Розділ 120

— …Схоже, я таки надто легковажно поставився до самого поняття пробуджених.

Герцог Діака пробурмотів це зі спотвореним обличчям.

— Мені доповідали, що навіть якщо їхня сила подібна до магії, то все одно вона слабша за силу магів, а якщо й нагадує ауру, то аж ніяк не дотягує до рівня майстрів меча. Казали, що це напівміри. І ті, кого я бачив на власні очі, справді були такими…

— …Але ж герцог Пеллета — член імператорської родини. Навіть якщо він здатен використовувати силу поза встановленими рамками, у цьому немає нічого дивного. Хіба не історія довела, що імператорський рід від народження має благословення?

Стерши з обличчя сліди хвилювання, кронпринц заговорив повільно. Його погляд, на відміну від погляду герцога Діаки, усе ще спокійно був спрямований на частину вулиці, якою щойно пройшла Кавалерія.

Те місце, де земля виглядала так, ніби її силоміць розрили, а потім поспіхом знову засипали. Хто повірив би на слово, що там щойно сталося?

Щойно там одна людина вільно володіла двома стихіями — вітром і землею. Мить була короткою, але кронпринц був упевнений: його очі не помилилися.

Ті наймані вбивці, яким у тіла вживили отруту й змусили скласти подвійні клятви, щоб у разі провалу вони вибухнули й загинули, — той чоловік зупинив їх так легко, ніби заздалегідь усе передбачив.

За своє життя кронпринц бачив чимало людей, яких вважали сильними. Але ще ніхто не справляв такого глибокого враження за настільки короткий час.

Він примружився, згадавши чорне волосся й бліде обличчя того чоловіка. Поруч і далі щось говорив герцог Діака.

— …Тож ті, кого ми готували наступними для герцога Пеллети, схоже…

— А що, як замість цього дізнатися більше про нього?

— Перепрошую?

Розмова обірвалася, і герцог Діака насупився, але за мить узяв себе в руки й, простеживши за поглядом кронпринца, подивився назовні.

— Про кого ви говорите, Ваша Високосте?

— Про чоловіка, який використав здібності перед герцогом Пеллетою.

На тонких губах кронпринца з’явилася отруйна усмішка.

— Ви тоді ненадовго вийшли й не змогли як слід його роздивитися.

— Це так.

— Його здібності далеко не пересічні. Навіть якщо ми не зможемо перетягнути його на свій бік, у майбутньому він може стати корисним. Так мені здалося.

Лише тепер герцог Діака згадав, про кого йдеться. Однак, не побачивши використання сили на власні очі, він не до кінця розумів інтерес кронпринца.

«Схоже, зовнішність припала йому до душі.»

Подумавши так, герцог зовні залишився зразком відданого старого сановника й шанобливо вклонився.

— Якщо хтось привернув увагу такого далекоглядного володаря, мені теж стає цікаво. Я негайно займуся цим.

Із самого початку свята врожаю столицю сколихнула велика подія.

Під час великої ходи Кавалерійський корпус, очолюваний герцогом Пеллетою Кішіаром ла Орром, зіткнувся з нападниками, які намагалися без розбору вбивати людей. Та щойно Кішіар виступив уперед, ті впали, не зумівши й пальцем поворухнути.

Тіла загиблих нападників були розірвані настільки, що встановити їхню особу стало неможливо. Але людей це цікавило значно менше, ніж той факт, що член імператорської родини власноруч захистив громадян.

Історія про те, як Кішіар заявив, що створив корпус Пробуджених, аби оберігати невинних, швидко розійшлася столицею й без упину обговорювалася.

Світська знать також кипіла розмовами про Кавалерію. Це вже й близько не можна було порівняти з тим галасом, який здійнявся колись після вигнання графа Галлона.

Зловмисні чутки про те, що герцог Пеллета створив Кавалерію лише задля власної розваги, зникли вмить. Навіть імператор Кейлуса, який рідко з’являвся перед народом і не користувався популярністю, раптом опинився в центрі уваги.

Дійшло навіть до змовницьких припущень, нібито сам імператор інсценував інцидент, аби стримати кронпринца та чотири великі герцогські роди.

Піднесення охопило й самих бійців корпусу Пробуджених. Після успішного завершення ходи бойовий дух різко зріс. Під час заходів у різних частинах столиці, куди їх направляли невеликими загонами, не раз траплялися підозрілі інциденти, але жоден не переріс у катастрофу — усе завдяки підготовці.

«Недарма я змушував їх тренуватися ночами.»

Юдер задоволено кивнув, дивлячись на напружені, зосереджені обличчя товаришів.

Сьогодні їх направили на найбільше щорічне богослужіння Сонячного бога, яке особисто проводив Папа. Через це, окрім Кавалерії, на місці чергували й Імператорська гвардія, і війська імперії, і кілька придворних магів.

Кішіар сьогодні був присутній не як Командир, а як член імператорської родини, тож серед них його не було. Та сама його присутність у тому ж просторі вже робила площу перед великим храмом Орр одним із найбезпечніших місць у столиці.

Попри те, що до початку служби залишалося ще кілька годин, уже зібралося безліч людей. Юдер дав останні вказівки:

— Як домовлялися, працюємо по двоє й тримаємо закріплені за кожним ділянки. За будь-якої підозри одразу повідомляємо й пам’ятаємо, де хто перебуває.

— Зрозуміло.

Сьогодні відібрали лише близько двадцяти найвправніших. Тож поруч із Юдером були Евер, Стівер, Канна, а також Ґакейн, Джиммі й близнюки Елдер.

— Ніяких особистих розмов зі сторонніми. Їжу — тільки видану. І якщо навіть придворні маги чи, особливо, лицарі Імператорської гвардії почнуть чіплятися — не реагувати.

— Юдере, та скільки можна це повторювати? — буркнула Хін Елдер. — Уже вуха в’януть.

— Так, ми вже напам’ять усе знаємо, — підтакнув Фін Елдер.

— Саме тому, що ви все одно порушуєте, я й повторюю, — спокійно відповів Юдер. — Як позавчора, коли ви ледь не відправили кількох лицарів у політ.

Близнюки одразу відвели погляди.

«Характер у них, звісно… але без них втратимо швидкість.»

— Усі по місцях.

Юдеру дісталася зона між вівтарем і натовпом вірян. Поруч стояла Канна.

— Вражає масштаб, правда? — усміхнулася вона.

Юдер кивнув.

Неподалік кілька лицарів Імператорської гвардії демонстративно цокнули язиками.

— От дожили. Чорні мундири поруч із знаттю.

Канна ледь почервоніла, але усміхнулася.

— Я запам’ятаю їхні обличчя. Потім розберуся.

Юдер лише зітхнув і знову глянув у бік почесних місць.

Кішіар іще не з’явився, зате вже прибули Качіан ла Орр і герцог Діака.

«А за ним… Кіоле да Діака.»

Юдер примружився, впізнавши знайоме обличчя серед знаті. Кіоле виглядав так, ніби ледве стримував роздратування.