Розділ 145

Це не було брехнею. Насправді Нахан навіть не намагався врятувати двох чоловіків і зник, забравши з собою лише Хосанру.

Двоє чоловіків на мить розгублено подивилися один на одного. Почувши відповідь, що зовсім не збігалася з очікуваннями, вони, здавалося, не знали, що сказати. За мить один із них насилу розтулив рота. На відміну від початку розмови, тепер він говорив з пригніченою, зламаною поштивістю.

— Т-то виходить… Нахан і Хосанра… справді нас покинули… так?

— Він казав, що вас можна врятувати й пізніше, тож спершу треба йти.

— Брехня!

Другий чоловік різко втрутився, зірвавшись на крик, і, не стримавши люті, гупнув ногою об підлогу. Юдер спокійно продовжив:

— Ти думаєш, я брешу? Якщо хочеш, можу слово в слово переказати їхню тодішню розмову.

— Ні… не може бути. Хосанра б ніколи…!

— Досить, Дуїлю. Заспокойся.

Той, що першим заговорив поштиво, торкнувся плеча розлюченого і пробурмотів:

— Ми ж і так знали, що Нахан — підозрілий тип із півдня. А Хосанра, хоч і здається добрим, усе одно тільки й робить, що «паничу, паничу», та сліпо слухається того виродка.

— То ти, Гаїлю, йому віриш?

— Та ти ж і сам віриш, от і злишся.

Коли Дуїль замовк із перекошеним обличчям, чоловік на ім’я Гаїль важко зітхнув.

— Що вже вдієш. Ми програли й потрапили в полон. Хоч поїли — і на тому дякувати долі.

— ……

— Слухайте, ви ж брати, так?

Природно заговорила з похмурими чоловіками Канна.

— Гаїль і Дуїль. Імена схожі, та й обличчя теж. Звідки ви родом? З говірки видно що це — захід?

Насправді ще до того, як прийти сюди, Канна вже встигла зчитати частину інформації з їхньої зброї. Оскільки вони отримали її не так давно, відомостей було небагато, але імена, походження та родинний зв’язок вона дізналася без труднощів.

«Так спокійно ставити запитання, на які вже знає відповіді… майстерність у неї й справді зросла», — подумав Юдер із прихованим захопленням.

А Гаїль і Дуїль, нічого не підозрюючи, відповіли:

— Так. Брати. Я старший, Гаїль, а Дуїль — молодший. І ми з заходу, це правда…

— Юдер казав, що у вас обох однакові здібності? Таке рідко буває. Коли ви пробудилися? Як тренувалися?

— Е-е… це рідкість? Не знаю… Пробудилися трохи менше ніж рік тому…

Серед швидкого потоку запитань не прозвучало жодної прямої згадки про Зорю Награну. Здавалося, Канна просто цікавиться особистими справами, тож брати, трохи розгубившись, вирішили, що на таке можна відповідати, і поволі почали розповідати.

Юдер відійшов на крок убік, спостерігаючи, як Канна вправно поєднує вже відому їй інформацію з новими деталями, непомітно скеровуючи розмову так, щоб брати самі видавали потрібні відомості.

Гаїль і Дуїль виявилися сиротами-пастухами із західної глибинки. Одного дня, захищаючи отару від хижака, вони хоробро кинулися вперед із палицями — і в ту ж мить обоє пробудили одну й ту саму здатність.

Через небезпечну силу їх вигнали з громади. Блукаючи й голодуючи, вони випадково потрапили до селища, де було багато пробуджених. За обставинами це місце, схоже, і було осередком Зорі Награну.

Коли справа дійшла до того, де саме знаходиться те селище й хто там мешкає, брати почали м’ятися і неохоче замовкли, тож Канна одразу м’яко змінила тему.

— Ти згадував Нахана й Хосанру. Які між ними стосунки?

— Ми й самі до ладу не знаємо. Вони були там ще до нас. Але Хосанра постійно кличе Нахана паничем, тож, мабуть, раніше був у нього слугою.

Після слів Гаїля Дуїль байдуже додав:

— Я ще чув, що в південних землях Нахан був паничем аристократом, але ледь не помер і тому подався сюди… правда це чи ні — не знаю. Та загалом Нахан мені не до вподоби. Не через шрами — у нього просто погляд страшний.

— Авжеж. А Хосанра такий добрий. Чесно кажучи, якби не його прохання, я б і цього разу не пішов. Нахан же приходить із порожніми руками, а їсти хоче за всіх.

— Я певен, Хосанра хотів нас урятувати. Просто той тип наполіг, щоб вони пішли. Все ясно як день.

Схоже, попри прихильність до Хосанри, Гаїль і Дуїль щиро недолюблювали Нахана й не стримувалися у висловах. Юдер, слухаючи, як вони майже безпомилково відтворюють ситуацію, якої не бачили на власні очі, мимоволі подумав, що Нахан і справді не користується довірою.

— Інших людей не можна було покликати? Чому Хосанра звернувся саме до вас?

— Бо ми достатньо сильні. А ті, хто відданий Нахану, ще проходять навчання в того… у того пана…

— Пана?

— ……

На мить на обличчях братів майнула явна розгубленість.

— А, це… усе неправда! Ми нічого не казали!

«Цікаво. Судячи з реакції, все, що пов’язане з “тим паном”, — сувора таємниця», — подумав Юдер.

Йому кортіло копнути глибше, але Канна вирішила, що час ще не настав, і, усміхнувшись, знову перевела розмову.

— Добре. Тоді…

Інформаційний «допит» під виглядом розмови тривав ще доволі довго. Хто саме такий той пан і якою є справжня мета Зорі Награну, з’ясувати не вдалося, зате побічних відомостей назбиралося чимало.

— Зоря Награну — досить дивна спільнота. Зі слів цих братів, це ніби мирне поселення пригноблених пробуджених. Але щойно мова заходить про Нахана, відчувається, що все не так просто. Як гадаєш, Юдере?

Вийшовши назовні й тримаючи в руках одяг, який носили Гаїль і Дуїль, Канна серйозно подивилася на нього.

— Є велика ймовірність, що всередині організації існують дві протилежні фракції.

— Я теж так думаю. Тоді Гаїля й Дуїля можна вважати поміркованими, а Нахана — радикалом. Схоже, між ними напруження сильніше, ніж здається. І ще… з того, як вони говорили, складається враження, що в організації багато вихідців із півдня.

Те, що вдалося так швидко витягти стільки інформації, було б майже неможливо без Канни. Юдер щиро подякував їй:

— Добре, що ти пішла зі мною.

— Авжеж. Я ж казала — довірся мені. Хоч попередньої інформації зі зброї було небагато, під час розмови вона дуже допомогла.

Канна гордо випрямила плечі, а потім знову стала серйозною й подивилася на зношений одяг у руках.

— Але найважливішого ми ще не дізналися. Наступного разу обов’язково з’ясуємо. А поки що доведеться сподіватися, що з цих речей вдасться прочитати більше, ніж із мечів.

Вона розповіла, що останнім часом постійно тренувалася з Писанням Бога Сонця і її здатність вибірково зчитувати інформацію значно зросла.

— Читати речі, які щойно випустили з рук, мені ще важко. Але зате я почала значно уважніше зчитувати інформацію з текстів, і через це під час розмов із людьми відчуття стали набагато гострішими.

— Гострішими?

— Так. Важко пояснити… Я ніби шкірою відчуваю емоції співрозмовника й навіть туманні обриси його думок.

Вона з усмішкою сказала, що не наважувалася розповісти про це іншим, аби не насторожити їх, але Юдерові могла довіритися. Юдер кивнув, подумавши, що, можливо, саме через цей розвиток здібностей Канна останнім часом так пильно про нього дбала.

— Розвиток — це добре, але якщо здібності надто впливатимуть на психіку, це може зашкодити здоров’ю. Якщо стане важко або щось піде не так — одразу приходь.

— Звісно. А ти краще стеж за собою. На найближчу вечірку не можна виходити з таким виглядом, як сьогодні зранку.

Не поступаючись, відповіла Канна й рушила до свого помешкання.

«Зранку… знову згадалося те вчорашнє сновидіння», — подумав Юдер.

Насупивши брови, він тихо видихнув. Голос, який він ледве відтиснув углиб пам’яті, знову виринув, і настрій помітно зіпсувався.

—————————————————

Нарешті настав день, що завершував святкування врожайного сезону.

Кавалерія до самого кінця наполегливо відбивала всі дивні й небезпечні інциденти, що наче навмисне траплялися там, де вони перебували, і здобула славу, яку вже неможливо було порівняти з колишньою. До давнього Імператорської гвардії чи придворних магів їм ще було далеко, але принаймні посли з усього континенту були глибоко вражені діями Кавалерії. Перший крок було зроблено вдало.

Юдер, одягнений у білий мундир, підіймався сходами на верхній поверх, минаючи групки схвильованих бійців, що не приховували радості. Після звичної й зручної чорної форми білий мундир, який надто м’яко облягав тіло, здавався дивним і незручним.

«Хай би такі гучні вечірки обмежилися лише цим роком».

— Командире. Юдер прибув. Дозвольте увійти.

Дійшовши до верхнього поверху, Юдер постукав, подумки відлічивши до трьох, і потягнув за ручку.

— О, ти прийшов.

Кішіар, що стояв біля вікна, залитого сонячним світлом, усміхнувся й обернувся. Як і Юдер, сьогодні він був у повному парадному вбранні.

На відміну від білих мундирів інших, його одяг мав білі штани й низ, проте верх був насичено-червоним — кольору його очей, а через плече спадала довга традиційна золота мантія. Весь образ був настільки продуманий і яскравий, що не залишав жодного простору для сторонніх поглядів.

Навіть у звичайній білій формі командир привертав надто багато уваги, а тепер, коли він навмисно вдягнув багатошарове парадне вбрання, прикрашене коштовностями, слово «розкішний» поруч із ним здавалося бляклим.