Розділ 122

— То про що йдеться?

— ……

Ще мить тому такий рішучий, тепер, коли настав час говорити, хлопець ніяк не міг зважитися відкрити рота. Юдер, який мовчки чекав, зрештою зітхнув і озирнувся довкола.

— У мене не так уже й багато часу. Єдина причина, з якої я погодився піти сюди, довірившись незнайомому шляхетному юнакові, — це те, що ви виявилися пробудженим. Не більше й не менше. Якщо вам нічого сказати, тоді на цьому…

— Як… як ви дізналися, що я пробуджений?!

Хлопець здригнувся і поспіхом перебив його.

— Ніхто інший про це не знав…

— Коли ви щойно звернулися до мене, я відчув силу, — спокійно відповів Юдер.

— Відчули? Яку саме здатність?

— Я не можу сказати, яку саме. Лише відчуття енергії під час використання сили.

Почувши це, хлопець затремтів і тихо видихнув.

— Я… я можу зробити так, щоб мій голос чула лише та людина, якій я хочу щось сказати. Дурниця, правда? Щойно я трохи скористався цим, щоб не привертати уваги, коли звертався до вас… Отже, ви й таке можете відчути.

Після цих слів він підвів голову, відкривши очі, заховані в тіні великого каптура. Його поставу вже не можна було назвати розгубленою — радше стримано зібраною.

— Мене звати Ревлін шан Апето. Я третій і наймолодший син, законний спадкоємець роду Апето.

Юдер і без того здогадувався, що перед ним хтось не з простолюдинів, але аж ніяк не очікував почути ім’я дитини з дому герцога Апето. Утім, він не дозволив подиву проявитися на обличчі.

Ніби підбадьорений такою реакцією, Ревлін заговорив далі:

— Нещодавно хтось із вашої Кавалерії був викрадений… або принаймні на нього намагалися напасти. Хіба ні?

«І це ще що таке…»

Розмова дедалі більше виходила за межі очікувань. Юдер опустив погляд, уважно дивлячись на напружене обличчя хлопця.

— Чому ви про це питаєте?

— Я можу дати інформацію про той випадок. Натомість… дозвольте мені зустрітися з герцогом Пеллетою.

Йшлося без сумніву про подію з Девраном. Юдер уже знав, що за цим стоїть дім Апето, але навіть уявити не міг, що хтось із цього роду з’явиться перед ним особисто з такою пропозицією.

Він подумки подякував долі, що Ревлін звернувся саме до нього. Але прийняти угоду одразу — це вже інше питання.

Помітивши сумнів у його погляді, Ревлін поспіхом додав:

— Я розумію, що це звучить підозріло. Але я не маю жодних лихих намірів. Мій рід для мене більше нічого не означає.

— …Як ми можемо бути певні, що інформація, яку ви дасте, справді буде для нас корисною?

Юдер навмисно поставив питання обережно, випробовуючи його. Якщо це лише те, що вони й так знають, сенсу в угоді немає. Ревлін, ніби очікуючи цього, відповів твердо:

— Вона буде корисною. Апето проводять дослідження, щоб вилікувати «благословенну кров». Викрадення і збирання пробуджених — частина цього процесу. Я впевнений, що, почувши це, герцог Пеллета зацікавиться.

«…Благословенна кров?»

Слово здавалося знайомим і водночас чужим. Поки Юдер намагався пригадати, Ревлін дивився на нього втомленим, але наполегливим поглядом.

— Я прошу лише про одне. Невелику допомогу. Звільніть одну людину, яку я сам не можу врятувати… дайте їй свободу — і я зроблю все, що зможу.

— …Ви просите врятувати людину?

— Так. Це мій колишній охоронець. Він теж пробуджений, але зараз…

Ревлін не зміг договорити й до крові прикусив нижню губу. В його очах спалахнула глибока лють.

— …Деталі я поясню пізніше. Будь ласка, просто передайте це герцогу Пеллеті.

— Якщо ви хотіли зустрітися з ним, ви могли звернутися ще там, у ложі для почесних гостей. Чому ж ви знайшли мене саме зараз?

— Бо другий брат не повинен про це дізнатися. Саме він привів мене сюди. Я вибрався нишком, тому маю швидко повернутися, поки він мене не почав шукати.

Від Ревліна віяло тривогою. Юдер подивився на хлопця, який стискав плащ і дивився на нього з надією, після чого повільно кивнув.

— Я передам це Командиру.

— Справді?

— Але навіть якщо угода відбудеться, як ви плануєте зустрітися з ним?

— Через вартового маєтку Апето, Джейка. Якщо домовитися про час, я зможу вийти нібито ненадовго. Людину потрібно врятувати, тож, будь ласка, приходьте якомога швидше. Якщо можливо — навіть сьогодні вночі.

Ревлін говорив поспіхом, боячись почути відмову. Юдер вагався, але зрештою кивнув.

— Добре. Я так і передам.

— Дякую… щиро дякую. Ах… я ж навіть не запитав вашого імені. Перепрошую, я був надто схвильований. Як вас звати?

Хлопець зніяковіло почервонів. Юдер на мить замислився, чи варто називатися, але, зважаючи на щирість Ревліна, відповів:

— Юдер Айль.

Ревлін кілька разів озирнувся, йдучи геть. Його відчайдушний погляд, зовсім не притаманний ляльково-вродливому шляхетному хлопцеві, надовго закарбувався в пам’яті Юдера.

—————————————————

— Цікаво. Мало того, що серед законних спадкоємців Апето з’явився пробуджений, так він ще й сам пропонує зрадити власний дім. Якби герцог Апето дізнався, відчув би неабияку зраду.

Реакція Кішіара після доповіді виявилася коротшою, ніж очікував Юдер. Він обережно заговорив, дивлячись, як Кішіар у ще не знятому білому, мов перлина, парадному вбранні читає документи.

— Ви йому вірите?

— Незалежно від віри, це, швидше за все, правда. До того ж ти сам підтвердив, що він пробуджений.

— Навіть так…

— А ти знаєш, що серед трьохсот тридцяти бійців Кавалерії немає жодного вельможі, родом зі столиці?

Кішіар м’яко перебив його питанням.

— Як гадаєш, чому?

Юдер замислився. Справді, серед нинішніх бійців не було жодного столичного дворянина. Канна, наприклад, походила з дому Галлонів, але не була спадкоємицею. Інші ж, як Ґакейн Волунвальт, — з провінційних, занепалих родів.

— Або вони не подавалися, або… ви їх не взяли.

— Перше. Точніше — у родах, настільки заможних, щоб проживати в столиці, офіційно не було жодного пробудженого.

Кішіар особливо наголосив на слові «офіційно» і усміхнувся.

— Думаєш, за два роки після мого пробудження не з’явилося жодного? Навіть серед десятків графських і вищих родів?

— …

— Вони їх приховують.

— Саме так. Початок був невдалим. Але після цього свята все поступово зміниться. Тож з урахуванням цього, хіба я не маю сам піти й зустрітися з молодшим сином Апето?

Юдер мимоволі подумав, що в минулому житті, коли він уже став Командиром, молоді столичні шляхтичі іноді приходили записуватися до Кавалерії.

«У цей період Кішіар боровся з набагато більшими речами, ніж я уявляв».

Боротися з хибними упередженнями важче, ніж з сотнями монстрів. Дивлячись на Кішіара, який так спокійно говорив про зміни, Юдер знову відчув повагу.

— Коли ви плануєте йти?

— Він же просив якнайшвидше. Може, просто зараз?

Кішіар відклав папери й підвівся.

— Ви підете особисто? Це небезпечно.

— Нічого страшного. У мене достатньо корисних друзів.

Посміхаючись, Кішіар дістав із шухляди тонкий браслет непримітного дизайну й надягнув його. За мить його обличчя й волосся спотворилися, набувши вигляду звичайного чоловіка з каштановим волоссям і очима.

— Ну як? Схожий?

Та сама постать, той самий одяг — але зовсім інша людина. Юдер зітхнув, дивлячись на це видовище, до якого ніяк не міг звикнути.