Розділ 132

«І мріяти не смій. Мені не потрібна просто здорова дитина! Ейшес, хай і має слабке тіло, ніколи не робив нічого подібного до ваших витівок. Кров у вас інша — от і все!»

— Батьку…

Ленор із побілілим обличчям звернувся до герцога. Мати чинного спадкоємця й першого сина, Ейшеса шан Апето, походила з герцогського роду Таїн — одного з чотирьох великих герцогських родів, що стояли врівень із домом Апето.

Натомість Ленор і Ревлін були синами другої дружини герцога Апето — другої доньки графського дому. Той рід і сам по собі не був слабким, та все ж не міг зрівнятися з герцогським. Герцог Апето раз по раз нагадував про це, навмисне розворушуючи комплекс меншовартості Леноpa.

«Іди й переконай свого брата. Якщо не впораєшся — будь готовий покінчити з усім, чим досі займався!»

Після того Ленор, вигнаний герцогом, одразу ж пішов до Ревліна. Йому хотілося просто тут і зараз убити молодшого брата, але думка про те, що тоді він остаточно втратить шанс стати спадкоємцем, змусила його стриматися.

Він удав із себе спокій і доброзичливість, намагаючись переконати Ревліна.

— Ти ж не хочеш, щоб ті люди брудними чобітьми ступили на землю родового маєтку Апето, правда? А? І чим тобі так припала до душі та клоунська зграя Пеллети — цей корпус Пробуджених? Ти й справді думаєш, що герцог Пеллета тобою зацікавився?

— ……

— Ні. Він просто хоче посміятися з Апето, використовуючи тебе. Отямся. Якщо тобі чогось бракує — скажи. Старший брат дасть усе, що захочеш. Добре?

Ленор почав безладно перераховувати речі, які могли б зацікавити брата. Але ані мечі, ані коштовності, ані породисті коні так і не змусили Ревліна заговорити.

Зрештою, нетерплячість, притаманна Ленорові здавна, взяла гору.

— Чорт забирай! Ти знаєш, що мені довелося вислухати від батька через тебе?! Думаєш, якщо через твою дурість я не стану спадкоємцем, ти сам залишишся неушкодженим, Ревліне?!

Кинута ним ваза вдарилася об стіну й розлетілася на друзки. Він трощив усе навколо Ревліна, а потім, важко дихаючи, гепнувся в крісло. І попри все це Ревлін не виглядав ані наляканим, ані розгубленим. Лише холодно дивився на брата й нарешті повільно заговорив.

— Це вже ти, якого я знаю.

— Що?

— Дивно було бачити, як ти вдаєш доброго. Ти ж ніколи не вмів стримувати гнів. Тепер я спокійний.

Ленор утратив дар мови.

— Ти…

— Знаєш, із усього, що ти перелічив, я не хочу нічого. Ні від батька, ні від дядька. Усі ви однакові — або злитесь, або вважаєте мене дурнем і просто зачиняєте. Ніхто ніколи не слухає, що я кажу.

— То той… герцог Пеллета — інший?

— Так. Інший.

Ревлін відповів спокійно.

— Він із самого початку почув, чого я хочу.

— Ха! І чого ж ти такого хочеш? Дай-но послухаю!

— Я вже казав. Не раз.

— Казав? Коли?

Ленор вирішив, що брат бреше. Та коли зустрівся з його поглядом, сповненим ненависті й холоду, слова застрягли в горлі.

— Я ж благав тебе безліч разів! Принижувався, просив знову й знову! Це ти нічого не пам’ятаєш — не я! Не чіпай мене більше й іди думай, як отримати те, чого так прагнеш — місце спадкоємця!

Під поглядом, сповненим люті й глузування, Ленор не зміг вимовити ані слова.

«Коли Ревлін навчився дивитися так?..»

У пам’яті Леноpa Ревлін завжди був слабким хлопчиком, який ніби ось-ось помре, але вперто тримається. Ленор здебільшого був до нього байдужий, та інколи з власної примхи виявляв жалість — усе ж рідний брат. Та нинішній Ревлін був іншим. Він більше не виглядав слабким. Він виріс настільки, що вже міг приставити ніж до горла Леноpa.

Усвідомивши це, Ленор у глибокому потрясінні вийшов із кімнати брата — і саме тоді слуга поспіхом повідомив, що його шукає старший жрець Бельтрейл.

— Дядько мене шукає? Чому ти не сказав раніше, ідіоте!

Зірвавши злість на невинному слузі ляпасом, Ленор попрямував до прибудови. Підвал у ній не змінився, але обличчя Бельтрейла, який чекав там, було зовсім іншим.

— Раз герцог уже поступився, приїзд герцога Пеллети не скасувати. Тож нам слід підготуватися, чи не так, другий пане?

— До чого саме?

— Ви ж не збираєтеся й далі тримати цих людей тут?

Лише тепер, простеживши за його поглядом, Ленор зрозумів, про що йдеться.

«А я вже подумав…»

Він сподівався почути пораду, як вибратися зі скрути. Та дядька хвилювало лише одне — щоб його дослідження не постраждали.

«Як можна бути настільки зацикленим лише на собі?..»

Адже першопричиною всього був саме Бельтрейл. Якби він не залишив своє місце на церемонії роздачі священного вогню й уважно стежив за Ревліном, нічого б не сталося. Але замість каяття він, прикриваючись статусом жерця, відступив убік — і вся лють герцога Апето впала на Леноpa.

І тепер, без жодного вибачення, він ще й просить допомогти приховати піддослідних від очей герцога Пеллети.

«Я ж допомагав дядькові лише тому, що це могло наблизити мене до спадку. А тепер, коли мені самому важко, він думає тільки про свої дослідження».

Несправедливо. До болю несправедливо.

«Якщо впаду я — потягну за собою й ці безглузді дослідження!»

— Другий пане?

— Так, дядьку.

Ленор відповів, удавши звичний спокій.

— Отже, ви хочете перемістити тих, хто тут є, до приїзду герцога Пеллети.

— Саме так. Кажуть, у Кавалерійському корпусі є ті, хто надзвичайно чутливо відчуває присутність пробуджених. Якщо герцог Пеллета приведе таку людину й знайде це місце…

Це був слух, навмисно розпущений Кішіаром, але їм це було невідомо.

«Що буде? Знову все звалять на мене».

Роздратування зробило навіть усміхнене обличчя Бельтрейла нестерпним.

— Добре. Герцог Пеллета прибуде завтра. До того часу накажу слугам усе перемістити.

— Назовні виводити не можна. Вони можуть утекти.

— І що ж тоді?

Несподівано різкий тон змусив Бельтрейла на мить зупинитися. Досвід внутрішніх інтриг швидко підказав йому, що племінник уже відверто роздратований.

— Другий пане. Я роблю це заради вас. Ви ж знаєте.

— Не певен. Якби ви справді хотіли допомогти, то за понад рік уже мали б бодай якийсь результат.

— Я розумію ваше розчарування. Але саме зараз розбрат між нами — те, чого прагне герцог Пеллета. Ви повинні захистити третього пана й уберегти це місце.

Бельтрейл не надто любив жорстокого й егоїстичного Леноpa, та добре знав: без нього дослідження не продовжити. Тож мусив пристосуватися.

— До того ж дослідження ввійшло в критичну фазу. Учора троє піддослідних увійшли в період гону. Ми з’ясували, що пробуджені в такому стані здатні примусово впливати на тих, у кого ще не проявилася друга стать…

Бельтрейл раптом закашлявся. Коли він відняв руку від рота, білий одяг жерця був забруднений кров’ю.

— …

Ленор лише зітхнув. Видовище не здивувало його — у домі Апето таке траплялося часто.

«Благословенна кров» Апето не оминула й Бельтрейла, який рано залишив рідний дім і став жерцем. Він, як і Ейшес із Ревліном, з дитинства був украй кволим.

— У будь-якому разі, цього разу я обов’язково досягну результату. Повірте мені.

Ленор знав: саме через це кволе тіло дядько й чіпляється за дослідження з такою відчайдушністю.

— Завтра зранку я відправлю слуг. Коли вони прийдуть, виведіть піддослідних підземним коридором постачання до західного лісу. Там навіть якщо герцог Пеллета приведе всю Кавалерію, вони нічого не знайдуть.

— Зрозумів.

— Подбайте, щоб цього разу був результат. Можливо, іншого шансу вже не буде.

Сказавши це, Ленор не озирнувся й залишив прибудову.

Прекрасний родовий маєток дому Апето поринув у тривожну, химерну тишу. Навіть слуги, що снували між будівлями, більше не могли усміхатися, як раніше.

І нарешті минув день.

Герцог Пеллета, верхи на коні з гербом сонця, дерев і вогню, з’явився перед маєтком роду Апето.