Родезійський Планокурний Полк, або історія провалу охоронних підрозділів

Коли мова заходить про Родезійську Війну в Буші, або ж як її люблять назвати сучасні "толерантні" історики "Війну за незалежність Зімбабве", мова зазвичай йде або ж про елітні родезійські підрозділи, або про сили "борців за свободу", себто терористів. Інформації про діяльність родезійської еліти є досить багато- "старі родезійці" як вони самі себе називають, ветерани цих підрозділів лишили по собі досить багато мемуарів. Дехто з них ще живий- вони дають інтерв'ю, залишають свідчення і свідоцтва про власні пригоди і подвиги свої побратимів. Щодо терористів- інформації по ним теж вдосталь: по-перше, державні, прости Господи, інститути Зімбабве постійно висвітлюють "історію повстанського руху". По-друге, їх західні колеги, в дусі нашого часу, усіляко допомагають колишнім терористам вибілити (каламбурчик, ги) минуле.

В цьому протистоянні, на жаль, часто забувають про долю звичайного солдата-строковика, резервіста, фермера, охоронця- усіх тих простих людей, які просто намагалися жити на своїй землі та боронити її від ворога. Я вже розповідав вам про багатьох з них, але сьогодні мова зайде про підрозділ, який на сьогоднішній день, на жаль, фактично викреслений з історичної хроніки. Мова зайде про Родезійські Сили Охорони- звичайних мобілізованих солдатів, які стали на захист своєї держави і билися з ворогом як могли. І, як покаже вам ця стаття, деякі солдати, ба навіть цілі підрозділи, і близько не відповідали стандарту "родезійських богів війни", про яких ми з вами так багато чули.

Сьогодні я повідаю вам про Родезійський Полк Охорони- напевно, найслабшу ланку родезійської армії. Некомпетентність, алкоголізм, дезертирство, провали і невдачі- рідко можна зустріти саме таку характеристику якогось з військових підрозділів Родезії. Але, завдяки деяким особливостям, саме такі речі приходять в голову при описі Полку Охорони. Втім, про все за порядком.

До 1972 року, Родезійським Силам Безпеки вдавалося стримувати терористичну активність. Родезійські Африканські Стрільці, САС, Легка Піхота, сили поліції та призовники з Родезійського Полку стали адекватною відповіддю на спроби бойовиків ЗАНЛА і ЗІПРА дестабілізувати ситуацію в країні.

Втім, інтенсивність терористичної діяльності продовжувала наростати: Холодна Війна набирала обертів і комуністичні режими Сходу все нарощували об'єми своєї допомоги повстанським режимам. Португальський контроль над Мозамбіком ставав все примарнішим і бойовики ЗАНУ час від часу завдавали своїх ударів вже з цього напрямку. Під удар потрапляли критично важливі об'єкти родезійської економічної інфраструктури: ферми, дороги, залізниці. Для організації протидії цим нападам Родезії були необхідні війська: набагато більше солдатів, аніж вона могла собі дозволити в умовах економічної блокади. Проте, між програшем у війні і її здорожчанням обрали друге: родезійською армією було розпочато процес утворення нових підрозділів: Скаутів Селуса та Скаутів Грея.

Крім того, необхідно було забезпечити хоч якусь військову присутність на стратегічно важливих об'єктах, аби вивільнити регулярні військові і поліцейські сили для проведення мобільних рейдових операцій. Керівництвом держави було прийняте рішення про розширення армійського резерву: до військової служби на нерегулярній основі почали залучати чоловіків від 38 до 50 років. Крім того, до резерву також почали брати азіатів (в основному індійців) та так званих кольорових (людей, етнічна і расова приналежність яких не відносила їх ані до білих, ані до чорних). Цих людей долучили до вже наявного Резервного Підрозділу- повноцінного батальйону резервних військ. Крім того, було створено ще 7 Рот Охорони- ідентичних за призначенням і складом підрозділи по 120 осіб у кожній.

Резервний Підрозділ та Роти Охорони штаб почав використовувати для охорони та оборони тих об'єктів, які могли стати цілями терористичних нападів. В першу чергу мова йшла про залізницю, дороги та мости.

Сполучення за ПАР та Мозамбіком було критичним для родезійської економіки, адже вона сильно залежала від експорту- при відсутності власних портів. Терористи чудово знали, зо кожен підірваний міст, знищений поїзд та навіть убитий іноземний турист наближають Родезію до краху. На плечі підрозділу лягав обов'язок оборони мостів і патрулюванні доріг та залізниць та перевірки їх на наявність мінно-вибухових пристроїв та мін.

Крім того, вони також відповідали за безпеку ферм та інших ключових аграрних об'єктів, які часто-густо ставали цілями нападів. Окрім ферм, під охорону підпадали і інші об'єкти: лікарні, приміщення адміністрацій, школи, електростанції, дамби, християнські місії, туристичні центри тощо.

Солдати Рот Охорони, поміж тим, відповідали за охорону армійських та цивільних конвоїв: саме ці солдати привозили на армійські бази паливно-мастильні матеріали, форму, їжу та боєприпаси.

Логічна, на перший погляд, ідея створення подібних підрозділів насправді ж виявилася не дуже вдалою. Немолоді білі призовники хоч і були досить дисциплінованими та мотивованими, не відрізнялися гарною бойовою та фізичною підготовкою. У країни не було ані коштів, ані часу для забезпечення достатнього рівня військової підготовки серед цих поважних чоловіків. Якість в цьому конкретному випадку намагалися коректувати кількістю: стандартний стік у Ротах Охорони містив в собі п'ятьох бійців (командира, радиста, медика та двох стрільців) напротивагу стандартним чотирьом у інших підрозділах. Охоронці не мали ані достатнього бойового досвіду, ані вишколу, а тому недисципліновано і безграмотно діяли в бою. Оснащені охоронці теж були доволі бідно: їм не вистачало кулеметів та важкого озброєння. У зв'язку із цим, часто-густо перестрілки з терористами завершувалися високими втратами- ще до того, як повноцінний фаєрфорс встиг би надати підтримку.

Втім, далеко не підготовка і оснащення стали найбільшою проблемою цих підрозділів. Більшу частину призовників Рот Охорони складали не білі, а кольорові- ті самі представники змішаних етносів. В Родезії їх було менше ніж білих і значно менше ніж чорних, але єдиним підрозділом, де вони могли проходити службу були саме охоронні сили- а тому тут їх була більшість. Кольорові були міськими жителями- більшість з них проходила виборчий ценз і мала середній по родезійським міркам рівень достатку. Проте, вони мало цікавилися політикою і війною: кольорові не мали своїх політичних представників у партіях, не бажали проходити службу у регулярній армії в якості контрактників і тим більше не хотіли воювати. З цих причин, білі "старої закалки" і кольорові в підрозділах одне одного недолюблювали: перші були завзятими і патріотично налаштованими, а другі службі надавали перевагу алкоголю та марихуані. Звичайно, не всі кольорові в Ротах Охорони були ледачими аватарами, але інститут репутації не має в собі поправки на статистичну похибку, а більшість кольорових горе-воїнів були саме такими.

Конфлікти у підрозділі, в таких-то умовах, стали суровими буднями. Білі офіцери покладали найважливіші завдання на плечі своїх білих, чорних та інійських солдатів і сержантів, в той час як кольорових солдат усіляко принижували і зневажали. Симпатії до кольорових не мали не тільки начальники, але і побратими: постійне пияцтво, вживання наркотиків, самовільне залишення частини, недбалість до військової служби та ледачість цих горе-солдат мало того, що кидала тінь на всіх інших військовослужбовців в підрозділі, але й наражала їх на пряму небезпеку. Ветерани стверджують, що абсолютно типовим була картина, коли кольоровий напивався прямо на посту, або ж цілий стік таких солдат покидав свою позицію і дезертував.

В очах будь-якого військовослужбовця родезійської армії, бійці Рот Охорони були "купою ледачих невдах, які не робили нічого крім того, що курили даггу (марихуану) і пили доп (дешевий коньяк)".

З такими то солдатами і недивно, що проект виявився провальним. До прикладу, у 1973-му, році заснування цих підрозділів, трапилося немало ситуацій, які яскраво демонструють неспроможність сил охорони виконувати свою основну функцію. Існування батальйону Резерву і Рот Охорони не зупинило партизанських нападів на родезійські цілі. Наприклад, їм не вдалося забезпечити безпеку ферм в зонах їх відповідальності в районі Центенарі. Будинок пана Дж. К. Клієнханса, фермера, був атакований гранатами, стрілецькою зброєю та іншими вибуховими речовинами, що призвело до смерті його дружини. Також тут був знищений африканський магазин.

Мало того, напади на водоспад Вікторія, важливий туристичний курортний центр, який був важливим для економіки Родезії через обмін іноземної валюти, також свідчили про неефективність Резерву у ефективному виконанні своїх обов'язків. Наприклад, у березні 1973 р. на американських та канадських туристів було здійснено напад під час їх візиту до водоспаду Вікторія і двох канадських дівчат було вбито. Напад негативно позначився на Родезії як туристичному і курортному центрові, оскільки «іноземні туристи стали уникати Родезії».

Хоча було кілька інших поодиноких випадків диверсій та терактів проти об'єктів економічного та стратегічного значення, я згадав лише кілька основних інцидентів. Напади 1973 р. були свідченнями того, що план з залучення резервістів для охорони був провальним, оскільки підрозділ не зміг стримувати напади партизан на зони його відповідальності. Однак дехто пов'язує невдачі охоронців з нестачею живої сили через відсутність значних випадків боїв та втрат, що може означати, що солдатів просто не було в деяких районах, які були цілями бойовиків.

Ідентичною ситуація була і в наступні роки. Підрозділи паршиво себе проявляли і в 1974, і в 1975, і в 1976. Кількість нападів продовжувала зростати: горіли ферми, школи, церкви.

Навіть військові бази, безпеку яких мали б забезпечувати сили охорони, зазнавали нападів. В прямому бою з бойовиками охоронці не відрізнялися ані хоробрістю, ані ефективністю. Наприклад, Авіабаза Гранд-Риф і військовий табір поблизу Умталі зазнали нападу терористів у грудні 1977 р: в ході бою один боєць сил охорони загинув, а шість було поранено- без жодних втрат з боку терористів.

Піші патрулі вздовж кордону, організовані Ротами Охорони, були абсолютно марними. Бойовики спокійно перетинали кордон без жодної адекватної протидії з боку охоронців, які або не могли, або не хотіли нічого з цим робити.

Залізниця, дороги та мости теж не стали безпечнішими. Деякі прикордонні мости були підірвані бойовиками, які з боєм відбивали їх у сил охорони. У перший тиждень жовтня 1976 р. міст через річку Матеці, усього у 47 км від водоспаду Вікторія було підірвано, в результаті локомотив зійшов з рейок та 11 вагонів товарного поїзда повалилися у воду- і все це без жодної протидії з боку сил охорони, хоча міст був однією з найприорітетніших цілей терористів.

Солдати цих підрозділів часто-густо не могли забезпечити безпеку навіть власних польових таборів. Наприклад у вересні 1976 п'ятеро бійців третьої Роти Охорони було вбито під час нападу бойовиків на польовий табір цієї самої роти поблизу Умталі.

Зрештою, у 1978 штабом родезійської армії було прийняте рішення про реорганізацію охоронних сил у Родезійський Полк Охорони- силу у 6000 солдат, з єдиним командним центром, кращим забезпеченням та підготовкою. На озброєнні солдатів опинилося все, що тільки можна було попросити- кулемети, міномети, польові гармати та бронетранспортери. На новостворений підрозділ покладалися великі сподівання, які він, як вже відомо, не виправдав. Полк Охорони, як і його попередники, не зумів ефективно протидіяти нападам терористів на ферми, залізницю і дороги і постійно був вимушений отримувати підкріплення від інших підрозділів. Врешті-решт, 90% тієї роботи, що мали б виконувати охоронці, довелося робити регулярним підрозділам. За це горе-військові отримали масу образливих прізвиськ, найвідомішим з яких було Родезійський Планокурський Полк (Rhodesian Dagga Regiment, викривлена Rhodesian Defence Regiment).

Проте, було б нечесно сказати, що в Полку і його попередників не було своїх локальних перемог. Наприклад, у 1977 солдатам вдалося відбити напад терористів на стратегічно важливу водоочисну станцію неподалік Хванге. У 1978, в бою з значно краще оснащеною і більшою групою терористів, охоронцям вдалося не тільки відстояти міст через річку Матека, але і контратакувати бойовиків ЗІПРА. Кінець кінцем, якимось чином Родезійському Полку Охорони все ж вдавалося, якимось дивом, забезпечити функціонування транспортної системи, комунікацій та армійської логістики. Найважливіші і найбільші мости залишились стояти, електростанції продовжували давати електрику, а шахти- видобувати мінерали. Так що, хоч би що там було, все ж свій позитивний вклад Сили Охорони привнесли.