Родезійський бойовий дух як зразок наслідування

Думаю, ні у кого з читачів каналу не виникне здивування, якщо я назву армію США найпотужнішим збройним формуванням на планеті Земля, як мінімум станом на сьогодні. І хоча для подібної оцінки могутності американського війська є велика кількість причин, одна з них особисто у мене викликає величезну повагу: ці хлопці вміють вчитися. І вчитися не тільки на своїх помилках, але і на чужих. Прийняття чужого досвіду і успішних рішень, взагалі-то, характерні усій американській культурі, що сама по собі є квінтесенцією поняття "запозичення". Але насамперед в армії прослідкувати цей процес найпростіше. Річ у тім, що військові США максимально системно підходять до питання аналізу військових конфліктів, детально вивчаючи перебіг бойових дій в усіх куточках планети. Особливу увагу панове американці, безумовно, звертають на успіхи інших. І не звернути увагу на Війну в Родезійському Буші вони не могли.

Протягом багатьох років після війни в Родезії американські військові аналітики раз за разом поверталися до розгляду родезійських тактик, а також причин їх успіхів і провалів. І хоча американці однозначні у своїх невтішних висновках, (про які ми поговоримо іншим разом), все ж певні елементи родезійського досвіду за результатами цієї верениці досліджень були імплементовані у військову практику США. Мова, звичайно, йде про теорію і практику бойового вистеження, а також про певні тонкі особливості розгортання Сил Спеціального призначення. Але сьогодні я пропоную звернути ваше увагу скоріше на той аспект, який американці і раді були б у родезійців перейняти, але, на жаль, аж ніяк не могли цього зробити.

Під час ознайомлення з протоколами симпозіумів, доповідями на семінарах а також аналітичними звітами США з родезійського питання дослідник раз за разом буде натикатися на дещо незвичну характеристику родезійців. Навіть найменш компліментарні доповіді, найбільш скептичні автори погоджуються в наступному: родезійські військові мали надзвичайно високу мотивацію до перемоги, яка базувалася на специфічному тільки для Родезії бойовому дусі. Бойовий дух родезійців оцінювався спеціалістами з США виключно як відмінний. Мотиваційна сторона виховання родезійського воїна дуже цікавила американських військових спеціалістів, які часто пов'язують провали тих чи інших військових операцій першою чергою з невмотивованістю бійців тієї чи іншої сторони до ведення війни.

Високий бойовий дух родезійців у США пояснювали по-різному. Але більшість дослідників (з якими я в цьому питанні солідарний) виділяють три найголовніші елементи, які на нього повпливали. Мова йде про родезійську культуру, добросусідські відносини між родезійцями та концепцію "фортеці в облозі". Поговоримо про кожен з цих нюансів окремо.

Під культурним аспектом бойового духу розуміють, першою чергою, родезійську систему поглядів на історичні події в країні, ставлення населення до своїх героїв, їх сприйняття свого місця у світі. Родезійська культура базувалася на звеличенні героїв-першовідкривачів, а також родезійських воїнів, що брали участь у світових війнах. Кожна дитина в Родезії знала, хто такий Фредерік Селус, хто такі Піонери, чим відомий Сесіл Родс і так далі. Родезійці бачили себе жителями фронтіру, передовою цивілізації, маленькою нацією, що втілює у собі найкращі характеристики європейського першопроходця. Вони мали свої традиції, своїх героїв, свої звички- якими пишалися. Більшість білих родезійців вважали себе палкими патріотами, носіями істинного британського духу- цим, наприклад, пояснюється домінування саме правих сил у родезійській владі протягом усієї історії її існування. Суспільство, що мало таку культуру, цілком очевидно породжувало відважних воїнів: поколіннями вони воювали у війнах по всьому світі, хоча, по суті, їх до того ніхто не примушував.

Під добросусідськими відносинами американці мали на увазі те, що деякі родезійці називали феноменом "білого племені". Європейського населення в країні, як відомо, було відносно небагато: до 350 000 осіб. Для порівняння, це населення відносно невеликого обласного центру в Україні, скажемо Івано-Франківська чи Чернівців. Така невелика кількість білого населення та їх відносно компактне проживання у містах та околицях міст призвело до того, що так чи інакше більшість родезійців знала одне одного хоча б через одне-два рукостискання. Грубо кажучи, як у будь-якому великому селі, всі мешканці більш-менш одне одного знали. В таких умовах, звичайно, великої ролі грає інститут репутації і вміння адекватно взаємодіяти з оточуючими. Взаємна допомога у непростому житті у Африці була доброю родезійською традицією, а те саме добросусідське ставлення до оточуючих виховувалося в дітях змалечку.

Політично-культурний аспект, які в сучасній історичній і соціологічній літературі заведено називати "фортецею в облозі" полягає в об'єднані народу на фоні міжнародної ізоляції. З точки зору родезійців, що опинилися, фактично, сам на сам проти чи не усього світу, у питаннях виживання і збереження власної ідентичності вони могли покладатися виключно на власні зусилля. Такі умови зблизили і без того гарно організованих сусідів у єдину бойову силу, що готова була насмерть стояти проти будь-якого ворога.

Комбінація усіх вищезазначених факторів і породжувала родезійського солдата: вірного своїм ідеалам та своїм близьким, який боровся за те, у що вірив, аби захистити тих, кого любив. Це придавало солдатові сил, достатніх, аби виконувати найскладніші завдання і боротися до самого кінця.

Жоден з цих аспектів, фундаментальних для існування родезійського бойового духу, очевидно, не міг бу бути втіленим у будь-якій іншій армії світу. Американським військовим довелося з жалем констатувати, що досягнути подібного рівню мотивації у війську їм доведеться іншими методами.