Револьвер проти яйця: які плюси можна отримати від того, що тебе хочуть вбити

13 липня 2024 року стало шокуючим днем для всієї Америки. Під час передвиборчого мітингу в Пенсильванії на кандидата в президенти США Дональда Трампа було скоєно замах із застосуванням вогнепальної зброї. У підсумку Трамп відбувся лише пораненням вуха, хоча стрілець був дуже близьким до того, щоб позбавити політика життя. Проте йому вдалося вбити одну особу та поранити ще двох. Стрільця одразу ліквідували, що разом із рівнем небезпеки для Трампа не залишило сумнівів — це було не інсценування, а справжня, спланована спроба вбивства, а також перший випадок поранення кандидата або чинного президента США з 1981 року. 

Трамп, схоже, повністю відігрався за своє поранене вухо, адже після замаху в багатьох відомих американських ЗМІ один за одним з’являлися матеріали, суть яких зводилася до твердження про те, що Трамп фактично виграв вибори, адже на додачу до дуже хиткого становища свого конкурента Байдена, для багатьох американців він став ледь не мучеником, який ризикує заради них своїм життям! Популіст Трамп майже відразу після замаху почав ледь не прямо говорити, що до цього провального атентату причетні прихильники Демократичної партії. Хоча за кілька днів пристрасті дещо охололи, але це точно не завадить політику використати ефект від замаху на повну. 

Політичні замахи та вбивства часто можуть мати для жертви позитивний ефект, попри всі ризики (особливо якщо жертва вижила). Навіть в американській історії XX століття вже існує приклад того, як спроба вбивства та отримані травми достатньо окупилися зростанням політичного рейтингу. Найкращим прикладом можна назвати замах на Рональда Рейгана в 1981 році. На момент замаху Рейгана вже обрали президентом США, однак він лише починав виконання своїх обов’язків, і зростання популярності навряд чи було зайвим для нього. У результаті пострілу з револьвера Рейган отримав серйозне поранення та переніс операцію. Завдяки вчасно наданій допомозі він доволі швидко одужав, почавши поступово виконувати обов’язки президента вже на наступний день після поранення. Саме після цього замаху Рейган вперше спробував тактику, яка пізніше стане його «фішкою»: використання жартів та дотепів навіть у найбільш серйозних ситуаціях. Подібний підхід цілком себе виправдав. Якщо до замаху рейтинг довіри до Рейгана був близько 60 %, то всього через декілька місяців після замаху він перевищував 70 % (хоча справедливо буде зазначити, що, окрім замаху, зростання рейтингів зумовила також доволі успішна економічна політика адміністрації Рейгана). 

Загалом, протягом майже 250-річної історії США, чотири президенти були вбиті під час своїх термінів, однак попри те, що мотиви таких замахів завжди були різні, жоден із них не досяг якоїсь конкретної довгострокової мети. Вбивство Авраама Лінкольна в 1865 році не вплинуло на поразку Півдня в Громадянській війні, натомість ненависний для вбивці Лінкольн став одним із найбільш шанованих президентів США. Вбивство президента Джеймса Гарфілда в 1881 році, яке, за задумом вбивці, мало сприяти популярності однієї із внутрішньопартійних фракцій Республіканської партії, в підсумку призвело до зникнення цієї фракції взагалі, оскільки жоден політик не хотів асоціювати себе із вбивцею президента. Атентат президента Мак Кінлі в 1901 році від рук анархіста теж не досяг якоїсь іншої мети, крім ліквідації президента. Анархісти в США після цього були розгромлені, до того ж саме цей випадок призвів до того, що Секретна служба США була наділена повноваженнями із захисту президентів. Наступний успішний замах на президента відбувся через 62 роки: вбивство Джона Кеннеді в 1963 році залишається найвідомішим вбивством президента США в історії. Однак у цьому випадку мотиви вбивці так і залишилися таємницею, оскільки Лі Харві Освальд був вбитий через 2 дні після вбивства Кеннеді. Порівняно невелику кількість замахів на представників істеблішменту в США пояснити доволі просто. Від самого початку свого існування Штати не були диктатурою, тому, попри наявність значної кількості повноважень у президента, його вбивство ніколи не спричиняло стрімких змін у внутрішній або зовнішній політиці держави. Воно не призводило до тривалої політичної кризи, оскільки в конституції від самого початку існував опис механізму заміни президента у разі смерті чинного представника. 

Натомість у Європі, яка за ті ж 250 років пережила величезну кількість війн та революцій, історія політичних вбивств є куди більш цікавою, хоча використання політичних вбивств для виконання конкретних державних цілей практикувалося ще в античності. У Європі замахи на життя перших осіб держави стали повноцінною технологією у ХХ столітті, коли на континенті з’явилися держави нового типу — тоталітарні, яким вдавалося не лише інсценувати замахи, але й доволі успішно використовувати справжні злочини у своїх інтересах. Особливо це проявилося в Італії часів Муссоліні, який лише в період 1925-1926 рр., пережив 5 замахів на своє життя, і попри те, що жодному з вбивць не вдалося навіть поранити дуче, ці замахи були використані як для нормалізації відносин із Папою Римським, так і для боротьби з масонським рухом. 

У СРСР ця традиція виникла ще до формального утворення самої держави, яке офіційно відбулося в 1922 році. Наприклад замах на вбивство Володимира Леніна в 1918 році у виконанні есерки Фані Каплан став формальним приводом до офіційного початку «червоного терору» на всій території, яку тоді контролювали більшовики. У газетних статтях масові вбивства опонентів радянської влади часто називали «помстою за товарища Леніна». Наступник Леніна, сумнозвісний Йосип Сталін, довів практику державного терору до абсолюту. Хоча за часів його правління політичні вбивства використовувалися переважно для персональних репресій проти впливових членів компартії, як це сталося з арештом Льва Каменєва та Григорія Зінов’єва, яких звинуватили в організації вбивства керівника ленінградської парторганізації Сергія Кірова. 

Взяти на себе роль «мученика», якого хочуть підступно вбити за ідеї — доволі приваблива пропозиція, яка при правильному плануванні може дійсно додати популярності. Однак практика повноцінного інсценування використовується здебільшого в авторитарних державах, оскільки в демократіях політичні лідери не часто є настільки важливими особами, на яких теоретично хтось хотів би готувати замах. Це яскраво демонструє приклад згаданих Сполучених Штатів, де вбивства президентів в усіх випадках були скоєні людьми з цілком особистими мотивами, які часто мали в тому числі психічні захворювання. 

Однак періодично навіть у демократичних державах політики намагаються використати фактор замаху як політичну технологію, іноді це може доходити до фарсу. Одним з наочних прикладів є саме Україна, де в 2004 році відбувалися президентські вибори, які в підсумку призвели до першої в Україні революції. Віктор Янукович, користуючись послугами російських політтехнологів, запам’ятався значною кількістю «брудної» політичної агітації та відвертих фейлів, одним з яких була «яєчна атака». У рамках політичної агітації кандидат приїхав до Івано-Франківщини, де він не був популярним. Зустріч зі студентами перетворилася на мітинг проти нього, під час якого один зі студентів кинув у кандидата яйцем. Влучання цією «небезпечною зброєю» призвело до того, що Янукович удавано втратив свідомість, а охорона швидко забрала його в машину, що в багатьох викликало здивування. Чимало вказувало на те, що це могла бути провальна спроба удаваного замаху, який замість підвищення рейтингів лише зробив із кандидата посміховисько. 

Попри те, що замах на Дональда Трампа не був спланованою піар-акцією, впевнено можна сказати одне: Трамп використає його на повну, і це точно збільшить його популярність. Порівнюючи досвід демократичних та авторитарних держав можна прийти до висновку, що в демократіях інсценування подібних акцій малоймовірне, оскільки викриття штучного характеру подібної акції може поставити хрест на всій подальшій політичній кар’єрі. Водночас у державах, де медіа є більш контрольованими, такі заходи цілком ефективні як засоби виправдання радикальних заходів із боку держави. Але й диктатори часто перебувають у «групі ризику», оскільки фізична ліквідація іноді може бути єдиним способом досягти зміни влади. За правильних умов як демократ, так і диктатор може кардинально змінити своє життя завдяки тому, що хтось хоче на нього посягнути.