Розділ 144

— Я чув, що ви забрали докази жахливих експериментів, які проводилися в домі Апето. Це правда?

— Від кого ви це почули?

На зустрічне запитання Юдера старий маг лише всміхнувся.

— Хо-хо. У мене ж теж є вуха. Якщо це справді так, чи не могли б ви дати й мені можливість хоча б раз на них поглянути?

— Ні. Ті експерименти…

Юдер уже збирався рішуче відмовити, але Таїс Юлман, піднявши обидві руки, ще більше знизив голос і прошепотів:

— У мене немає жодних нечистих намірів. Мене не цікавлять ні мета, ні результати тих експериментів. Просто, якщо там є записи, пов’язані з дослідженням сили пробуджених, можливо, це допоможе щось з’ясувати під час вивчення сили червоного каменю. Я лише хочу це перевірити. Хіба це складно?

Почувши про бажання встановити зв’язок між силою пробуджених і силою червоного каменю, Юдер мимоволі замовк.

Те, що поява пробуджених почалася під впливом енергії, яка вирвалася після падіння червоного каменю, було беззаперечним фактом. Тож причину таких слів він розумів.

«Хоча навряд чи старший жрець Бельтрейл, проводив хоч якісь корисні дослідження…»

Після завершення фестивалю майже спливав місяць, який пообіцяв дати імператор. Навіть якщо за цей час не вдасться з’ясувати все про червоний камінь, потрібно було хоча б дістати частину інформації про силу, що міститься в ньому, аби або попросити додатковий час, або мати підґрунтя для подальших досліджень.

Помітивши вагання Юдера, старий маг поспішив додати:

— Поки мій учень створював оборонні кола, я теж не байдикував. Хоч записи й незавершені, але я весь цей час досліджував і фіксував зв’язок між маною та силою червоного каменю. За потреби можу передати їх просто зараз — покажете герцогу. Це може допомогти йому ухвалити рішення.

Юдер зітхнув і відповів:

— Серед речей, привезених з дому Апето, навряд чи є те, що вас зацікавить, пане Юлмане. Але… я передам це Командирові.

— Чудово. Ось, візьміть.

Таїс із радісним обличчям передав Юдеру кілька згорнутих сувоїв. Той прийняв їх і підвівся. Щойно він зробив кілька кроків, як за спиною підбіг Алік і звернувся до нього:

— Ви вже йдете?

— Так. Дякую за чай.

— Та що ви. Мені приємно бачити, що ви виглядаєте значно краще, ніж коли спускалися сюди.

— …Невже я так погано виглядав?

Юдер згадав Канну, яка хвилювалася за його вигляд перед тим, як він спустився, і запитав. Алік же, ніби здивувавшись, заговорив жваво:

— Ви що, не помічали? У тих, хто погано спить і накопичує втому, зазвичай запалі очі й бліде обличчя. Якщо так залишити, часто доходить до головного болю, тож я спеціально додав трави, що прояснюють голову й проганяють сон. Вони ще й трохи знеболюють.

Справді, з того часу як він прокинувся після кошмару, важкість у голові ніби зменшилася. Юдер щиро подякував:

— Дякую. Схоже, ви добре в цьому розумієтеся.

— Ха-ха. Та нічого особливого. Просто мій учитель жах як не любить ходити до храму, зате дуже любить скаржитися, тож я й піднабрався таких знань.

— Алік! Не базікай зайвого.

На зауваження Таїса Алік одразу прикусив язика. Юдер трохи подумав і звернувся до нього:

— Пане Пельгін, можна поставити запитання?

— Не треба так офіційно. Називайте мене просто, а то ніяково — ми ж ще не раз побачимось. Я тоді теж можу називати вас просто Юдером?

— Домовились… Аліку.

Коли Юдер назвав його ім’я, Алік усміхнувся:

— Чудово. То що за питання?

— Ти ж маг… Чи не знаєш когось, хто продає захисні магічні інструменти? Можеш порадити?

— Захисні? Це комусь із ваших знайомих потрібно?

З вигляду Аліка було зрозуміло, що йому й на думку не спало, ніби ці інструменти потрібні самому Юдеру. Та й пояснювати причину — проявлення другої статі — було складно, тож Юдер вирішив не виправляти його.

— Так.

— Хм. Одноразові в мене є кілька…

— Одноразові?

— Я попросив одного друга зробити їх, бо хвилювався перед поїздкою сюди з вчителем. Це інструменти, що на певний час створюють захисний бар’єр і приховують власника. Але, звісно, вони слабші й діють недовго.

— Мені цього буде достатньо. Чи не продаси мені один?

— Та навіщо продавати. Ви й так багато допомагали, тож просто візьміть.

Сказавши це, Алік збіг до своїх речей і за якийсь час повернувся з тонким срібним браслетом, у який було вплетено п’ять маленьких чорних камінців.

— Користуватися просто. Роздушите камінь — і бар’єр спрацює один раз. Приблизно кілька хвилин він захищатиме від більшості атак.

Браслет виглядав дуже простим, майже грубим. Зовні він зовсім не нагадував магічний інструмент, але саме тому Юдер вирішив, що він йому підходить.

— Тут п’ять камінців, тобто можна використати п’ять разів?

— Саме так. Вони крихкі, тож будьте обережні.

— Дякую.

Юдер щиро подякував, подумки пообіцявши собі обов’язково віддячити Аліку за цю допомогу. Магічні інструменти коштували дорого, а доброго майстра знайти було складно, тож він готувався до великих витрат. Те, що все склалося так, було справжнім полегшенням.

«Добре, що маги тут затрималися».

Вийшовши з підвалу, Юдер одразу надів браслет на внутрішній бік зап’ястка. Під рукавом форми його ніхто не помітить.

—————————————————

Того вечора Юдер разом із Канною вирушив на зустріч із двома пробудженими з Зорі Награну. Хоча вони вже кілька годин як прийшли до тями, Юдер чекав, доки вони самі попросять зустрічі з представником Кавалерії, тож розмова відбулася пізніше, ніж очікувалося.

Перед кімнатою чатували двоє кавалеристів. Побачивши Юдера й Канну, вони радісно привіталися:

— О, нарешті прийшли? То нам уже не треба сторожити? Я вже помирав з нудьги.

— Ні. Побудьте ще трохи, доки ми не вийдемо.

— Усередині все спокійно?

— Так. Навіть під час їжі мовчать. Наче тільки сплять.

— Добре. Відкрийте двері.

Коли замки почали відмикати, Канна тихо глибоко зітхнула поруч з Юдером:

— Фух. От і починається.

— Канно, якщо ти раптом нервуєш…

— Зовсім ні. Тепер просто довірся мені, Юдере. Сьогодні я покажу результат усього, над чим працювала.

Почувши, що їй доведеться особисто спілкуватися й випитувати інформацію в пробуджених із Зорі Награну, Канна анітрохи не злякалася. Навпаки, вона виглядала піднесеною від думки, що нарешті зможе продемонструвати Юдеру свої здобутки.

— Відкрили, заходьте.

Вони переступили поріг. Усередині кімната нічим не відрізнялася від інших приміщень Кавалерійського корпусу. Двоє чоловіків, що сиділи поруч на ліжку, побачивши Юдера, здригнулися й підвелися.

— Ми ж просили покликати когось поважнішого…

— Я тут.

На коротку відповідь Юдера вони переглянулися.

— Т-ти тут найголовніший? Казали ж, що найвищий — це Командир…

— Я помічник Командира.

— По-помічник — це як?

— Я й сам не знаю.

— Той, хто працює поруч із Командиром, як його права рука.

Після пояснення Канни чоловіки перевели погляд на неї.

— А ти... ти тоді хто?

— Я заступниця Командира.

Уточнювати, що вона лише одна з кількох, не було потреби. Схоже, цього їм вистачило, і вони знову сіли.

— То навіщо ви хотіли бачити когось важливого?

— Ну… ви ж нас схопили. Але не били, не катували, ще й нагодували… От ми й хотіли спитати, коли нас посадять у в’язницю і почнуть катувати…

Навіть вимовляючи це, чоловік виглядав розгубленим, але все ж договорив.

«Їх що, зовсім не вчили, як поводитись у таких ситуаціях?»

Юдер стиснув губи, дивлячись на їхні простакуваті обличчя. У бою вони діяли гостро й злагоджено, але тепер, без зброї, були схожі на звичайних наївних сільських хлопців.

Канна схоже думала так само.

— Для початку скажу: це не я вас схопив.

— Тоді хто?

— Я вас лише лишив свідомості. Потім прийшли ваші товариші.

— Нахан і Хосанра?!

— Так. Але вони вас не стали рятувати й просто пішли. Залишати вас так було дивно, тож ми просто привели вас сюди. Тобто це не арешт.