Розділ 139

— Інноне. Може, вже час їсти щось інше, а не тільки це?

— Якщо просять — давай, йолопе.

— Я зараз зайнятий, тож просто залиш монету й візьми сам.

Інон кинув одну монету в порожню бляшанку, що стояла біля ящиків із фруктами, і взяв два лимони. Один поклав до кишені, а другий одразу ж надкусив, ніби це був звичайний фрукт. Побачивши це, молодий продавець зморщив носа.

— Я з дитинства дивуюся, як ти взагалі здатен їсти таке кисле.

— Ти що, вирішив кинути тут торгівлю?

— Якщо чесно, п’ять поколінь торгуємо, тож якби можна було кинути — я б із радістю.

Спокійно відповівши, юнак дочекався, поки перенесе всі ящики, витер піт і обернувся.

— Але якщо ти досі тут… може, ще щось потрібно?

— Хотів дізнатися, чи немає навколо якихось подій.

— Та нічого особливого. Учорашню історію в домі Апето ти ж і сам знаєш.

Відповідаючи байдуже, продавець раптом вимовив:

— А. До речі, коли вже про Апето… дещо згадав.

— І що ж?

— Та нічого серйозного, просто… той Ка… Кавалерійський…

— Кавалерійський корпус?

— Точно! Кавалерійський корпус. Кажуть, вони набирають людей.

Хихикнувши й легко знехтувавши власною помилкою, юнак зняв капелюха й сів на маленький стілець біля прилавка.

— І що з того, що набирають слуг?

— Та ні, не слуг. Кажуть, шукають лікарів і аптекарів.

Байдужий погляд Інона нарешті трохи змінився.

— Лікарів… і аптекарів.

— Дивно, правда?

На обличчі продавця з’явилася самовдоволена усмішка, ніби він саме цього й очікував.

— Тутешні лікарі й власники аптек уже давно це обговорюють. Раз це заснував герцог Пеллета, всі думали, що лікуватимуть лише найкращою святою водою з храму. А тут — лікарі та аптекарі. Чому б це?

Інон доївши лимон разом зі шкіркою, облизав губи.

— Хтозна. Але звучить цікаво. І що, добре платять?

— А що, невже й тобі цікаво? Ха-ха.

Хоч він і запитав це, насправді продавець анітрохи не очікував позитивної відповіді. Тому коли Інон, трохи пожувавши лимон, кивнув, той ледь не впав зі стільця від здивування.

— Серйозно?!

— Так. Тож скажи краще, куди йти подаватися.

— Ти ж не жартуєш? У тебе ж із грошима проблем немає?

— Тихіше. То куди йти?

— От дивина…

Юнак із розгубленим обличчям підвівся й сказав, що неподалік є заїжджий двір, де довго зупиняються кілька лицарів Пеллети, і що варто шукати саме там. У відповідь Інон мовчки підкинув ще одну монету з кишені, впіймав її пальцями й кинув продавцеві.

— Тримай. Я пішов.

— Ага. Щасливо.

Побачивши, як продавець, що ще недавно кривився, тепер широко усміхається, Інон цокнув язиком і неквапливо попрямував до названого заїжджого двору. Дорогою він знову й знову чув, як люди жваво обговорюють учорашній інцидент у домі Апето.

З огляду на те, що тривав святковий період, така ситуація здавалася неймовірною, але Інон чудово розумів збудження натовпу. Скандал у одному з чотирьох найдавніших герцогських родів, що вели свій родовід ще з часів заснування Імперії, — хіба могло бути щось цікавіше?

Дім Апето роками проводив жорстокі дослідження над пробудженими, яких не мав права здійснювати. Побоюючись, що герцог Пеллета й корпус Пробуджених викриють це, вони ховали піддослідних у лісах на території маєтку. Але саме це й призвело до інциденту, який зрештою все й розкрив.

Точна причина аварії залишалася невідомою, проте герцог Пеллета заявив, що частина пробуджених зникла, і більшість людей вирішила, що саме вони й спричинили трагедію.

Найбільше ж усіх вразило те, що старший жрець Бельтрейл, який керував дослідженнями, збожеволів, а більшість його помічників і слуг загинули.

Герцог Апето, звісно, хотів зам’яти справу, але Кавалерія та герцог Пеллета першими виявили місце події, негайно його перекрили й викликали імперську варту, тож зробити цього він уже не міг. Чутки розлетілися миттєво.

Напередодні зустрічі двох герцогів імператор, побоюючись конфлікту, розмістив варту просто біля маєтку — і хто ж міг подумати, що саме тоді станеться таке. З’явилися навіть чутки, що це було божественне провидіння, покликане викрити несправедливість.

Герцог Пеллета Кішіар ла Орр спокійно розслідував справу, визволив утримуваних пробуджених і подав на Бельтрейла скаргу до храму. Збожеволілий жрець не міг захистити себе, та й охочих допомогти не знайшлося. Великий храм, усвідомивши серйозність ситуації, менш ніж за добу позбавив його сану й оголосив про відлучення його від церкви.

Дім Апето заявив, що Бельтрейл діяв самостійно. Проте щойно справа набула розголосу, вони зачинили ворота маєтку й оголосили, що на певний час не прийматимуть гостей, тож вірити в їхні слова не збирався ніхто.

Кішіар не послаблював зашморг на шиї дому Апето ні на мить. Він одразу ж направив імператору відкритий запит із вимогою дозволити Кавалерійському корпусу провести повноцінне розслідування. Заява про те, що буде з’ясовано, звідки Бельтрейл брав піддослідних, скільки людей було залучено і що не буде пропущено жодної деталі, довела збудження народу до апогею.

За імперськими законами навіть знать підлягала покаранню, але на практиці таке траплялося вкрай рідко. Проте цього разу справу вела Кавалерія, а очолював її рідний брат імператора — герцог Пеллета. Усі були впевнені, що такої нагоди завдати удару по роду Апето, який постійно ворогував з імператором, він не проґавить.

Також у свідомості людей закарбувалася раніше маловідома істина: у справах, пов’язаних із пробудженими, Корпус Пробуджених має пріоритетне право розслідування й покарання. Подія, що раніше прикувала до себе увагу — історія з третім сином дому Апето, — тепер нікого більше не цікавила.

Інон, минаючи схвильованих людей, ішов далі, поки не зупинився перед старим двоповерховим заїжджим двором, який здавався готовим ось-ось завалитися. Над входом висіла вивіска: «Сон велетня».

— Інноне. Давненько не бачилися.

Чоловік середніх років, який сидів за столом і чистив овочі, радісно привітався, щойно побачив його.

— З якої нагоди? Про тих постояльців, про яких ти питав раніше, мені більше нічого сказати…

Деякий час тому Інон уже приходив сюди, щоб розпитати про людей, які мешкали в «Сні велетня» перед іспитом для вступу до Кавалерії. Таких було лише двоє, і господар чітко пам’ятав тільки одного — яскравого рудоволосого красеня. Про другого, блідого чорноволосого чоловіка, він згадав лише після довгих роздумів, та й то невиразно.

Інон не звернув жодної уваги на вибачливий вигляд господаря й, глянувши в бік сходів на другий поверх, одразу перейшов до справи.

— Не про те. Кажуть, тут зараз зупинилися лицарі Пеллети. Де вони?

— А, ті, що весь день проводять співбесіди, шукаючи лікарів і аптекарів.

Господар помітно пожвавішав.

— Вони й зараз тут. По черзі чергують у третій кімнаті. Я сьогодні вранці ненароком запитав, чи знають вони щось про події в домі Апето, але, здається, їм самим подробиці невідомі. Ти ж через це прийшов?

— Ні.

Інон, не бажаючи слухати балачки про найгучнішу новину столиці, одразу піднявся сходами.

— Е? То навіщо ж тоді? Не кажи, що на співбесіду…

Голос господаря, який і гадки не мав, що саме це й було правдою, більше не долинав до Інона. Його думки заповнювало обличчя чоловіка, який нещодавно з’явився в його житті й сколихнув усталений спокій.

Навіть вирішивши вважати того чоловіка божевільним, який безтурботно твердив, що повернувся з майбутнього, Інон не міг позбутися відчуття, ніби щось застрягло в грудях.

Хто він такий — з’ясувати не вдалося, нічого примітного, але прихована в ньому сила була настільки величезною, що важко було повірити. Таке відчуття Інон не переживав уже дуже давно.

«Гаразд… дивний ти тип. Чи справді ти повернув час назад — я подивлюся зблизька».

Він без вагань відчинив двері кімнати, де мешкали лицарі Пеллети. Думка, що можуть обрати когось іншого, навіть не майнула в його голові.

—————————————————

Тим часом Юдер сидів у кабінеті Командира Корпусу Пробуджених, знявши рукавицю й покірно простягнувши руку. Щоразу, коли Кішіар, загорнутий у священний плащ, вливав у неї святу силу, фіолетові плями на тильному боці долоні зникали разом із легким пекучим болем.

— Радий, що можу дотриматися обіцянки й узяти відповідальність на себе.

— …Так.

— Підніми голову. Судячи з того, як мало це розійшлося, ти справді старався.

Навряд чи у світі було багато людей, здатних дивитися просто в холодну усмішку Кішіара. Юдер із зітханням трохи підняв голову, і Кішіар, тихо всміхнувшись, перевернув його руку, оглянув долоню й знову повернув назад.

— Добре. Здається, все. Можеш знову вдягати рукавицю.

— Дякую.