, тож постій тут.

Кішіар раптом зник у коридорі, що вів до спальні. Юдер розгублено залишився стояти. За мить Кішіар повернувся й простягнув йому пару довгих білих рукавичок, що сягали майже до ліктів.

— Нещодавно дістав. Кажуть, для зручності наклали кілька заклинань. Візьми.

— Це…

Юдер мимоволі напружився.

Ці рукавички він уже бачив раніше. У минулому житті Кішіар особливо часто носив щось подібне перед самим відходом з посади Командира. Він навіть пам’ятав, що в день смерті той був у схожих довгих білих рукавичках, і від цієї думки всередині похололо.

— Ні, дякую. Тих, що я зараз ношу, цілком достатньо.

— До цього одягу білий пасує більше за чорний. Та й узяв я їх спочатку саме для тебе.

Хоч голос був напрочуд м’яким, він різав груди, мов колючка. Подібне відчуття з’являлося й раніше, але цього разу біль був особливо різким.

У минулому житті Юдреїн Айль завжди вважав, що, виконуючи наказ Качіана ла Орра і вбиваючи Кішіара ла Орра, не відчував нічого.

Та після повернення, щоразу стикаючись із цим відчуттям, він наче відчував, як щось невідоме всередині нього безжально розбурхують. Щоб уникнути цього небажаного стану, Юдер опустив погляд до підлоги. Поки він повільно вирівнював дихання, пальці на стиснутому кулаці злегка пульсували від болю.

— Звісно, не можна допустити, щоб плями знову сильно поширилися, але якщо таке станеться, ці рукавички допоможуть приховати їх і не дати поширюватися далі. Вони зроблені з ниток і тканини, витягнутих зі священного дерева, вирощеного під благословенням.

Пояснюючи, Кішіар раптом зупинився, ніби помітив щось недобре.