Розділ 121

«Схоже, з Хартану він безпечно дістався додому».

Побачивши, як той без жодних вагань демонструє небажання тут бути, Юдер подумки цокнув язиком, але раптом відчув чийсь погляд, спрямований просто на нього, і повернув голову.

«……»

Власником цього погляду був якийсь хлопець, що сидів по діагоналі трохи позаду Кіоле да Діаки. Хлопець із рудуватим волоссям та ляльковими, майже надто досконалими рисами обличчя мав зворушливо привабливу зовнішність. Щойно їхні погляди зустрілися, він одразу ж відвів очі й різко повернув голову вбік.

«Здається, раніше я його не бачив… Хто це?»

Та розмірковувати над цим Юдеру не дали. За мить у почесній ложі з’явився герцог Пеллета Кішіар ла Орр разом зі своїм ад’ютантом Натаном Цукерманом.

— Он він, герцог Пеллета! — Хай живе герцог Пеллета! Хай живе імператор!

З боку, де зібралися прості віряни, вибухнув такий шалений шквал вигуків, що він не йшов у жодне порівняння з тим, як зустрічали спадкоємця престолу. Кішіар легко підняв руку у відповідь на привітання, а потім підійшов до кронпринца, щоб обмінятися вітаннями.

Зовні вони виглядали як члени імператорської родини, що безтурботно спілкуються між собою, однак повітря між ними було дивно напруженим. Дивлячись на усміхнене обличчя кронпринца Качіана, який щось говорив Кішіару, Юдер раптом відчув незнайоме відчуття.

«Качіан кронпринц відкрито недолюблює Кішіара. Раніше це теж було так?»

Юдер, який після сходження Качіана на трон довгий час перебував поруч із ним, добре знав, який погляд з’являється в нього, коли настрій падає до самого дна. Юний кронпринц, якому ще не виповнилося й двадцяти, схоже, поки що не вмів повністю приховувати власні емоції.

«У минулому житті, коли я бачив їх разом, я цього не помічав…»

Юдер вважав, що за всіма інцидентами навколо Кавалерії під час фестивалю формально стоїть кронпринц, але справжньою рушійною силою був герцог Діака. Адже щойно створений Кавалерійський підрозділ навряд чи міг стати реальною загрозою для фракції кронпринца — радше це була спроба придушити паросток ще до того, як він виросте.

Однак, побачивши той вираз обличчя, Юдер замислився: а що, як воля самого кронпринца в цій справі була значно сильнішою, ніж він припускав?

«Раніше, щойно Качіан став імператором, Кішіар швидко відійшов від справ, а згодом помер… Я ніколи не замислювався, якими насправді були їхні стосунки».

Та якщо подумати, саме Качіан віддав наказ про вбивство Кішіара. Цей очевидний факт чомусь здавався Юдеру дивно нереальним.

Тепер, коли з’явилася думка, що спогади про той день, коли він вирушив убивати Кішіара, могли бути спотворені, Юдер мимоволі задумався: чи не було в наказі Качіана якихось прихованих обставин, про які він так і не дізнався?

Юдер дивився на ще по-дитячому юне обличчя кронпринца Качіана, намагаючись уявити його майбутній вигляд.

— Юдере. Тобі так подобається Командир? Ти ж очей від нього не відводиш із самого початку, — жартівливо озвалася Канна.

Її слова миттєво розвіяли важкі думки, що вже почали затягувати Юдера.

— Ні, — коротко відповів він.

— Та годі. Нема чого заперечувати. Усі тут однакові.

Серед аристократів у почесній ложі було чимало тих, чия зовнішність притягувала погляди завдяки імператорській крові. Сам Качіан кронпринц із дитинства славився красою, яку порівнювали з розкішною квіткою. Та навіть серед них Кішіар виділявся абсолютно. Ті, хто бачив його бодай раз, немов зачаровані, не могли відвести погляду.

— Ой, Командир оглядається. Може, він нас шукає? — прошепотіла Канна.

Юдер уже хотів заперечити, але в ту ж мить побачив, як Кішіар, помітивши його, широко усміхнувся, і поспіхом замовк.

— Герцог Пеллета дивиться сюди!

Навіть якби Юдер хотів вірити, що це не так, шалена реакція навколишніх вірян не залишала шансів. Він із усіх сил удавав, що нічого не помітив, але Кішіар, ніби навмисне, ще й помахав рукою. Гул захоплення миттєво посилився. У цьому оглушливому шумі Канна, махаючи у відповідь, зі сміхом прошепотіла:

— Бачиш? Я ж казала. Помахай йому теж, Юдере. Інакше він так і не припинить.

«……»

Юдеру нічого не залишалося, як глянути на Кішіара з докором і ледь помітно схилити голову. Цього, здається, вистачило — Кішіар опустив руку. Але через його дивну поведінку кілька аристократів звернули погляди в бік Юдера.

Більшість, побачивши форму корпусу Пробуджених, швидко втратили інтерес. Та не всі. Кіоле, впізнавши Юдера, настільки здивувався, що роззявив рота, а потім різко відвернувся. Кронпринц Качіан з якоїсь причини дивився на них значно довше.

Коли його холодний погляд нарешті зник, Юдер твердо вирішив пізніше висловити Кішіару все, що думає, з цього приводу.

— Незабаром з’явиться Його Святість Папа. Усі віряни, дотримуйтесь належного етикету.

Невдовзі після цього почалося богослужіння. Спершу вийшли дванадцять старших жерців, окропили всіх святою водою й по черзі зачитали молитви благословення, а потім з’явився літній Папа в довгому й важкому білому вбранні.

«Його ім’я було… Маккларен Третій, здається. Давно не бачилися».

Юдер дивився на обличчя Папи, який мав померти приблизно через п’ять років. Хоча між ними ніколи не було особистих зв’язків, бачити перед собою живим того, хто в його пам’яті вже помер, було дивно.

Аристократи, які зазвичай не вирізнялися особливою побожністю, під час служби поводилися як зразкові віряни. Серед простолюдинів теж вистачало тих, хто, побачивши Папу, плакав від зворушення.

Пильнуючи за натовпом у пошуках підозрілих ознак, Юдер і не помітив, як служба підійшла до кінця. Коли Папа завершив останню молитву, а з неба пролився водоспад світла, створений священною силою, площу наповнили вигуки захоплення й молитви.

Видовище було прекрасним, але тим, хто відповідав за порядок, не було коли ним милуватися. Тепер потрібно було безпечно спрямувати величезний потік людей, що одночасно рушив до виходів. Як і слід було очікувати, щойно Папа зник разом зі старшими жерцями, прості віряни ринули до виходів із площі.

Юдер за допомогою сили вітру витягнув із натовпу кількох людей, які вже почали задихатися, та передав загублених дітей імперським солдатам. Вузькі проходи й натовп, що прагнув вирватися назовні, перетворили все на суцільний хаос.

«Навіщо взагалі проводити службу в такому місці? Хіба інших немає? Дурний смак».

— Юдере, я на хвилинку до тієї бабусі! Здається, вона загубила свою групу!

— Добре.

— Я швидко!

Канна, яка так само допомагала людям за допомогою своїх здібностей, помітила ще одну людину в скруті й побігла до неї. Коли вона зникла з поля зору, Юдер на мить перевів подих — і тут за спиною почув тихий голос.

— Ви… з Кавалерії, так?

Він подумав, що це знову хтось загубився, але, обернувшись, побачив несподіваного співрозмовника. Того самого гарненького хлопця, з яким їхні погляди перетнулися раніше. Хлопець стояв перед ним у простому чорному плащі, з напруженим обличчям дивлячись знизу вгору.

Юдер озирнувся в бік почесної ложі — але там уже нікого не було. Усі аристократи, включно з Кішіаром, пішли.

«Отже, він прийшов сюди навмисно?»

Навіть якщо хлопець був ще дуже юним, запрошення до почесної ложі на таку службу означало, що він не з простого роду. Про всяк випадок Юдер заговорив обережно:

— Якщо вам потрібна допомога, краще звернутися до жерців або лицарів Імператорської гвардії.

— Вони не зможуть мені допомогти. Я прийшов саме до вас.

Голос хлопця був дуже тихим, але дивовижно чітким.

— Потрібно зовсім трохи часу. Ви могли б вислухати мене там, де нас не побачать?

У цю мить Юдер трохи розширив очі.

«…пробуджений?»

Від хлопця ледь-ледь відчувалася енергія, тож упевненості не було. Але це була саме та сила, притаманна пробудженим.

«Що робити…»

Юдер вагався. Як можна бути певним, що це не пастка герцога Діака, спрямована проти корпусу Пробуджених? З погляду корпусу логічніше було б відмовити. Та очі хлопця, сповнені тривоги, немов у маленької тварини, що тікає від переслідування, чомусь не давали спокою.

— …Ходімо за мною.

Зрештою Юдер повів хлопця за велику статую ангела, подалі від чужих очей. Старі дерева, що тісно переплелися між собою, створювали там густу тінь — ідеальне місце, щоб сховатися.

— Якщо ви не хочете привертати увагу, краще накинути капюшон.

— А… так… дякую.

Коли Юдер обережно накинув капюшон на голову хлопця, той розгублено подякував.

«Судячи з цієї незграбності, він справді не схожий на пішака, посланого для провокації».

Тоді що ж це? Заінтригований, Юдер запитав:

— То про що ви хотіли поговорити?