Розділ 141

— Я й не здогадувався, що у вас настільки… грандіозні цілі.

— Звісно, не здогадувався. Якби про таке знав абихто, це була б велика біда, чи не так?

— Тоді чому ви розповідаєте це мені?

— А ти вважаєш себе абиким? Ми ж тепер, по суті, в одному човні.

Кішіар із жартівливою усмішкою примружив очі. Саме в цю мить поряд із ним з’явився Натан Цукерман, тримаючи тацю з тістечками, маленькими сендвічами та чаєм. З незворушним обличчям він додав:

— Ви йому сказали?

— Вирішив, що час настав.

Натан, ніби очікуючи саме такої відповіді, поставив тацю на стіл, дістав із-за пазухи простий, нічим не примітний конверт і простягнув його Кішіару.

— Щойно надійшло повідомлення. Вирішив, що вам варто побачити його негайно.

Кішіар відкрив конверт, витяг звідти єдиний аркуш і швидко пробігся очима по рядках.

— Як і очікувалося, діє за планом.

За мить на його губах з’явилася дивна усмішка. Він поклав листа перед Юдером так, щоб той міг добре його розгледіти.

— Маєш уявлення, хто його надіслав?

— Ні.

— Нинішній спадкоємець дому Апето, перший син — Ейшес шан Апето.

Коли Кішіар навідувався до маєтку Апето, Ейшеса там не було. Він давно перебував у вкрай напружених стосунках зі своїм зведеним братом Ленором, другим сином, який постійно зазіхав на право спадкування, тож зазвичай мешкав окремо, в іншому маєтку. Це було настільки відомо, що навіть на тлі гучного скандалу довкола дому Апето майже ніхто не висував прямих звинувачень на адресу Ейшеса.

Юдер, згадавши відомості про Ейшеса з минулого життя — того самого, хто помер, так і не показавши свого обличчя світові, — озвався:

— Навіть нічого не роблячи, він лише зміцнює свої позиції як спадкоємець. То навіщо ж надсилати вам листа?

— Все просто. Йому вже замало просто зберегти право на спадщину. Він хоче скинути навіть батька й негайно стати герцогом. А ми, мовляв, можемо йому в цьому допомогти. Як плату пропонує передати нам результати досліджень, які проводив старший жрець Бельтрейл.

— …Це викликає довіру?

— Звісно, ні. Але ж у нас є Ревлін.

Схоже, перебіг подій повністю відповідав його очікуванням — Кішіар був у доброму гуморі. Дивлячись на його усмішку, Юдер розгублено запитав:

— Невже ви з самого початку прорахували навіть участь Ревліна?

— Та ні. Якщо чесно, дім Апето раніше мене особливо не цікавив. Але раптом на руках опинилися вдалi карти — хіба можна не скористатися? Я не люблю втрачати можливості, які самі йдуть до рук.

Чи міг рід Апето уявити, що зникнення одного бійця Кавалерії, який поїхав у відпустку до Хартану, зажене їх у таку пастку?

Ба більше — навіть сам Юдер, який безперервно працював на благо Кавалерійського корпусу, не очікував, що наслідки його дій виявляться настільки масштабними.

Він тихо видихнув, відчуваючи, як швидко б’ється серце. Лише тепер він по-справжньому усвідомив: чоловік перед ним щиро націлений досягти цих грагндіозних цілей.

— Відколи ви почали це все? Невже і Кавалерія була частиною вашого плану?

— План я будував уже давно. А от Корпус Пробуджених вирішив створити раптово, після того як став пробудженим… Хоча, якщо замислитися, навіть без цього я все одно створив би його. Це необхідна структура для стабільності й миру в Імперії.

Сказавши це, Кішіар раптом тихо засміявся, ніби згадав щось.

— Спершу я не думав, що корпус стабілізується так швидко. Гадав, на справжній старт піде ще років п’ять. Але, якщо подумати… твоя заслуга в цьому чимала.

П’ять років. Юдера вразило усвідомлення, що саме такий термін Кішіар спочатку відводив на підготовку до очищення імперії Орр від тих, хто її роз’їдав. А вже за мить прийшла гіркота.

У минулому житті Кішіар загинув, не проживши й двох років після заснування Кавалерії.

Юдер стиснув зуби й опустив голову. Його погляд упав на лист Ейшеса шан Апето, що лежав на столі. Почерк, сповнений прихованого збудження, особливо наполегливо повторював прохання не передавати результати досліджень Бельтрейла нікому, окрім нього.

«Задля честі роду й через справу, пов’язану з благословенною кров’ю, ці речі не мають стати відомими стороннім. Саме тому я звертаюся безпосередньо до Герцога Пеллети і не маю жодних інших намірів…»

Благословенна кров.

У ту ж мить Юдер згадав розмову між Бельтрейлом і Наханом, яку вже майже стер із пам’яті.

«Усе це було заради дітей родів, що страждають через благословенну кров, і заради великої справи! Хіба дослідження, спрямовані на порятунок немовлят, приречених померти одразу після народження, — це злочин?!»

«Яка ще благословенна кров. Це радше проклята кров. Якби це було справжнім благословенням, ви, покидьки, не намагалися б так відчайдушно її позбутися. Усе це — наслідок вашої ненаситної жадоби до забороненої сили».

І останні слова Нахана.

«Вам мало було зазіхати на силу богів — тепер ви зазіхаєте на силу й життя власних братів. Якщо це заради “великої справи”, то позбутися такого сміття, як ти, буде куди правильніше…»

Благословенна кров і божественна сила. Усвідомлення того, що Нахан згадав ці два поняття водночас, раптом викликало дивне відчуття.

«Якщо подумати… кого саме він мав на увазі, кажучи “ви”?»

Тоді все здавалося надто розпливчастим, а сам Бельтрейл був на межі божевілля, тож Юдер не надав цим словам значення.

— Що таке, Юдере? У листі є щось дивне?

— Ні… просто ось тут…

Він відігнав неясну думку й указав на фрагмент, пов’язаний із Бельтрейлом.

— Самі слова звучать логічно, але я не розумію, навіщо йому так наполягати саме на цьому.

— А, ось про що ти.

На мить обличчя Кішіара перетнула холодна, гірко-іронічна усмішка. Настільки незвична, що Юдер навіть засумнівався, чи не привиділося йому.

— Що ж… їм теж нікуди діватися.

— Перепрошую?

— У роді Апето благословенну кров має не лише Ревлін. І Ейшес, і Бельтрейл — обидва з дитинства слабкі здоров’ям, хай і в різному ступені. Тепер розумієш?

Тепер Юдер остаточно збагнув, чому Ейшес так боявся розголосу й прагнув отримати лише результати досліджень, прикриваючись честю роду.

— Отже, він збирається повторити те саме, знаючи, що дослідження не дали жодного результату.

— Що саме він робитиме, якщо отримає ці матеріали, не знає ніхто. Саме тому ми й не маємо наміру передавати йому бодай щось. Усе, що було вивезено, ми знищимо власноруч, коли ця справа завершиться.

Нотатки й документи Бельтрейла, які Ґакейн забрав із підвалу прибудови, акуратно лежали складені в кутку кабінету Командира. Нашвидку переглянувши їх, Юдер помітив, що більшість — це звіти про дослідження, решта ж були зібраними з різних місць матеріалами. За словами Ґакейна, серед них були й тексти, написані самим Бельтрейлом, але детально переглянути їх не встигли.

«Навіть відносно тихий перший син, Ейшес, виявився таким… Не можна втрачати пильність».

Тепер Юдер цілком розумів, чому Кішіар вирішив діяти через Ревліна.

— Ну що, всі питання з’ясувалися? — жартівливо спитав Кішіар.

Юдер отямився й відповів:

— Наразі — так.

— Попереду довгий шлях. Не обов’язково вирішувати все одразу. А тепер — їж, поки торт перед тобою остаточно не розтанув.

Сьогоднішній торт був темно-коричневим шоколадним, із золотавою посипкою та білим кремом, що солодко пах. Юдер стиснув губи, а тоді все ж узяв виделку.

«Чомусь він постійно намагається мене цим годувати… Я ж нічого не плутаю, правда?»

Кішіар, на якого він крадькома глянув, усміхався, як завжди. Зрештою Юдер з’їв майже весь торт і лише після цього підвівся.

— Тоді я піду…

— Авжеж. А, до речі. Пам’ятаєш про святковий банкет з нагоди Дня благословення? Він уже за три дні.

Це була фінальна подія фестивалю урожаю, в якій мав брати участь увесь Кавалерійський підрозділ. Забути про неї було неможливо.

— Так.

Навіть відповідаючи, Юдер відчував у роті солодкий присмак. Кішіар, не зважаючи на це, продовжив із явним задоволенням:

— Завтра доставлять парадний одяг, пошитий спеціально до цього дня. Хай там як, приміряй заздалегідь. Раптом щось зробили не так.

«Парадний одяг?»

Юдер нахилив голову, а тоді згадав.

«Точно. Казали ж, що до банкету всім пошиють парадні мундири за розмірами форми».

У минулому житті він завжди з’являвся на подібних заходах лише в командирській формі й ніколи не надавав значення парадному вбранню. Ба більше — ставши Командиром, він навіть дозволив бійцям корпусу Пробуджених приходити на такі події у звичайній формі замість парадного одягу. Хай аристократи й насміхалися за спиною, це його анітрохи не хвилювало.