Розділ 143. Приховане

Сяо Чиє аж пашів від жару. Після того як він проскакав верхи майже всю ніч, його тіло було суціль укрите потом. Він прибрав руку й продовжив роздягатися. Побачивши, що Шень Дзечвань підвівся, запитав:

— Ти сьогодні ввечері їв? Я пошукаю щось, аби ти міг перекусити. Дорогою назад я зустрів поштового вершника (1), який віз твого листа, тож перехопив його. Тепер твій лист у мене. 

 (1) 驿马 送信的驿马. 驿马 (yìmǎ) — поштовий/кур'єрський кінь, який використовувався для доставки офіційної кореспонденції між станціями. 驿 — система поштових станцій у давньому Китаї. Тому тут не просто «кінь», а фактично кінь поштової служби / кінь із доставкою листів.

Шень Дзечвань саме збирався злізти з ліжка, але, почувши ці слова, завмер. Потім знову опустився на ліжко й звідти поглянув на Сяо Чиє. У його погляді промайнув ледь вловимий натяк на спокусу. 

— Де він?

Сяо Чиє підняв палець і постукав себе по грудях. Шень Дзечвань простягнув праву руку, мовчки вимагаючи віддати листа.

Сяо Чиє відклав убік обладунок, а тоді, спершись руками на коліна, нахилився до нього, не зводячи очей із Шень Дзечваня.

— Хочеш його назад? Тоді сам прийди й забери. 

Під пильним поглядом Сяо Чиє Шень Дзечванем пробіг легкий тремтливий струм. Він намацав груди Сяо Чиє й повільно провів подушечками пальців униз. Під його пальцями відчувалися лише міцні м’язи, вкриті потом.  

Він тихо прошепотів м’яким голосом, наче й справді не розумів, що відбувається: 

— Віддай мені його.

Зовні Шень Дзечвань і далі здавався сонним і розслабленим, наче ще не до кінця прокинувся. Однак його пальці впевнено й звично досліджували тіло Сяо Чиє. Вони ледь помітно ковзали по ньому, ніби самі собою, і Шень Дзечвань анітрохи не переймався тим, що Сяо Чиє може розгадати його гру.

Сяо Чиє намагався вирівняти дихання, боячись, що не зможе стримати власного бажання й наступної миті без залишку поглине Шень Дзечваня. Він удавав незворушність, дозволяючи собі лише проводжати Шень Дзечваня палким поглядом. 

Шень Дзечвань обмацував його міцне тіло, а їхнє дихання перепліталося з кожним його рухом. Вони стояли впритул, притиснувшись одне до одного, хоча один був трохи вищим за іншого.

Виразні очі Шень Дзечваня мерехтіли, мов схвильована водна гладінь, відбиваючи хвилі бажання. Попри це, він і далі говорив із невинною безпосередністю:

— Цеаню, я не можу його знайти.

Сяо Чиє дозволяв пальцям Шень Дзечваня вільно блукати його тілом. Він злегка нахилив голову, вловивши тонкий аромат, що йшов від Шень Дзечваня.

Та той скористався миттю й притулився щокою до його обличчя, ніжно потерся об нього. Задоволення, що промайнуло в кутиках його очей, болісно стиснуло серце Сяо Чиє.

Спітнілий Сяо Чиє раптом голосно розсміявся — коротко й різко. Він поклав долоню на поперек Шень Дзечваня й притягнув його до себе так близько, що той майже цілком опинився в його обіймах. Коли вони злилися в поцілунку, притиснувшись одне до одного, між їхніми тілами не залишилося ані найменшої відстані. Та поки Шень Дзечвань цілував його, Сяо Чиє раз у раз покусував його губи. 

Шень Дзечвань опинився притиснутим до постелі. Він швидко простягнув руку й обхопив пораненою лівою рукою потилицю Сяо Чиє. Постіль прогнулася під їхньою вагою. Нижня сорочка Шень Дзечваня збилася й розтріпалася. Сяо Чиє стояв навколішки, схилившись над ним, і саме в цю мить з-під одягу випало віяло.

Шень Дзечвань підняв його. Щойно він стиснув віяло в руці, як помітив, що разом із ним випав і лист.

Сяо Чиє вже збирався підняти листа, та Шень Дзечвань, гострий на око, спритно підчепив його складним віялом і відсунув аж до краю ліжка. Тієї ж миті він перевернув віяло й підпер ним підборіддя Сяо Чиє, а тоді підвів голову й поцілував його в губи.

Здавалося, Сяо Чиє навіть не помітив цього маневру. Він був цілковито поглинутий поцілунком, настільки захоплений ним, що вже ладен був перейти до рішучіших дій.

Вони не бачилися вже досить давно, тож тепер, коли нарешті зустрілися, Сяо Чиє охоче піддавався грайливим провокаціям Шень Дзечваня.

Здавалося, його терпіння нарешті урвалося. Він пестив Шень Дзечваня, аж поки той не почервонів увесь. Хвилі пристрасті накочувалися одна за одною, і зрештою тіло Шень Дзечваня почало мимоволі тремтіти. Він уже багато чого навчився й більше не був таким недосвідченим, як колись у Цюдові.

Шень Дзечвань опустив погляд і, чіпляючись за останні крихти ясного розуму, подумав: «Потім треба буде скинути той лист під ліжко…» Та він не встиг завершити думку, як Сяо Чиє перевернув його.

Сяо Чиє обхопив Шень Дзечваня за талію й замилувався вигином його спини, що утворював напрочуд красиву дугу. Нижня сорочка Шень Дзечваня, зволожена потом, стала напівпрозорою. Зі спини його постать здавалася майже наскрізь видимою, та водночас ніби ховалася за серпанком туману й хмар.

Шень Дзечвань озирнувся через плече, ледь зволоживши язиком кутик губ.

Сяо Чиє наступав, мов завойовник, захоплюючи дедалі нові рубежі, — і все це належало йому. Жар, волога шкіра, близькість, погляди, тремтіння — навіть запах, що виникав від рухів Шень Дзечваня, — усе було його, усе належало Сяо Чиє.

Від самої лише цієї думки Сяо Чиє охоплювало безмежне збудження. Шень Дзечвань надто добре його розумів: кожен його погляд влучав просто в найчутливіше місце. Що наполегливіше діяв Сяо Чиє, то дужчою ставала його сила, адже що сильніше він кохав, то важче йому було стримувати себе.

Хотілося розім’яти його на друзки.

Сяо Чиє легенько прикусив праве вухо Шень Дзечваня, затиснувши нефритову сережку між губами.

Шень Дзечвань більше не міг витримувати такої пози. Усе відбувалося настільки глибоко, що піт і сльози текли з нього невпинними потоками. Та відступити не було куди — ні вперед, ні назад: його талія й щиколотки наче були скуті ланцюгами. Йому було важко, трохи боляче, але цей біль дивним чином розливався по всьому тілу, стираючи спогади про всі пережиті кошмари. У думках залишався тільки Сяо Чиє — Сяо Чиє, Сяо Чиє...

Шень Дзечвань тремтів, обливаючись потом. Відчувши, що ось-ось утратить над собою контроль, він тихо пробурмотів:

— Цеаню...

Сяо Чиє й сам іще не вгамувався, але від одного цього тихого, лінивого звертання його знову охопило бажання.

Шень Дзечвань опустився верхньою частиною тіла на постіль і сховав обличчя в долонях, важко дихаючи. Його тіло все ще ледь помітно тремтіло, а постіль під колінами стала вологою.

Не змінюючи пози, Сяо Чиє нахилився й притиснувся грудьми до Шень Дзечваня. Він іще не відсторонився, а, опускаючись, лише сильніше притиснув його до постелі, змусивши тихо застогнати. Недбало відсунувши розкидані подушки, Сяо Чиє вмостився поверх нього й промовив:

— Обійму тебе, щоб ти міг спокійно виспатися.

Мочки вух Шень Дзечваня почервоніли від укусів, а гаряче дихання, що торкалося їх, залишало по собі оніміння й ниючий біль. Він підвів голову й відняв щоку від долонь. Його очі почервоніли й заблищали від сліз. Самими лише губами він беззвучно промовив до Сяо Чиє:

— Занадто жорстоко. Ну й негідник.

Сяо Чиє поцілував його, а Шень Дзечвань не ворухнувся — лише ледь чутно цмокнув у відповідь(2). Їхня жага трохи вщухла.

 (2) 啵 轻轻“啵”出了声 啵 (bō) — звук поцілунку, щось на кшталт українського «цьом». Це дуже миле, грайливе слово. Тут автор спеціально ставить його в лапки, ніби буквально передає маленький звук від поцілунку. Тому: «лише тихенько видав губами звук “цьом”» краще за сухе «поцілував».

Шень Дзечвань відчував на собі вагу Сяо Чиє, проте йому було незрівнянно спокійніше, ніби сама присутність Сяо Чиє ставала для нього непроникним щитом.

Сяо Чиє гладив його. Він надто добре знав цю людину: варто було лише обійняти Шень Дзечваня, як він одразу розумів, наскільки той схуд. 

Кінчиком носа Сяо Чиє відсунув волосся біля вуха Шень Дзечваня й тихо запитав:

— У Циджові все гаразд? Ти сильно схуд.

Шень Дзечвань на мить замислився, а тоді похитав головою.

— А що з Лво Му? Він тебе там зачіпав?

Шень Дзечвань міцніше стиснув губи й знову похитав головою.

Сяо Чиє видихнув гаряче повітря й почав дражнити його:

— У Циджові знову розгулялися розбійники? Я надішлю туди Імператорську армію, щоб допомогти тобі.

Шень Дзечвань трохи примружився й відповів:

— Сумував за тобою.

Сяо Чиє ще не встиг нічого відповісти, як Шень Дзечвань продовжив:

— Самотньо спати на порожньому ліжку... Доволі холодно.

Сяо Чиє обійняв його ззаду й міцно схопив за обидві руки. Він уже збирався щось сказати, але краєм ока помітив білу пляму. Витягнувши з-під ковдри ліву руку, яку Шень Дзечвань намагався сховати, він різко перевернув її долонею догори. Тоді побачив бинт, яким була обмотана рука, і перевів погляд на Шень Дзечваня.

Той не глянув на нього — лише зарився обличчям у ковдру.

— Шень Ланьджове, — промовив Сяо Чиє, піднявши його підборіддя й змушуючи подивитися на себе. Тоді, карбуючи кожне слово, додав: — Ти... ну й умієш... усе приховувати! А?! 

Наступного ранку Цяо Тянья ще вдосвіта вирушив за місто й повернувся звідти з Лан Тао Сюе Дзінем, якого всю ніч протримали на холоді за міськими мурами.

Діставшись внутрішнього двору, він побачив Меня, який самотужки походжав під карнизом, наче грався. Цяо Тянья свиснув, привертаючи його увагу, й тихо запитав:

— А де твій господар?

Мен не звернув на нього ані найменшої уваги. Навіть не повернувши голови, він продовжив займатися своїми справами. Потім розвернувся й знову почав походжати туди-сюди, наче його голову переповнював нескінченний потік турбот.

Цяо Тянья помітив, що бамбукову завісу в головній кімнаті вже підняли, проте під стріхою не було жодного слуги. Усередині було світло й просторо.

Шень Дзечвань сидів за письмовим столом, тримаючи перед обличчям книжку, з-за якої виднілися лише його очі. Він дивився на Сяо Чиє, який сидів навпроти.

Сяо Чиє закинув ногу на ногу й відкинувся на спинку стільця, підперши голову рукою та покручуючи перстень великим пальцем. Він навіть не озирнувся, однак уже почув кроки Цяо Таньї, тож промовив:

— Заходь.

Цяо Тянья відразу зрозумів, що справа кепська. Нахилившись, він увійшов до кімнати й усміхнено промовив:

— Сьогодні чудова погода. Може, пообідаємо у дворі?

Сяо Чиє нічого не відповів.

Шень Дзечвань перевів погляд на Цяо Таньї й жестом запропонував йому продовжувати.

Та Сяо Чиє раптом випередив його:

— А ти помовч.

Цяо Тянья, який стояв позаду, розсудливо замовк і лише виразом обличчя дав зрозуміти, що тут він нічим не зарадить. Він відчував, що йому й справді не варто було тут стовбичити.

Сяо Чиє провів пальцем по тріщині на своєму персні для великого пальця й задумливо погладив її. Його все ще непокоїла одна справа.

— Спочатку поклич сюди Дін Тао.

Дін Тао стояв біля входу до двору, коли побачив, як Цяо Тянья виходить із головної кімнати. Той зупинився під карнизом і поманив його до себе, проте Дін Тао зовсім не хотілося йти. Він заклав руки за спину, потер пальці, на яких залишився бруд, а тоді почав поволі плентатися до підніжжя сходів, рухаючись зі швидкістю равлика.

Сам не розуміючи чому, він відчув легкий страх. Витягнувши шию, Дін Тао тихенько промовив:

— Я тут.

Сяо Чиє холодно кинув:

— Ану, негайно тягни сюди свою дупу!

Дін Тао скочив на сходинку, але відразу знову сповільнив кроки й обережно, сторожко зайшов усередину. Побачивши, що Цяо Тянья стоїть збоку, вдаючи дерев’яний стовп, а Шень Дзечвань, опустивши очі, читає книжку, він одразу вирішив, що сьогодні його битимуть.

Сяо Чиє повернувся до нього боком і запитав:

— Звідки взялися жаби в ставку?

Дін Тао, тримаючи руки за спиною, опустив голову й відповів:

— На вулиці наловив...

— Тягнути їх аж із-за міста додому, мабуть, було непросто? Відстань же чимала.

Дін Тао, пересилюючи себе, пробурмотів:

— Та... та нічого…

Сяо Чиє холодно хмикнув.

— Ага, поки мене немає вдома, вирішив збунтуватися, так? Перед від’їздом я ж наказав почистити ставок, а ти, щойно я відвернувся, узяв та й накидав туди жаб!

Дін Тао наловив жаб просто заради розваги. Спочатку він збирався поселити їх у власному дворику, але там не було ставка. А Шень Дзечваня не було вдома вже пів місяця, тож Дін Тао разом із Лі Сьоном наловили цілу купу жаб і запустили їх у ставок. Та минуло всього кілька днів — і Дін Тао вже геть про них забув. Хто ж міг подумати, що Господар повернеться саме цієї миті!

Щойно ця думка промайнула в голові Дін Тао, він крадькома зиркнув на Шень Дзечваня.

— На кого це ти дивишся? — одразу запитав Сяо Чиє.

Дін Тао миттю відвів погляд і схилив голову, мов полохливий перепел, приготувавшись вислухати прочухана.

— Іди, — продовжив Сяо Чиє. — До години Ю (3) сьогодні маєш позбутися їх усіх. Якщо сьогодні ввечері я знову почую квакання жаб, то накажу комусь виловити їх, принести до твоєї кімнати й покласти поруч із тобою, щоб було з ким спати!

 (3) У традиційному китайському вимірюванні часу година Ю (酉时, yǒu shí) — це проміжок від 17:00 до 19:00, тобто від п’ятої до сьомої вечора.

Та хіба Дін Тао наважився б заперечити? Він енергійно закивав, а тоді підхопився й кинувся з кімнати в коридор, вигукуючи:

— Дасюн!

Але щойно вигукнув, як одразу згадав, що в будинку слід поводитися тихіше. Він затулив рот рукою й уже зовсім тихенько додав:

— Ходімо жаб ловити!

Шень Дзечвань змінив позу й зручніше вмостив книжку в руках.

Сяо Чиє глянув на нього, але звернувся до Цяо Таньї:

— Що там сталося під час поїздки до Чаджову? Якщо твій господар не може до пуття розповісти, розкажи ти.

Цяо Тянья кілька разів провів рукою по волоссю. У цю мить він навіть почав заздрити Фей Шену, який досі залишався в Чаджові.

Минулої ночі Цяо Тянья добре виспався, але останнім часом зовсім занедбав свій зовнішній вигляд: навіть поголитися не мав часу. Стоячи в ранковому світлі, він виклав усе як на долоні — стисло, але вичерпно.

Цяо Тянья навіть не став приховувати хворобу Шень Дзечваня. Якби Сяо Чиє не повернувся, він і далі мовчав би про неї, адже саме так наказав Шень Дзечвань. Але тепер, коли Сяо Чиє вже був удома, Цяо Тянья скористався нагодою, щоб нагадати йому про стан господаря.

Закінчивши розповідь, Цяо Тянья навіть не став чекати подальших розпоряджень, а відразу додав:

— Учорашню справу в резиденції клану Джов ми ще не встигли обговорити до кінця. Раз господар сьогодні нікуди не виходить, я піду.

Сказавши це, він прослизнув крізь бамбукову завісу й утік так швидко, що позаздрити йому міг би будь-хто.

Шень Дзечвань учора майже не спав, тож тепер, читаючи, відчував сонливість. Він знову перевів погляд на обличчя Сяо Чиє. Помітивши, що той дивиться на нього, Шень Дзечвань, ніби лише тепер усвідомив це, моргнув.

І зіграв свою роль він напрочуд добре.

Сяо Чиє не промовив ані слова.

Шень Дзечвань розслабив пальці, відкриваючи обличчя, й тихо промовив:

— А-Є, я дуже голодний.

Сяо Чиє склав розгорнутий лист і, як і раніше, сховав його назад.

Шень Дзечвань обережно витягнув ногу й торкнувся кінчиком черевика Сяо Чиє. Потім відклав книжку на стіл, нахилився вперед і почав легенько водити носком уздовж його литки.

Сяо Чиє дивився на нього з холодним виразом обличчя, не дозволяючи скоротити відстань між ними, й промовив:

— Ти так мені серце ножем пошматував, що від нього самі клапті лишилися. Тепер уже запізно. Шень Ланьджове, я мертвий.